Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Розділ 3.1

Сьогодення 

Арсеній Вікторович — наш викладач по фізичній підготовці, вишикував нас за воротами академії та, склавши руки за спиною, проходився по наших тілах невдоволеним поглядом. 

— Здохляки! — вигукнув він і скривив губи. Зупинившись навпроти Давида, Арсеній Вікторович схвально хмикнув і поплескав того по плечу. — Ну, хоча б хтось не забуває тренувати тіло. 

— Щоночі цим займаюсь, — Давид смикнув кутиками губ і злегка повернув голову в мою сторону.  

Ледве стримала себе, аби не показати йому середній палець. Натомість загрозливо зіщулила очі та поглянула перед собою на гущавину лісу, куди навіть промінчики вранішнього сонця не проникали. 

— Ваше завдання на сьогодні, — посміхнувся Арсеній Вікторович, — тричі пробігти довкола академії. 

— Що?.. — я пискнула собі під носа, через що отримала на горіхи від викладача. Він ущипнув мене за живіт, змушуючи позадкувати й упертися спиною об браму. 

— А ти думала, буде легко позбутися того, що так старанно наїла? — засміявся цей огидний тип. Моя рука зажила своїм життям та потягнулася до кишені, де я завжди тримала запальничку.  

Арсеній Вікторович дмухнув у свисток, і всі чкурнули за академію, лише Софія невпевнено тупцяла на місці, кидаючи на мене застережливі погляди.  

Намацавши пальцями прохолодний метал із гравіюванням дракона, я декілька разів глибоко вдихнула й видихнула, і лише тоді слабко всміхнулася Софії та дістала руку з кишені. Підхопила здивовану подругу під лікоть і потягнула її за всіма. 

— Ти справді хотіла на нього напасти? — вичавила вона із себе, плентаючись позаду. Навіть зі своєю комплектацією я протрималася довше ніж Софія. Деколи збавляла темп і переходила на швидку ходьбу, коли відчувала поколювання в боці. Згодом прискорювалася, зумівши трохи відпочити. Головне, правильно дихати й не намагатися прибігти першою, інакше здохну ще на півшляху — ми тут не на перегонах. 

— Хотіла, — відповіла та зупинилась. Здавалося, з очей зараз іскри посиплються, а легені стиснуться до розмірів горошинки. 

— А про себе ти подумала?! — Софія перейшла на крик. І чому вона так розверещалася?  

— Я себе контролюю, — махнула на неї рукою. Горло защипало, благало змочити себе рятівною водою. — Обпекла б йому трішки пику, що тут такого? 

— Я не збираюся потім твою пику змащувати магічними мазями, бо тобі не сподобалися чиїсь слова!  

Нас оминули двійко хлопців, що пробігали вже по другому колу. Їхні зневажливі погляди, кинуті на нас, наповнили мене азартом. Вдихнувши більше повітря, я ринулася за ними. 

— Не відставай! — гукнула Софію через плече.  

Через густі чагарники, що оточували академію, я була змушена зміститися до лісу. Гілки дряпали мої оголені руки, мов лезом проходилися по обличчю, ніби під чиїмось магічним впливом.  

Озирнулася назад, почувши шелест листя, й одразу зіштовхнулася зі спітнілою тушкою Давида. Він вхопив мене за плечі та притиснув до дерева.  

— Ану, пусти! — прошипіла навпроти його обличчя. Зіниці Давида у цю мить настільки розширилися, що неможливо було сказати, якого кольору у нього очі. 

— Ти мене уникаєш, — підтиснув він губи й схилив голову набік, як часто робив. Зараз я нагадувала собі кумедну тваринку в зоопарку, за якою він спостерігав, намагаючись зрозуміти, чи здатна ця мавпочка назвати букви на дитячих кубиках — саме таке враження на мене справляв цей його жест і примружений погляд. 

— Забери свої руки! — я смикнулася та штурхнула його в груди. Долоні наче зіткнулися з кам’яною поверхнею. Від болю прикусила щоку. 

Давид відійшов на два кроки, високо задерши гостре підборіддя. Слова грудкою застрягали у горлі, проте я все ж спромоглася їх із себе витиснути:  

— Минула ніч була помилкою. Буде краще, якщо ми обидва про неї забуд... 

— Для кого краще? — перебив мене Давид. Я відвернулася, не в змозі дивитися в його пронизливі очі. — На мене дивись! — хрипливо наказав він.  

Я продовжувала пропалювати поглядом академію, що ледве проглядалася за деревами, кущами й туманом, який, узявшись нізвідки, відгородив нас від решти світу молочною стіною.  

— Орисю, — тихо покликав Давид, — подивись на мене. 

— Та що тобі від мене потрібно?! — прокричала, зиркнувши на нього з-під лоба. Усередині здіймалася буря злості, у першу чергу на саму себе. Спати з першим зустрічним, серйозно, Орисю? — Я була напружена. Мені необхідно було розслабитися, тому я запропонувала тобі секс. Не через симпатію до тебе. Ясно? Деколи ним займаються просто для задоволення, знаєш? — уточнила з неприхованим смішком, аби цей легінь не надумав собі чогось лишнього. — Тож припиняй дірявити мене оцим своїм недобрим поглядом, солоденький. Ми забудемо про те, що сталося, — повторила твердо, — і кожен піде своїм шляхом.  

Давид хмикнув, ледь помітно смикнувши губами. 

— Охолонь. Хотів продовжити наш учорашній вечір, але зараз чітко бачу — не ти мені потрібна. — Він підступив до мене, обпершись рукою об стовбур дерева над моєю головою. Його шепіт торкнувся моєї щоки. — Ти лише налякана відьма, яка досі не зрозуміла, чого хоче, не лише від сексу, а й від життя. Закомплексована. Невпевнена у собі. Відьма, — насмішкувато прохрипів, розтягуючи голосні літери, і нарешті відсторонився. 

Зрозуміла, що до цього взагалі не дихала, і зараз мої легені нестерпно обпікало, а з рота виривався кашель.  

Від слів Давида щось усередині запротестувало, змушувало вхопити його за руку, прилинути до міцного тіла та благати зі сльозами на очах не йти... Не покидати мене. Нестримно захотілося довести йому протилежне, що я аніскілечки не боюсь і точно знаю, чого хочу — його. Лише на нього моє тіло збуджено реагувало, від нього у животі пульсувало, і лише його моя плоть була готова прийняти.   

Великих зусиль мені коштувало приструнити у собі це божевільне бажання та не кинутися за Давидом, споглядаючи, як віддалялася його спина.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍