Ясміна Лав - Кохання на замовлення, Ясміна Лав

Він торкається мого ліктя, проводить пальцями вниз до кисті, великим пальцем погладжує зап'ястя і торкається долоні. — Ти ховаєш від мене погляд, тремтиш, коли я поряд. Твоє серце наче божевільне, достатньо мені тільки торкнутися тебе. Можливо, ти хотіла зізнатися мені в цьому? — він запитує тихо, підходить впритул. Стає важко дихати, не можу підібрати потрібних слів. Що йому сказати? Повільно підіймаю голову, зазираю в його очі, розтулюю губи. Що ти робиш, Терезо? Згадай, хто ти, для чого ти тут. Прийди до тями. — Нічого такого немає, — кажу тихо, хоч і хотіла, щоб звучало впевнено. — Немає? — запитує чоловік. Нахиляється до мого вуха, втягує запах, і, здається, я зараз впаду без тями. — Отже, немає, Терезо? — він говорить, важко видихаючи мені в шию. Все, я більше не витримаю. Не зможу.

Глава 1

Тереза

 

Літо. На вулиці тепло, яскраво сяє сонце, небо чисте та безхмарне. Вдихаю прозоре повітря на повні груди. За останній рік, мабуть, вперше вільно дихаю. Причина? Я щойно звільнилася з роботи.

Залишила позаду місце, яке зненавиділа всім нутром. 

Не дивлячись на те, що обожнюю свою професію та живу нею, з рестораном, який залишився за моїми плечима у мене не склалося. Хоча... якраз заклад тут ні до чого.

— Терезо! — мене гукає Даша.

Дарина — моя подруга. Дівчинка, з якою ми здружилися саме у "Фердинанді". Обидві працювали на кухні помічницями. Потім Дашка перейшла до зали, а мене поставили на місце су-шефа.

Почувши її голос, зупиняюся та чекаю, поки наздожене.

— Ну куди ж ти, Терезо? Може, передумаєш? — обіймає мене подруга.

— Ні, Дашко. Я не повернуся.

— Але що ти будеш робити? Як же квартира? А кредит? Їсти ти що будеш, врешті-решт?

— Дашо, не насідай. Я не можу повернутися, ти це чудово знаєш. Він не зупиниться. А якщо я не погоджуся добровільно… — тілом біжить тремтіння, і я замовкаю.

Вона ховає очі, опускає голову. Чудово розуміє, про що я кажу. Знає, якщо не сьогодні, то завтра… я б втекла звідти.

— Все знаю. Але що ти збираєшся робити? — стурбовано питає Дарина.

— Ходити на співбесіди, — широко усміхаюся, щоб приховати, в який я себе загнала глухий кут.

— Будь ласка, телефонуй мені. І слухавку підіймай, коли я набираю. А то знаю я тебе.

— Обов'язково. — обіймаю подругу.

— Все, я побіжу. Якщо Дмитро помітить...

— Все, біжи. Бувай, — цілую подругу в щічку на прощання, і вона швидко йде до ресторану.

Востаннє дивлюся на ресторан, у який рік тому заходила з величезними мріями, та обертаюся в інший бік. 

Що ж, почнемо нове життя. Все вийде, треба тільки вірити.

Та весь мій ентузіазм зникає буквально за годину. Оскільки саме через такий час я добираюся до своєї орендованої квартирки.

— Дівчино, послухай. Ти вже другий місяць не оплатила оренду. Ти гадаєш, що я пожалію сирітку і дозволю жити тут безплатно? — шипить хазяйка квартири, махаючи перед моїм носом запасними ключами, якими не соромиться користуватися.

— Розо Василівно, я все розумію. Обіцяю, віддам вам усе, що заборгувала.

— Звісно, віддаси. Я не збираюся нічого пробачати. Тому… — стріляє очима жінка. — У тебе два дні. Або ти все віддаси, або ж звільняєш мою квартиру.

— Але ж... Будь ласка. Розо Василівно, як я знайду гроші за два дні?

— Нічого більше слухати не буду. Два дні. Я все сказала. А не заберешся — викличу поліцію.

— Я зрозуміла, — опускаю очі.

Жінка йде, залишаючи за собою шлейф нудотно-солодких парфумів. А я так і залишаюся на сходовому майданчику перед темними дверима квартири.

Швидко намацую в сумочці ключі, відмикаю замок і проходжу вузьким коридорчиком. Опускаюся на дерев'яний стілець у малесенькій кухні. Пробігаю очима по світлих тумбочках, невеликому холодильнику, темній плитці під ногами. Тут стара, побита мийка, пошарпані шпалери, стеля в розводах, які просохли та залишили бруд.

Закриваю долонями обличчя.

Наскільки б не була убогою ця квартира, але більше йти мені нікуди. Я не маю ані грошей, ані роботи. А зараз стану ще й безхатьком.

Хочеться плакати, але не буду. Не буває ситуацій, з яких нема виходу. 

— Залишилося тільки його знайти, — кажу тихо, підгинаючи під себе ноги.

До самого вечора сиджу у своїй кімнаті. Телефоную без зупинки на всі оголошення про роботу. 

Шлунок дає зрозуміти, що час хоч щось в нього закинути. Тому відштовхую газети на середину ліжка, зверху кидаю мобільник і плетусь на кухню.

Відчиняю холодильник, наперед знаючи, що там побачу. На нижній поличці засохлий, дешевий шматочок сиру, перед очима — розкрита пачка масла. З тумбочки дістаю шматок хліба. Що ж, померти з голоду вже не вийде.

Роблю кілька невеликих бутербродів, або щось схоже на них. Наливаю в чашку кип'яток, закидаю пакетик чаю та повертаюся до кімнати.

Заштовхую в себе сухий хліб, запиваю гірким напоєм. На жаль, цукру в мене також немає. 

Мою увагу привертає дзвінок мобільного. 

— Так, Дашуню. Слухаю, — відставляю тарілку.

— Як справи, подружко?

— Ми бачилися кілька годин тому.

— Так. Кілька годин. Тому я й питаю, як у тебе зараз справи?

— Не питай краще.

— Роботу не можеш знайти?

— І з квартирою проблеми. Хазяйка дала мені два дні.

— Терезо, якби я могла чимось допомогти...

— Заспокойся.  Хіба ж я не знаю твоєї ситуації. 

З Дашкою ми близькі й у неї в житті не набагато краще становище, ніж у мене. Якби вона мала змогу, то допомогла б мені.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍