Тетяна Овчіннікова - Карпатська квітка, Тетяна Овчіннікова

Як бути, коли психологічне виснаження підступно заважає жити повноцінним життям? Ніщо не радує, від самотності хочеться завити на місяць. Подруга радить поїхати на відпочинок та забути про всі негаразди у тиші Карпат. Але що робити, якщо замість чудової затишної садиби я опинилася у чорта в зубах? Причому майже в буквальному сенсі цього слова. Бо чорт тут точно наявний, кремезний, бородатий і злющий як… як чорт! А може так починається моя Різдвяна казка? Чи вдасться мені відпочити, перезавантажитися? І приручити одного карпатського Чугайстра? Оновлення щодня о 6-ій ранку.

Пролог

- Уявляєш? Я накинулася на бідну Алісу і зірвала на ній свій поганий настрій! Зі мною ще ніколи такого не траплялося! Яка б роздратована я не була, я завжди ставилася до підлеглих справедливо і неупереджено. Завжди! А тут… - не договорила, бо й сама не мала пояснення своїй неадекватній поведінці.
Моя краща подруга Наталка, на чиїй кухні я під келих зовсім не чаю виливала їй свої негаразди, задумливо протягнула:
- В усьому винен секс.
Я аж думки всі свої розгубила, почувши такий вердикт:
- До чого тут секс? Ти вважаєш, що я змінила орієнтацію і тепер хочу свою асистентку?
- Та Боже збав! – відсахнулася Ната. – Я говорю, що винен секс, а точніше його відсутність у твоєму житті.
- Сексу у моєму житті немає уже понад три роки. І я жодного разу такого собі не дозволяла! Це тут ні до чого!
- «Це», як ти висловилася, має накопичувальний ефект. Ось воно й вибухнуло у найнеочікуваніший момент. А далі буде ще веселіше. Хочеш зірватися під час наради? Або нахамити головреду чи генеральному?
- Такого не буде! – з жаром заперечила я.
-Упевнена? – подруга скептично підняла брову.
Ні. В тім-то й біда, що впевненою я не була. Останнім часом я й справді відчувала, що все моє організоване й упорядковане життя летить під три чорти. Улюблена робота журналісткою більше не приносила задоволення, висока посада редакторки відділу, якої я досягла лише своєю відданою працею та здобутками, викликала роздратування. Якоїсь миті хотілося обурено волати, а іншої – забитися в куточок і тихенько плакати. Я на своїй шкірі відчула, що таке професійне вигоряння. Я просто фізично не могла більше продовжувати працювати у тому ж темпі та утримувати заявлений високий рівень.
Психологи з усіх кутків кричали, що такий стан спричинений повномасштабним вторгненням росії, що психіка просто не справляється з таким навантаженням. Радили знаходити розраду у звичних, буденних речах. Це й справді допомагало. Спочатку. Та тільки за майже два роки від вторгнення будь-які лайфхаки перестали працювати особисто для мене. Тож відсутність сексу у цьому випадку була точно не причиною мого неврівноваженого стану.
От тільки що мені робити, я просто не мала уявлення. Вперше почувалася розгубленою, невпевненою в собі, у власних силах, не бачила себе у майбутньому.
І цю проблему негайно треба було вирішувати!
Саме тому я й сиділа зараз на кухні у Наталки, психолога за професією, сподіваючись отримати від неї не лише дружню пораду, а й професійну допомогу. Мабуть, даремно.
- Мовчиш? Отож погоджуєшся з моїми словами.
З її словами? Я вже й забула, що вона там говорила. А, точно, пророкувала, що я буду все більш неврівноваженою.
- Я погоджуюся з наслідками, але аж ніяк не з причиною того, що зі мною відбувається.
- Це твоє право. Але ти ще згадаєш мої слова.
- Досить грати у ворожку! – вибухнула я. – Я до тебе не за пророцтвами прийшла, а за допомогою! Що мені робити?
Це було дуже актуальне питання. Далі так тривати просто не могло. Звільнитися? А що потім? Чим мені займатися? Звісно, я мала деякі накопичення, які б дозволили протриматися деякий час. Та я швидше збожеволію від безділля. То чим зайнятися? Вдома мене нічого не тримало, навіть домашньої тваринки з шаленим темпом роботи я не могла собі дозволити. Піти на фронт? Та тільки боюся, що стану зайвим тягарем для побратимів, бо до свого тридцятиліття, каюся, я – стовідсотковий гуманітарій – була далеко не в кращій фізичній формі. Зайвих кілограмів не набрала, але то тільки завдяки шаленому ритму роботи, коли забуваєш, коли востаннє їла, а зі спортом я не товаришувала з юності. Плести сітки, куховарити – всього цього я не вміла, єдина моя перевага: добре підвішений язик та вміння зачепити читача своїми статтями. Без перебільшення можу сказати, що в цьому я була профі. Та от тільки й улюблена справа мало того, що перестала приносити задоволення, так ще й виснажувала неймовірно.
- Що тобі робити? Відпочити, - винесла вердикт Наталя.
- Я відпочиваю, - спробувала заперечити, та наткнулася на зневажливе пирхання.
- Відпочиваєш? Це ж як? Не випускаючи з рук телефону? Смикаючись від кожної трелі?
- Там може бути щось важливе!
- От про що я й кажу. Випади хоч на тиждень зі свого інтенсивного життя, сховайся від усіх, залишся наодинці з природою. В ідеалі, звісно ж, було б краще, якби удвох з якимось гарячим хлопцем, але з тобою це безнадійно. Тому хоч сама.
- Яке – відпочити? Переддень Різдва! Стільки роботи!
- Робота була, є й буде. І гарячі періоди у ній нескінченні. Різдво. Новий рік. День Соборності. День пам’яті Небесної сотні. Річниця повномасштабного вторгнення. Ще купа найрізноманітніших подій, які трапляються щодня. А от ти в себе одна. І якщо не попіклуєшся про себе, то за кілька місяців просто опинишся у психлікарні на примусовому відпочинку, який, повір мені, тобі точно не сподобається.
- Але як я можу кинути все і насолоджуватися життям, коли не передовій хлопці на межі своїх сил тримають фронт?
- І чим ти допоможеш їм – хоч одному з них, якщо збожеволієш?
Нічим, Ната мала рацію.
- Та ти донатиш на армію мало не половину своєї зарплатні, висвітлюєш усі важливі новини. Зупинись. Видихни. Скільки ти вже не відпочивала? Не була у відпустці?
- Востаннє – восени 2021-го. Літала до Єгипту, - зізналася я.
Опісля, та ще й після повномасштабної війни, я не могла та й не хотіла відпочивати. Працювала, висвітлювала усі події з перших днів вторгнення. Навіть коли наші неідеальні, але від того не менш обожнювані Суми були під російською окупацією, ані я, ані інші журналісти з моєї команди не полишили окупованого міста, на вулицях якого розгулювали танки. Об’єдналися, працювали єдиним фронтом, спочатку над звільненням, а потім над відновленням. Зараз трохи видихнули, знову почалися такі улюблені українцями сварки та з’ясування, хто винен, а от виснаження підступно підкралося непоміченим.
- Понад два роки, - заключила подруга. – Ти себе загониш. Роби, що хочеш, а на відпочинок ти поїдеш.
- Куди?
- В Карпати, звісно ж! Куди б іще?
- В Карпати? На Різдво? В середині грудня? Це нереально!
- Пф! Щось вигадаємо! Адже тобі не потрібен якийсь пафосний Буковель?
- Звісно ж ні!
- Ну от! А з усім іншим я розберусь. Твоя справа: взяти відпустку, а я вже подбаю про твій відпочинок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍