Тетяна Овчіннікова - Падіння Тора, Тетяна Овчіннікова

У нас в університеті є власний Тор. Віктор Йосипович Гриневич - неймовірно харизматичний, прекрасний, розумний, з громоподібним голосом, мов у бога грому. Усі дівчата нашого факультету закохані у нього. Ну й мене не оминула така доля. Тим паче я знаю його набагато краще, аніж інші, бо він мій науковий керівник та ще й віднедавна ми з ним працюємо разом. І по всій видимості він теж має до мене почуття, глибші, за просто товариські. Здавалося б - ідеальна ситуація, розвивайте стосунки, кохайте... Та тільки попереду на непереможного Тора чекають випробування, як і в легенді, важка боротьба із власним змієм - хворобою. Чи вдасться йому вийти переможцем з цього бою? І яку ціну доведеться заплатити за перемогу? І чи дозволить він мені бути поряд, як вірній супутниці?

Пролог

Сьогодні – найкращий день у моєму житті! Я їду подавати документи до Університету!
Не сила більше терпіти, підскочила, коли тільки займався світанок, у передсмаку майбутньої поїздки. Мама, яка мала їхати разом зі мною, ще навіть не прокинулася, а я вже блукала будинком, не в змозі вгамуватися. Захоплено поглядала на заготовану для поїздки сукенку яскравого насиченого блакитного кольору – кольору високого літнього неба, мого улюбленого! Вже б і одягла, та боялася її замастити. Тоді б довелося шукати заміну, а саме цю сукню я вважала своєю щасливою.
Хвилювання перед поїздкою не давало заспокоїтися ні на мить, не те що всидіти на місці хоч на хвильку, тому я своїм шурхотом розбудила і матусю. Та вийшла зі своєї кімнати, акуратно причинила двері, аби не розбудити татка, і з ласкавою усмішкою запитала:
- Що, не терпиться, Софійко?
- Аякже! – захоплено відгукнулася я.
- Добре, тоді сідаймо снідати та підемо на зупинку, може чим раніше виїдемо до міста.
Вступати я збиралася до університету нашого обласного центру, проте прямого сполучення з нашим селом ми, на жаль, не мали, тому треба було спочатку дістатися до районного, а вже звідти за півтори години до області.
Поки знехотя снідала, думками витала деінде. Згадувався вже пройдений такий недовгий життєвий шлях. Позаду залишилися веселі, та такі дитячі шкільні роки (зараз то вже я доросла, аж цілих сімнадцять виповнилося!), хвилювання від підготовки та складання ЗНО, веселощі випускного балу…
І ось – Університет! Тільки так, з великої букви! І омріяна професія філолога!
Хтось скаже: що там цікавого у тій філології? Але це не про мене!
Скільки себе пам’ятаю, просто обожнювала художню літературу, перечитала вдома всі книги, до яких тільки могла дістатися, ковтнула скромні сусідські книгозбірні, та й місцеву бібліотеку перебрала до найвіддаленішої полиці. Деякі, найцікавіші, перечитувала по кілька разів. А коли ставало зовсім сумно – писала сама те, про що хотіла б почитати. І перечитувала вже собою написане. Звісно, там мало було літературної цінності, проте для підлітка це був власний спосіб самовираження. А далі став доступним швидкісний інтернет і доступ до безмежної кількості романів. Тут вже могла дозволити собі перебирати та не читати все підряд. Аби ще й коштів вистачало на сплату омріяних книг, та й улюблені автори писали більше, ще більше! Але й так не було й вечора, аби я не перегорнула кілька сторінок нової книги. Тому вибору для мене не було апріорі – тільки українська мова та література – її я просто обожнювала!
Певно через те, що була дуже начитаною, хоч ще не знала жодного правила, проте бачила помилки в словах з самого малечку. І відтоді ж не могла зрозуміти: як можна допускати просто смішні похибки в написаному?! Адже одразу стає помітно, що слово написане неправильно!
Згодом звісно ж зрозуміла, що то я скоріше такий унікум, та свого неприйняття до людей, які допускають смішні елементарні помилки у словах, так і не переборола. Навіть тим рідкісним кавалерам, які наважувалися писати мені повідомлення, виправляла помилки й надсилала назад. Певно тому й не складалося в мене з романтичними стосунками. Та це мене мало зачіпало. Куди тому сусідському Вовці чи цибатому однокласнику Максиму до обожнюваних Франка, Симоненка чи Шевченка? Не кажучи вже про Котляревського та Куліша!
Хмикнула над своїми роздумами та підвелася з-за столу.
Ми з мамою швидко зібралися і рушили до автобусної зупинки, та дійти до неї не встигли – дорогою коло нас зупинився староста села, який за щасливим збігом обставин їхав сьогодні зі звітом до районного центру, тому з радістю зголосився підкинути й нас.
Власне, сьогодні всі обставини складалися для мене якнайкраще: староста довіз нас аж до самого автовокзалу, хоч йому було зовсім в іншу сторону, тож нам не довелося витрачати час, щоб пройти через пів міста. А на автовокзалі як на замовлення нас уже чекав автобус, на який якраз завершувалася посадка – ледве встигли купити білети та вскочити до салону. Думали, що в обласному центрі доведеться довго шукати університет, проте й тут нам поталанило: якась жіночка на зупинці маршруток підказала нам, який номер йде просто до головного корпусу, в якому розміщувалася приймальна комісія, тож і сюди ми дісталися без блукань.
Хоч все це я занотовувала лише побіжно – не могла зосередитися ні на чому, окрім хвилювання. А що як я не вступлю? – не відпускала тривога. І ні, я не їхала сюди навмання, перед тим я онлайн подала свої документи й мене запевнили, що я маю надто високі бали з усіх необхідних предметів, аби не подолати вступний поріг. Мені лишалася просто формальність: співбесіда перед вступом, на яку ми з мамою власне і їхали. Та я все ще переживала, що будуть набагато розумніші за мене абітурієнти, і мені просто не вистачить місця на бюджеті. А тому, як завжди зі мною бувало, не відкладала неминуче до останнього, а навпаки намагалася якнайшвидше усе вирішити та забути про невизначеність. От і зараз рішуче постукала у двері, над якими майоріла табличка з написом «Приймальна комісія».
- Заходьте, - пролунало звідти і я, глибоко вдихнувши, прочинила стулку.
На мене з цікавістю подивилося четверо викладачів – членів комісії. Зліва, коло вікна, сиділа огрядна жіночка поважного віку та уважно передивлялася якісь документи. Вона лише на мить підвела погляд, і знову опустила очі до паперів. Поруч з нею сиділа молодша викладачка в окулярах. Саме вона й звернулася до мене:
- На яку спеціальність ви вступаєте?
- Філологія.
Тоді вам до Віктора Йосиповича, - махнула вона рукою у бік двох чоловіків, які сиділи ближче до дверей і втратила до мене будь-який інтерес.
Я чомусь подумала, що Віктором Йосиповичем виявиться худорлявий сивий чоловік давно пенсійного віку, проте коли я рушила до нього, мене раптом зупинив голос іншого:
- Віктор Йосипович – це я.
А я аж підстрибнула від несподіванки, бо голос у мого майбутнього викладача у тиші аудиторії пролунав, мов грім серед ясного неба – такий самий раптовий, такий самий потужний і розкотистий, і такий же приголомшливий.
Моя реакція не лишилася непоміченою, бо коли я перевела погляд на викладача, усмішка ще ховалася у заростях його доглянутої майже чорної бороди та дрібних зморшках у зовнішніх кутиках яскраво-блакитних (мій улюблений колір!) очей.
Сіла на стілець перед викладачем, і поки Віктор Йосипович перегортав мої документи, які я подала йому, мала змогу тишком роздивитися його.
Образ чоловіка переді мною аж ніяк не в’язався з науковцем, який більшість часу проводить у наукових дослідженнях і мало стежить за своїм зовнішнім виглядом. Віктор Йосипович явно не гребував ані спортивним залом (чи якою іншою фізичною активністю), ні барбершопом (так, у селі ми теж чули такі слова) ані магазинами стильного одягу. Обриси міцної фігури проглядали навіть крізь цупку тканину білосніжної сорочки, в яку був одягнений викладач. Як я вже згадувала, його чорна борода була по-модному підстрижена та причесана волосок до волоска, зачіска на голові теж так і кричала про нещодавні відвідини перукаря. Хоч волосся й було розкуйовджене, проте й недосвідченій мені було зрозуміло, що той безлад абсолютно контрольований, і жодне пасмо не зрушило з виділеного йому місця.
Через бороду мені важко було визначити вік Віктора Йосиповича, проте не думаю, що набагато більше ніж тридцять, бо «гусячі лапки» коло його очей розгладилися, варто було йому зосередитися на читанні, а складка, що пролягла між бровами, свідчила скоріше про його задумливість, а не про поважний вік.
Зрештою, Віктор Йосипович підняв на мене погляд своїх таких чарівних очей і мовив:
- Отже, Софія Дейнеко.
А в мене, хоч я вже й чула його голос, все ж виступили сироти по всьому тілу від його звучання. Та й, забігаючи наперед, холодок попід шкірою у мене й надалі пробігав щоразу, коли я чула його низький басовитий голос.
- Так, це я, - усміхнулася у відповідь.
Чоловік опустив погляд на результати мого ЗНО і зауважив:
- Українська мова та література – 197 балів. Непогано.
Непогано? Серйозно? Я вважала цей результат вищим, аніж непогано.
- Історія України – 190, - продовжував він. – Математика – 171. Що ж очікувано, - підсумував викладач, відкладаючи документи та розслаблено відкидаючись на спинку свого сидіння.
- Цього не вистачить для вступу? – сполохано перепитала я.
Серце в грудях калатало мов навіжене! Та наступні слова викладача змусили заспокоїтися:
- Не вистачить? Та ви ще й з іншими абітурієнтами балами поділитися зможете, - пирхнув він. – Та тільки мені от що цікаво: чому ви, маючи такі високі бали, вирішили обрати не надто популярну філологію. Впевнений, вас би з радістю забрали на більш престижні факультети.
- Але я люблю українську мову. Та й літературу обожнюю! І хочу знати їх досконало! – гарячково випалила я. І побачила іскорки сміху в яскравих очах викладача. Насміхається?
Проте своїх веселощів він не показав, коли коментував мою заяву:
- Приємно бачити, що у нас ще залишилися здобувачі освіти, котрі так щиро люблять власне коріння. Вас прийнято.
- Га? – розгубилася я. – А співбесіда?
- Ви щойно її пройшли. Ваші документи я передам до відділу обліку, а на вас чекаємо 30 чи 31 серпня в університеті. Ваші контакти у нас є, якщо щось зміниться і доведеться приїхати раніше, вас обов’язково повідомлять. Якщо вам необхідне місце в гуртожитку, раджу вам вже зараз звернутися до коменданта, бо в серпні, боюся, буде пізно. Гарного літа, - наостанок він все ж усміхнувся мені.
Я теж уже трішки відійшла від шоку, що все пройшло так легко, і з усмішкою побажала:
- Вам теж гарного літа! Зустрінемося у вересні, - навіщось бовкнула наостанок.
Усмішка у викладача стала ширшою:
- Неодмінно!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍