Daniello Dali - Фортеця, Daniello Dali

   На березі велетенського озера, цвіло невелике поселення. Люди в ньому відчувають себе спокійно та захищено, дивлячись на фортецю, побудовану високо на скелі. Але в жилках всього людства, не припиняє текти внутрішній страх, який живе в їхніх душах з самого народження. Над кожною людиною, ще з давніх-давен нависає загроза вимирання. Зараз вона спить, але час минає, і в будь-яку секунду, чудовиська можуть прокинутись.

   У фортеці на скелі, як і в інших подібних, розкиданих по світі, жили могутні лицарі, в міцних латах, яких не могли прокусити навіть найсильніші чудовиська. Поки монстри не можуть дістати захисників, ламаючи свої зуби об броню, вони вбивали їх одним ударом, своїми важкими мечами, що могли підняти лише вони. А разом з мечниками вживалися лучники. Вони значно скромніші, ходять в легкому, шкіряному жилеті, який не зв'язує їх рухи, і їх луки можуть зупинити чудовиськ ще на підході до села. Але чудовиськ вже давно ніхто не бачив, дехто навіть забув як вони виглядають, а хтось і взагалі, народився вже після частих нальотів безжальних істот.

   Люди шанували своїх захисників, і віддячували всім що в них є, за те що вони ще не зустрілися зі своїм страхом, лицем до лиця.

   От тільки вони не знали, що їх захисників теж ще не стикалися з чудовиськами. Лицарі люблять лише розповідати різноманітні байки, в яких косять чудовиськ штабелями — все це вигадки, покрайній мірі, чудовиськ вже не бачили понад двадцять років, а більша частина рекрутів у фортеці, і вісімнадцяти немає.

   Але попри це, все одно вся зброя завжди була на готові: мечі загострені, лати відполіровані — цим всім займалися рекрути, не скажу що по своїй волі, скоріше їх змушували робити це ті, чия сім'я мала більший статок. Поки загін лучників всі разом ходили в ліс на тренування, снідали в один час, за одним столом, і поводились як одна, дружна сім'я. Лицарі, своєю чергою, розбилися на два табори: чоловіків в дорогих, позолочених та чорних латах незвичайної форми, і на типових призовників, або добровольців з бідних родів, чи без сім'ї зовсім.

   Так і летіли день за днем, поки лицарі несли ярмо своєї тяжкої праці, пильнуючи у два ока, разом з тим, не забуваючи й про відпочинок, якого часто ставало куди більше, а ніж самої служби. До містечка біля озера, тільки й відлунням доносились співи захисників. Вином не заливались лише вартові; і то не завжди, іноді й вони пропускали келих другий. А як же стримати себе, якщо чудовиськ не видно, а вино ось тут, і таке смачне, і так легко ллється з пляшки в келих, а з кухля до рота.

   Страшним сном було, одного разу почути швидкі удари в дзвін, які б означали лиш одне... Чим довше лицар був на службі, тим частіше він прокидався до обіду, пропускаючи ранкові тренування, посмоктуючи свій палець в ліжку. Про них не забули лише тільки-но призвані на службу воїни, які ще пам'ятають про свій обов'язок, вбитий їм з дитинства в голову, завжди бути готовим померти за життя всього людства. Вони дійсно ще хочуть захищати людей, а не лише набивати черева за їх кошти. 

   Разом з зеленими призовниками, з самого ранку прокидалися і ті, хто дійсно бачив чудовиськ та в чиїх очах застигла сама смерть. Це були люди, яким вдалося викараскатися з її цупких лап, і врятуватися, щоб зараз бути готовими захистити інших. Але так само часто, як і на тренуванні, їх можна помітити за тим, як вони всім розповідають свої байки про тих самих чудовиськ, з кухлем в руці, заливаючи алкоголем свої спогади про це. Чим ближче до ранку, тим більше їх розум п'яніє, а розповіді починали походить на очевидні вигадки.

   Але скільки б не було випито за ніч, на ранок вони прокидаються першими, а їх розум магічним чином очищувався. В цей час і розповіді стають більш логічними, та правдивими, без каплі прикрас, хоча все ще залишаються бути схожими на кошмар.

   Одного подібного ранку, навколо вже немолодого лицаря, з понівеченим лицем та довгою бородою, яка закривала іншу частину лиця, (лише завдяки бороді, цей лицар походив на людину, а не істоту з пекла) почали збиратися новачки. Біля зовнішньої стіни фортеці, звісивши ноги зі скелі, молоді парубки слухали старого лицаря:

   “Я був звичайним фермером, коли трикляті чудовиська напали на моє рідне село. Один з них наскочив прямо на мене із-за спини, коли я саме підготовлював землю до посівів. Він повалив мене на груди, і почав різати мені спину. А коли на ній не залишилось живого місця, воно прийнялося мене бити своїми пазурями по лиці, зриваючи з неї шматки шкіри... Ці лати не врятують нас, лише затримають чудовиськ над нашими вже мертвими тілами, з яких вони будуть виколупувати наше м'ясо, щоб ненадовго втілити свій голод до крові”.

   “Розкажіть як ви вбили одного з чудовиськ, будь ласка”, — вигукнув хтось.

   “Ну гаразд, розповім, — тяжко видихнув старий. — Ось валяюсь я, і нічого не відчуваю та не чую крім своїх думок, які кричали так голосно, що не давали мені померти. Ще мить, і в моїх руках вже стискалася мотика, якою я раніше орудував в полі. Не знаю як, але моя рука сама замахнулась, і завдавати удару, прямісінько в голову чудовиська. Наступне що я пам'ятаю, то це як мене несуть лицарі. Вони казали, що я не мав вижити після таких ран, але як ви бачите я тут, і захищаю людство разом з вами, мої друзі”. 

   Знизу кипіло сільське життя, над озером ще не розвіявся туман, а молоді захисники вже переповнювалися думками, як колись назавжди припинять безлади, влаштовані монстрами.

   Згодом, всі вони знову зібралися на подвір'ї форту, і продовжили відпрацьовувати удари мечами, поки лучники тренувалися десь в лісі, разом з тим полюючи на свіже м'ясо.

   Брязкання металу розбудило декількох славетних лицарів, яким не сподобалося, що їх сон хтось посмів порушити. Заскрипіли двері, що вели в головну залу форту, і з них вийшло троє захисників, в широких обладунках, з вигравіюваним візерунками та незвичайними обрисами, у які вони ледве всунули свої, не скромні форми:

   “Не світ не зоря, а ви вже порушуєте наш сон. Чи то монстри напали, чи то ви нас за так дратуєте, зеленяки. А ?” — грубо поспитав найбільший із них.