Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Глава 4. Школа лицарів

Артур зайшов у подвір’я оселі учителя Алессіо. Хлопець відразу побачив його біля могутнього дуба, у місці, де учитель любив медитувати.

Наставник теж проводжав день. Він дивився на темно-рожевий обрій вечірнього неба, на місто, яке добре було видно з його подвір’я. 

Учитель Алессіо був уже сивочолий чоловік, невисокий, але ще досить міцний. Суворість виразу обличчя пом’якшував і освітлював проникливий і уважний погляд блакитних очей. Здавалось, що з роками їх колір не потьмянів, але навпаки став глибшим.

Артур звик бачити його у простому і зручному одязі, у якому було найліпше проводити постійні тренування з учнями. Учитель і тепер був у широких темних штанах і просторій білій сорочці, підперезаній чорним шкіряним паском. 

Трохи поодаль знаходився будинок, де мешкав Алессіо. У цьому ж будинку була школа, де тренувались і навчалися майбутні лицарі світлоносних мечів. Для Артура все тут з дитинства стало звичним і рідним. 

Кожному, хто заходив у подвір’я, відразу впадала в око витесана з дерева могутня постать орла. Випроставши крила, немов би от-от злетить, він перший зустрічав всіх, хто приходив до учителя. Де-не-де вздовж паркану висіли по колу щити, виготовлені з якогось сріблястого металу. На щитах були зображені різними кольорами символи, незрозумілі для невтаємничених гостей. Між щитами знаходились великі кристали, які слугували тренувальними мішенями для учнів. Так вони вчилися правильно спрямовувати енергію променя, не завдаючи нікому шкоди.

Було на подвір’ї місце, облаштоване для священного вогнища: викладене із білого каміння коло. І от тепер, глянувши на нього, Артур згадав, як кілька років тому прийшов до учителя вперше. Пройшов деякий час, і шляхом тренування волі, практикування певних медитацій, хлопець зумів викликати появу променя з меча. Лише тоді учитель Алессіо здійснив обряд посвяти його в учні. Тепер Артур понад усе мріяв досягти такої майстерності в бойовому мистецтві, щоб його посвятили вже в лицарі світлоносних мечів.

Та на цей час хлопець лише очікував можливості скласти іспит на звання старшого учня. Алессіо поки що не допускав Артура до нього. Юнаку потрібно було вдало пройти останнє випробування: навчитися керувати потужністю променя. Лише тоді учитель дозволить Артуру перейти до другої частини іспиту. Хлопець добре натренував силу і точність, але от керувати потужністю, на жаль, поки що не міг. Можливо, причиною був його запальний характер. 

Одним із завдань було променем розрізати навпіл пір’їну на льоту. Для цього потрібно було створити промінь менш потужний, але тонкий і влучний, мов вістря найтоншої та найгострішої шаблі. А це б вийшло лише при умові майстерного керування учнем власним потоком енергії. І саме це випробування Артуру так і не вдавалося пройти. У нього промінь зазвичай спалював пір’їну вщент. Хлопцю й досі ніяково було згадувати про те, що вперше, виконуючи це завдання, він навіть дах на будинку Алессіо пошкодив!

Вже після проходження учнем випробування з контролю і керування енергією, його могли допустити до наступного етапу: смуги перешкод. І тоді уже буде потрібно виявити всі знання і вміння, отримані за роки навчання.

Алессіо неодноразово повторював учням: ”Хто не вміє керувати своєю енергією - не володіє силою, а некерована сила вкрай небезпечна”. Тож поки юнак лише очікував звання старшого учня і багато тренувався.

Одним із випробувань майбутніх лицарів світлоносних мечів була демонстрація вміння створювати власне потужне захисне поле, яке не дає можливості зашкодити воїну ніякою зброєю. На тренуваннях учні проводили двобій із досвідченими лицарями, де потрібно було спромогтися захистити себе отим потужним полем. Лицарі намагалися досягнути того, щоб воно було постійним і стійким. А Артур в глибині душі дуже сподівався, що колись він зможе створювати своє захисне поле не гірше за учителя Алессіо.

Хлопець, зайшовши у двір учителя, вже за звичкою підійшов напитися води із джерела. Те джерело забило кілька років тому просто посеред двору. Це сталося після того, як до Алессіо прийшла Віола, щоб познайомитись із ним. І тепер, очищене й огороджене, воно сріблясто дзвеніло в затінку. Одного разу, спробувавши воду з джерела між тренуваннями, Артур відчув, як вона не лише втамовує спрагу, а й додає сил, позбавляє втоми. І тепер, умившись і випивши тієї води, юнак відчув знайомий потік енергії всередині.

Помітивши юнака, Алессіо пішов йому назустріч.

- Чув, хлопче, що тобі з лицарями сьогодні довелося приймати бій?

- Еге ж. Тим тварюкам добряче дісталося!

Алессіо посміхнувся. Здавалось, що біля скронь зморшки від світла його очей засвітились теплими промінцями.

- Радий, що за роки тренувань ви чогось навчилися, - сказав учитель. - Прочуханку від батька отримав, так? - через хвилину перепитав він.

- Не те слово! Відтепер я й кроку без охоронців не зможу ступити. Він геть не хоче чути мене. І мені інколи здається, що і бачити. Хоча й воліє, щоб я менше покидав палац.

- Артуре, не гарячкуй. Не тому я вчив тебе, - зупинив його Алессіо. - Батько любить тебе. Просто біль заважає йому по-справжньому бачити й чути.

- Як це? - перепитав Артур.

- Місяць тому у тебе сильно болів зуб. Пам’ятаєш? Тобі хотілося тоді піти прогулятись у ліс, який ти так любиш? 

- Звісно, що ні, - ще не розуміючи до чого веде Алессіо, відповів хлопець.

- Може, тоді запитав у батька, як він себе почуває? Можливо, в чомусь твоя допомога йому була потрібна? Чи тренуватись тоді зі всіма до мене прийшов? - не припиняв запитувати вчитель.

Артур, опустивши очі, мовчав.

- Що ж ти робив? - Алессіо вимогливо чекав на відповідь.

- Сидів у себе в кімнаті й нікого не хотів бачити, - неохоче відповів Артур, вже зрозумівши, до чого веде учитель.

- Еге ж, сміливцю, - посміхнувся Алессіо. - Поки не сходив до придворного лікаря, ти нічого навколо не чув і тебе ніщо не цікавило.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍