Валерія Оквітань - Як квітне страх, Валерія Оквітань

Все життя я бачила яким буває жорстоким вибір долі. Бачила, як альфи знущаються над своїми омегами... Перед омріяною волею, в мене її забрали. Я мусила прийти на оглядини, бо так вирішили найстарші. Та свято весняного рівнодення стало для мене кошмаром. Альфа з сусіднього поселення, яке славилось жорстоким поводженням з омегами почув в мені свою пару. Тепер я мушу йому скоритись...

Пролог

Я завжди знала, що не улюблениця Фортуни. Я завжди знала, що по мене прийдуть. Що він прийде.

Однак, мені здавалось, що я ще маю час…

До тих пір поки він не закінчився.

Слова ватажка про щорічні оглядини на свято весняного рівнодення досі відлунням звучали у моїй голові.

Я схилилася над раковиною, легко бризкаючи собі на лице водою, аби втамувати цей жар. Мої щоки горіли вогнем, від сорому, який я відчувала. Мою поспішну втечу з місця зборів, спостерігали всі жителі поселення.

Мені доведеться брати участь в цьому балагані. Молоді омеги досягнувши вісімнадцяти років зобов’язані бути присутніми. Найстарший Альфа чітко вимовив моє ім’я перед всіма, прирікаючи мене…

Моє дихання настільки почастішало, що золоті зірки почали кружляти перед очима, а свідомість тихенько відходила від мене. Таке відбулося вперше.

Вперше, я настільки була налякана, що й не знала як мені бути далі. Здавалось, що все моє існування звелось до одного дня - сьогодні.

Жорстокі традиції не давали мені жодного шансу на власний вибір. “Омеги належать своїм Альфам за правом народження. Кожен Альфа відчувши запах своєї пари, мав право забрати її з батьківського дому.” - так звучить основний закон, якого ми дотримувались й досі.

Ця принизлива традиція ще раз доводить, що ми більше тварини, аніж люди. Я не вірила в те, що пари існують, мені не доводилось зустріти когось, хто б довів мені зворотне.

Ми досі були безправними істотами.

Я ж тільки виборола своє право на роботу в людському поселенні...

Але я  розбилась, не встигнувши розправити крила.

Гіркі сльози текли по щоках, поки я задихалась на підлозі вбиральні, в  яку за власною дурістю закрила на замок. Я не чула сторонніх звуків, мені вже стало байдуже на всіх, хто бачив мою істерику.

— Варварочко, вийди звідти, — благала за дверима мене моя мати.

Мені не хотілось повторювати її долі. Все життя прожити з чоловіком якого боїшся, народити йому дітей і жалкувати, що не знала іншої долі, люблячого чоловіка і власного вибору.

Мої схлипування розривали їй серце, я знала це, та нічого вдіяти не могла. Мені було шкода себе.

Знаходились, звісно, омеги, які хотіли бути поміченими своїми альфами та які жадали їхньої уваги. Однак, я знаючи, якими вони бувають коли їхня пара не слухається наказів, радше померла б, ніж вийшла за когось з них, або дозволила себе помітити. Все життя спостерігаючи, як лікувалась моя мати від синців, залишених батьком, я назавжди зареклась хоча б раз довіритись чоловіку. Альфі.

— Люба, вже нічого не вдієш, заспокойся, будь ласка, твій біль відчувають всі члени зграї, — продовжувала достукатись до моєї свідомості мати.

Я ніяк не могла зупинити своє дихання, яке спричиняло мені шкоду щоразу, як я набирала повітря в легені.

— Тато теж його відчуває, доню. Молю тебе, заспокойся, поки він не прийшов сюди, — ці слова трохи привели мене до тями, страх перед батьком тепер був більший.

Я глянула на своє відображення і жахнулась, якщо в такому вигляді покажусь батьку, то декілька синців отримаю і я.

Вкотре вмившись холодною водою, я нарешті потихеньку відновлювала владу над своїми емоціями.

Потрапивши в обійми матері, я ледь знову не заплакала. Її лагідні погладжування не приносили спокою, а навпаки налаштовували на неминучість моєї долі.

Вона направила мене в бік кухні туди, куди батько точно не зайде, де ми зможемо бути тільки вдвох.

— Він обіцяв, — ледь прошепотіла я, схлипуючи. — Обіцяв, що я не братиму участі в цьому. Чому тепер не стримав своє слово, чому не захистив?

— Я не знаю, доню, — гойдала вона мене зі сторони в сторону. — Він поважає традиції.

— Це не традиції, це - знущання. Тобі нічого хорошого ці традиції не принесли.

Я говорила образливі речі, не усвідомлюючи в той момент, що ними завдаю болю єдиній людині, яка завжди була на моєму боці.

— Не кажи так, — вона благала мене зупинитись. — З татом Старійшина розмовляв.

Я здивовано підняла погляд на маму.

— Він покликав його? — Вона ствердно кивнула.

— Вчора ввечері викликав його до свого будинку, особисто.

— Я не порушувала правил. Тато сам дозволив мені працювати поза поселенням, — мама погоджувалась зі мною, однак, намагалась перервати потік моїх слів.

— Доню, ти тут ні до чого, цьогоріч ватажок запросив представників інших зграй і одиночок теж.

Ні, ні, ні, тільки не це. Я ж хотіла звідси втекти, але не таким же методом.

— Може ти й не станеш нікому парою. Подумай про це, — в її словах була частка правди, однак думки, які крутились в моїй голові все частіше підказували, що не все так однозначно.

За моєї пам’яті,  ще ні разу не було такого, щоб на оглядини були запрошені вовки, які вибрали вільне від зграй життя…

Гуркіт вхідних дверей перервав нас. Мати знову наголосила, аби я не натворила дурниць при батькові. Бо цього разу на тумаки він не поскупиться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍