литовська казка - Брати Пятрас і Повілас, литовська казка

Давно-давно жили собі два брати – Пятрас і Повілас. Померла в них мати, а батько взяв мачуху. Та мачуха була відьма й дуже не злюбила обох хлопчиків. Терпіли-терпіли хлопці та й утекли з дому. Прибилися вони на берег моря до рибалок, там і роботу собі знайшли. Навчилися добре гребти й рибу ловити. А коли повиростали, спорудили великого човна й перепливли море. Там брати побачили чудові палаци, в яких жив дуже багатий пан. І мав той пан дочку-красуню. Пятрасові та дочка так припала до душі, що він захотів узяти її собі за дружину. Дівчині Пятрас теж сподобався, але батько й слухати не хотів, щоб його дочка та вийшла заміж за простого рибалку. І наказав пан своїм слугам вигнати з палацу обох братів та ще й собаками нацькувати. Але брати вночі повернулися до маєтку, влізли через вікно до дівчини, вкрали її, посадили у човен і попливли. Пливли довго-довго. Пятрас і панова дочка заснули, а Повілас не спав. Коли це чує він лопотіння лебединих крил. Летять птиці зовсім низько й людським голосом промовляють:

Але вдома на них вже біда чекає.

Хто одразу уб’є коня вороного,

Той врятує обох від лиха страшного.

Але хто про біду обмовиться з ними,

В того навік ноги стануть камяними.

Почувши ці слова, Повілас страх як перелякався за свого брата та його наречену. Але поклав собі мовчати й нікому нічого не розповідати. На другу ніч знову Пятрас заснув. Заснула і його наречена. А Повілас залишився вартувати. Десь опівночі знову чує він лопотіння лебединих крил.

Знову над ними лебеді пролітають і людським голосом промовляють:

Красна пара внизу в морі пропливає,

Але вдома на них вже біда чекає.

А хто чарку з вином виб’є у старої,

Той врятує обох від смерті лихої.

Але хто їм про це сказати посміє,

Половина того навік скам’яніє.

Як почув це Повілас, затремтів од страху. Та все ж надумав будь-що брата і його наречену врятувати від страшного лиха. Пливуть вони третю ніч. І на цей раз Пятрас із своєю нареченою заснули, а Повілас зостався вартувати. Опівночі він знову почув лопотіння лебединих крил. Летять лебеді над головою і говорять:

Красна пара внизу в морі пропливає,

Але вдома на них вже біда чекає.

Хто страшного вужа встигне зарубати,

Той від смерті обох зможе врятувати.

Але хто їм про це сказати посміє,

В того тіло усе навік скам’яніє.

Злякався дуже Повілас, коли почув оте лихе пророкування. Та братові Пятрасові ні слова про це не сказав. Незабаром вони припливли до берега. Батько їхній зрадів невимовно, а мачуха ніби й рада, та все якось злостиво зиркає на них, особливо на привезену дівчину.

Невдовзі й весілля зібралися справляти. До ганку під’їхала бричка, хцоб молодих до церкви везти. Повілас тоді й каже:

– Я хочу у вас за кучера бути.

Почула мачуха про це та як заголосить! А тим часом молоді до церкви поїхали.

Коли вони з церкви повернулися, їм назустріч вийшла мачуха. Рада та весела, вона привітно простягла молодим чарку з вином. Тут де не взявся Повілас і ніби ненавмисно вибив чарку з відьминої руки. Зашипіло, запінилося розлите вино, й замість нього чорний дим угору знявся.

Настав вечір. Молоді пішли спати в приготовану для них кімнату.

А Повілас узяв сокиру й прошмигнув у кімнату ще до того, як молоді зайшли туди. Заховався там і сидить, не задрімав ані на хвильку. Так уже йому хотілося молодих від смерті врятувати.

Опівночі дивиться Повілас – із кутка страшний-престрашний вуж виповзає, прямо до молодих лізе. Повілас трах його обухом по голові! А тоді ще й на куски порубав і через вікно викинув. Але братовій дружині з того вужа крапля крові на обличчя впала. Повілас нагнувся ту краплю витерти, а тут відчинилися двері й у кімнату з гвалтом і криком влетіла мачуха. Та як вересне:

– Пятрасе, Пятрасе, хіба ж ти не бачиш, хто твою дружину цілує?

– Прости мені, брате! – каже Повілас. – Я тобі все розповім.

І став Повілас розповідати, як вони пливли, як він почув розмову лебедів, чому вороного коня застрелив...

Тільки став Повілас говорити, а вже ноги кам’яні зробилися. А як розповів, чого в мачухи чарку вина з рук вибив – скам’янів до пояса.

Та Повілас усе розказував,– як охороняв їх уночі, як вужа зарубав, як крапля крові попала молодій на обличчя, а він хотів ту краплю витерти... і весь у камінь обернувся.

Плачуть обоє молоді, руки ламають... Але камінь стоїть собі холодний і ні словечка не мовить.