Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– То ми можемо його побачити? – Люда зачаровано витріщилася на вікна, які виходили до оранжереї. Наразі вони були прикриті жалюзі, і побачити щось на дворі було неможливо. Тим не менш, подруга продовжувала дивитись на них, приклавши долоні до грудей.

– Ні! Вхід перекритий, – втомлено пояснила, ніби для маленьких. – Пішли вже в клуб? Потанцюємо? Розважимось? – Не подіяло. Більш того, до них підтягнулись друзі Миколи. І тепер вся компанія зовсім не підозріло зирила на похмурну охорону спадкоємця. Зростаюча увага чоловіків явно не радувала. І Романа вже починала відчувати наближення неприємностей.

– Я можу провести нас у північне крило, – Микола нарешті одвернувся від охоронців. – Там є вікна, що виходять на внутрішній двір. Не певний, що можна буде спуститись на перший поверх. Але з другого і вище видно майже всю оранжерею.

– Точно? Пішли! – очі Людмили запалали. – Ти з нами? – глянула на Роману.

– Ні! – ще за княжичами я не підглядала. Ніби в дитячому садочку! – Нащо він мені здався? Ще й Рюрикович!

– Ну як знаєш, – знизила плечима. Але перш ніж піти за Миколою все ж додала: – А раптом станеться таки так, що будеш працювати на нього? Могла б зараз побачити свого майбутнього роботодавця.

Романа чесно промовчала. СБР звісно підпорядковувалось князю. Але, серйозно, як часто працівники бачать своє керівництво? Вище керівництво? Вона ж не в оперативних підрозділах працювати збиралась, а десь глибоко під землею, з шифрами та кодами. Подалі від усіх надокучливих фартових представників золотої молоді.

«Краще б почитала про криптографічні методи захисту інформації, ніж оце сюди летіла».