Ніка Цвітан - Душею не прийняти і розумом не осягнути, Ніка Цвітан

Війна. Страшна, пекельна. Східний зажерливий і гидкий у своїй підлості сусід військовим чоботом топчеться у моїй країні. Руйнує, вбиває, ґвалтує, грабує. Ця клята війна забирає життя військових і мирних жителів, незалежно від віку й статі. Ненависть до цих проклятих зайд. Пам'ять, любов, вдячність до тих, хто втримує цю навалу й тих, хто вже пішов за горизонт через цю війну… Це збірка оповідань, які стали моїм антистресом в нинішній ситуації.

Душею не прийняти і розумом не осягнути

Просторим приміщенням нісся крик. Лунав коридором, бився об стіни, дзвенів у шибках, піднімався до стелі. Кілька людей присутні в приміщенні здивовано і тривожно підхопилися, зорієнтовуючись звідки він доноситься. А крик все лунав, переходив у вереск, потім у тужливе майже виття. То був не просто крик, так могли звучати тільки страшенний біль і невимовне горе. Кричала МАТІР.

Присутні у приміщенні кинулися на звук. Звістка, яку отримала МАТІР телефоном розірвала душу, розділила життя на «До» і «Після».

А розум все ще не сприймав отриманої інформації… Кудись поривалася, намагалася комусь телефонувати, а руки не слухалися. ЇЇ втримували. «Швидка» і співчутливі очі лікарів. Але де знайти такі ліки.

Оточуючі почали «стукати» в офіційні інстанції. Інформація підтвердилася. Єдиний СИН, ЇЇ гордість і надія, стрункий високий красень-юнак, професійний військовий загинув. Найгіркіший день. Чому ВІН? Чому, якийсь недолугий карлик прийняв рішення вбивати? Хто дав право  відбирати життя? Хіба він це життя дав ЇЇ ДИТИНІ? Чому?!...

А розум не хотів вірити, сподіваючись на помилку, шукав аргументи, щоб заперечити почуте…  Була згідна, щоб ГОСПОДЬ забрав ЇЇ…  Старенький ЇЇ батько хотів би помінятися з онуком місцями, але такого обміну не існує…    Ще один найстрашніший день – похорон єдиної КРОВИНКИ. Трималася як могла. Чому ВОНА хоронить ЙОГО, а не навпаки? Чому не встиг подарувати ЇЙ онуків? Чому? Чому?...

СИНА немає з НЕЮ. Залишилися спогади, фото. У вухах дзвенить ЙОГО голос, відчуває ЙОГО запах, вчуваються ЙОГО кроки. СИН хотів, щоб МАТИ була щасливою, спокійною, усміхненою. ВІН завжди переживав за НЕЇ. Тому вірить, що ЙОГО душа поряд.

 Влітку ВІН легеньким вітерцем нагадає про себе, взимку  морозним повітрям дихне в обличчя. Вранці постелить під ноги прохолодну росу, вдень блисне у вікні сонячним зайчиком, увечері впаде на плечі темним серпанком. Хоча темний серпанок вкрив і ЇЇ голову, і ЇЇ душу назавжди. Чому у НЕЇ така доля? Чому? Чому?...

Не дивлячись на всі «чому?», ВОНА має жити. Тому, що поки жива ВОНА, буде жити і ПАМ’ЯТЬ  про ЇЇ СИНА, а отже буде жити і ВІН. І тільки десь там за ГОРИЗОНТОМ, коли ГОСПОДЬ покличе ЇЇ до СЕБЕ, ВОНИ зустрінуться знову. І ВОНА отримає відповіді на всі свої «чому?»…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍