узбецька казка - Лихий бай і наймит Алдар, узбецька казка

За давніх-давніх часів поблизу Чиназа жила собі бідна удова. Була вона вже старенька, а сини її – Ярмат, Шарип і Алдар тільки-но повиростали і ще ніякого ремества не навчилися.

Важко доводилося старенькій. Часом шматка хліба вдома не було, хоч сама вона від світання до смеркання пряла прядиво з бавовни й продавала його в базарні дні ткачам.

Проте настав час, коли й цього вона була нездатна робити – відмовили очі старенькій. Покликала вона старшого сина Ярмата і сказала йому:

– Синку мій, щось недобре коїться з моїми очима, майже сліпа я стала. Тепер твоя черга годувати сім’ю. Доведеться тобі ставати до праці.

Другого дня повела мати свого сина до чиназького багатія Саттарбая і домовилася, що той візьме Ярмата в найми.

– Пане Саттарбаю, ось тобі мій син,– сказала старенька.– Дужий парубок виріс з нього. Навчіть його орати, сіяти, врожай збирати і чого ще забажаєте. Будьте йому батьком, і дядьком, і господарем. М’ясо – ваше, кістки – наші. А платня нехай буде така, яку самі встановите.

Попрощалася удова, вклонилася низенько та й пішла собі додому, спираючись на ціпок.

– Ну, а що ти скажеш, парубче? – мовив Саттарбай.– Насамперед я повинен знати, що ти вмієш і чого не вмієш.

Дав він Ярматові велике решето, що в ньому борошно просіюють, і наказав:

– Іди, наноси води з річки.

Побіг Ярмат до річки, зачерпнув води решетом, а вона, звісно, там не тримається. Черпав-черпав, нічого не набрав, так і назад повернувся.

– Де вода? – загорлав бай.

– Та хіба тим, що ви мені дали, можна води набрати?! – відказав Ярмат.

– То ти ще й сперечатися зі мною надумав? – розлютився Саттарбай, схопив кетмень і так урепіжив ним Ярмата, що геть покалічив хлопця.

Нічого не варте було в ті часи життя бідняка, отже, Саттарбай навіть і не зажурився. Кинув хлопця на гарбу, привіз до матері і сказав:

– Ніякий з твого сина робітник, стара. Хотів я його чогось навчити, та дуже вже ніжний він у тебе. Забирай його собі назад. Сама казала: м’ясо – моє, кістки – твої.

Заплакала безутішна вдова, закричала, застогнала:

– Я до самого шаха піду скаржитись на тебе!

– Стане він тебе, жебрачку, слухати,– зареготав Саттарбай.– Виженуть під три чорти з палацу, ще й ціпка твого на твоїй же спині поламають. Краще сиди собі мовчки, а я за те візьму в найми твого другого сина.

Поплакала, поплакала старенька, та що вдієш, з панами не посперечаєшся. От і погодилась вона віддати баєві в найми середнього сина Шарипа.

Привіз Саттарбай Шарипа до себе додому та й каже:

– Ану, принеси мерщій води з річки! – і дав йому, замість відра, те саме решето.

Але Шарип не кинувся до річки, а сказав баєві:

– Ти що, знущаєшся з мене? Який же дурень воду в решеті носить! – та й шпурнув те решето баєві під ноги.

Розлютився бай Саттарбай.

– Оце так ти збираєшся мені служити?! – схопив, не тямлячи себе від оскаженіння, кетмень і скалічив Шарипа.

Привіз Саттарбай середнього сина удові, ще й нагримав на неї:

– Забирай свого сина-неробу і не галасуй даремно. Краще давай мені свого третього сина.

Плаче старенька удова, слізьми вмивається.

– Ні, Саттарбаю,– каже вдова,– краще сама з голоду помру, а тобі, лиходію, не віддам свого меншенького на загибель.

Аж тут озвався молодший син удови Алдар:

– Відпустіть мене, мамо, до бая Саттарбая. Мусить же хтось із нас, нарешті, догодити господарю, який з ласки бере нас до себе в найми.

– Правильно, хлопче,– зрадів бай.– Ти, я бачу, розумніший від своїх братів.

Сіли вони на гарбу та й поїхали.

Щойно приїхали на Саттарбаєве подвір’я, наказав господар:

– Ану, ворушись, хлопче, біжи по воду та швидше: одна нога тут, одна нога там.

Тицьнув бай Алдарові в руки те саме решето, за яке братів його покалічив, і виштовхав утришия з дому.

Алдар не став сперечатися. Забіг по дорозі на ринок, позичив у бляхаря звичайну миску, поклав у неї решето, набрав у нього води та й приніс Саттарбаєві.

– Оце діло, – сказав бай.– З тебе, я бачу, будуть люди.

Став служити Алдар у домі Саттарбая: подвір’я прибирати,

худобу годувати, землю орати, городи поливати та ще й дім уночі стерегти. Не знав Алдар спочинку ані вдень, ані вночі. А бай Саттарбай тільки ходить та підганяє: «Ану ворушись, ледарю, нема чого гав ловити!»

Одного разу зібрався бай Саттарбай з усією своєю родиною в Ташкент гостювати. Залишив удома самого Алдара й суворо наказав йому:

– Слухай уважно, злидню! Головне – стережи дім. Але і щоб усе інше було в порядку: подвір’я – щоб блищало, жеребець – щоб голови з годівниці не піднімав, ворота – щоб наглухо були зачинені, а у вітальні – щоб і порошинки не лишилося!

– Не сумнівайтеся, господарю, усе зроблю, як наказано,– відповів Алдар.

Повернувся бай з гостини додому, а ворота розчинити не може. Стукав-стукав у хвіртку, нарешті, вийшов Алдар, дивиться на господаря.

– Гей ти, злидню,– крикнув бай, – чому ворота не розчиняєш, хіба не бачиш, хто приїхав?

– Чого ж не бачу? Добре бачу,– відповідає Алдар,– але ж ворота тепер і через десять років не розчинити.

– Що ти патякаєш, дурню? Чому їх не можна розчинити?

– Та ви ж самі наказали зачинити їх наглухо, щоб ніхто не міг ані увійти, ані в’їхати. От я їх знадвору цеглою й замурував!

Ну, що ти йому на це скажеш! Довелося змовчати баєві.

Увійшов він на подвір’я через хвіртку – глип! – а все подвір’я лляною олією залляте. Скільки було в бая у коморі тієї олії, усю до останньої краплини витратив Алдар.

– А це що таке? – зойкнув бай.– Який божевільний загубив стільки добра?

– Я тільки виконав ваше доручення, шановний баю. Адже ви наказали, щоб до вашого повернення подвір’я блищало. Ось тепер воно й блищить.

І в цю мить бай побачив, що його кінь лежить долі без голови.

– Що ти накоїв тут, злидню?! – загорлав бай, скаженіючи від розпачу і люті.

– Шановний баю, але ж ви самі наказали, щоб ваш жеребець голови не піднімав з ясел. От тепер він її звідти й не підніме.

Довелося баєві, зціпивши зуби, замовкнути.

Зайшов він, нарешті, до вітальні і мало не збожеволів від несподіванки. Виявляється, Алдар, виконуючи його розпорядження, щоб у вітальні не лишилося й пилинки, виніс геть усе з парадної кімнати, лишивши тільки голу підлогу та стіни.

Застогнав бай Саттарбай, схопився за голову і, не сказавши Алдарові жодного слова, утік на жіночу половину оселі.

Там він сказав своїй дружині:

– Погані наші справи, жінко. Цей наймит справжній божевільний. Боюся, щоб він і нас не повбивав. Збирай скоріше речі, доведеться негайно тікати.

Повитягали вони великі шкіряні торби, поскладали в них усе найдорожче і пішли крадькома запрягати коняку в гарбу.

Алдар тільки цього й чекав. Повикидав з найбільшої торби речі, умостився в неї сам та й причаївся.

Бай з дружиною поклали торби на гарбу і, думаючи, що Алдар спить, потай рушили в дорогу.

Жене Саттарбай коняку та сам себе підхвалює:

– Хитрий Алдар, а я хитріший за нього!

Цілу ніч і цілий день тікали бай з дружиною від Алдара і тільки надвечір другого дня зупинилися на ночівлю на березі річки. *

Стала тут байська дружина охкати та стогнати:

– Хоч би яку служницю взяли з собою! А то і вогнище , розпалюй, і вечерю готуй.

– Не звольте турбуватися, любі господарі,– мовив Алдар, вилізаючи з торби,– зараз усе буде готове!

Бай та його дружина аж роти пороззявляли з подиву.

Після вечері бай та його дружина прикинулися, ніби лягають спати. Опівночі вони почали змовлятися:

Тільки-но цей злидень Алдар засне, ми його скинемо у річку.

Алдар, звісно, все те чув і, щойно бай та його жінка стали куняти, він підвівся, надів на себе байський халат, пов’язав голову байською чалмою і обережно збудив дружину бая:

– Час топити Алдара, – байським голосом прошепотів Алдар.

Спросоння дружина бая нічого не зрозуміла і допомогла скинути в річку свого чоловіка.

Уранці вона прокинулася й бачить, що Алдар походжає біля гарби.

– Гей, злидню, ти що, з того світу повернувся чи що? Адже ми тебе утопили!

А Алдар їй відповів:

– Це не мене, а свого чоловіка ви втопили, власними руками. А я з вашою допомогою поквитався з ним і за себе, і за моїх братів.

Повернувся Алдар та й пішов дорогою.