Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

З цими думками загнане лоша взялося за телефон та приречено набрало номер наставниці.

– Привіт, Софіє! Я тобі не завадила? – спробувала бути веселою її стажистка.

– Вітаю, маленька німфо! Я тобі завжди рада. А де ти є? Ховаєшся від мене вже кілька днів, – затарабанила вона у відповідь.

– Ой, краще не питай! Можу приїхати та все розповісти, – запропонувала я й звісно виглядала у власних очах справжнісіньким стервом. Але кишки в животі гуляли такий марш, що до моралі їм було байдуже.

– Звісно приїзди! Я знаю, що ти голодна, – упевнено відповіла Навроцька.

Я начепила на плечі ще вологу курточку й шукала в голові відповіді на запитання: що я роблю з власним життям? Хіба можна заради їжі так свідомо дарувати тіло? Але вголос сказала:

– Від кави не відмовлюсь...

– О’кей! Я накриваю та з нетерпінням чекаю на мою крихітку, – почула я з телефона й продовжувала мовчки лаяти себе.

На шляху до метро підприємливий талант (в моїй особі) прикидав та бачив один-єдиний варіант виживання. Доки ця баракуда цікавиться моїм тілом, поживу в її хоромах. Інакше мене в тій комірці, без нормальних зручностей, застукають зимові холоди. А кляті таракашки ходять пожерти до сусідів та мені нічого не приносять...

– ...Красуне, я Вас проведу до мами! – почула я поруч на сидінні вагона.

– Немає в мене мами. А чоловік - суворий і страшний. Він мене б’є і Вас придушить. Тому краще відчепіться! – спробувала я відсахнутись від п'яного пасажира.

– Та по барабану мені чоловіки! Я майстер спорту... Ой! – вагон метро пригальмував і бідоласі стало гірше. Щоб не чекати «подарунків» від його хиткого здоров’я я намагалася пересісти, але воно припхалося за мною. Час пік уже минув і в вагоні було доволі вільно.

– Привіт! Я не розберу: чому ти вештаєшся біля моєї жінки? Ану пішов геть, бо зараз вріжу! – присів до мене збоку інший.

«Та що ж за день сьогодні такий смурний?» - зітхнула я мовчки, але другий був тверезий. П’яничка вмить перепросив й потупцював на вихід.

– Спасибі Вам, шановний! Отак нап’ється, а в квартирі чекають діти та дружина, – кивнула я рятівникові, що вже відсів на виховану відстань.

– Не варто дякувати! І на мене вдома чекає жінка та маленький син. Мені було неважко. Бувайте, дівчино! Ви просто дуже гарна, а нас краса притягує як магніт, – посміхнувся уважний захисник і вийшов на зупинці. Моя була наступна.

Красивий дім Навроцької знаходиться поруч зі станцією метро. Я вийшла та попрямувала на територію будинку, але побачила квітковий магазин й чомусь вирішила купити наставниці квітів. Вона так майстерно навчала мене заробляти гроші, а зараз нагодує та зігріє. То хіба мені важко подарувати їй букетик?

Я обрала у вітрині свіженькі білі троянди й дівчина-квіткарка хотіла прикрашати їх бантами. Та я відмовилася й попрохала завернути в модний нині цупкий папір. І взагалі такій красі ніякі бантики не потрібні!

Коли Софія відчинила двері, я побачила дивний погляд. Ні, не хижацький чи голодний, а раче змучений і ніжний.

– Привіт! Це тобі, – байдуже подала я квіти та вже пошкодувала, що купила. Вона автоматично пригорнулась до ароматної краси, а очі наповнилися сльозами.

– Привіт, цукерочко! Спасибі, дуже красиві... – вона поклала квіти в крісло й кинулась обіймати мене так, наче не бачила років десять. А потім почала нестримно обціловувати повсюди та хлипати.

– Софіє, у тебе хтось помер? Чому ти плачеш? – цинічно запитала я, адже ця бабська поведінка зовсім не пасувала нашій цариці нерухомості.

– Та ні. Просто я дуже скучила. А ще ти пахнеш щастям і моїм блаженством, – продовжувала вона притискати мене до збурених грудей, а серце калаталось як скажене. Я посміхнулася й бездушно вимовила:

– І все? Пробач, я трішки заблукала з одним придурком у полях. Але ж я тут, тому не плач!