алтайська казка - Ер-боко-каан i сирота Чичкан, алтайська казка

Ще в сиву давнину жив колись на гірському Алтаї Ер-боко-каан. Худоби в нього, що мурашок в мурашнику, хоч три дні лічи – не перелічиш. Добро в нього ні в яке шатро не вмістиш: скрині довкруж стійбища, наче гори, півнеба заснували.

Сам Ер-боко-каан товстелезний був, мов старий кедр,– у чотири обхвати. Очі його запливли, ніби повіки бджоли пожалили, губи лисніли від жирної їжі. Боки він уночі на м’якому хутрі вилежував. Удень Ер-боко-каан одягав шубу, шиту гарним шовком, при поясі ніж у золотих піхвах, кисет, шитий синім бісером. Ноги взуті в червоні шкіряні чоботи, на голові висока соболина шапка із срібною китицею.

Коли Ер-боко-каан стояв, то однією рукою вуса погладжував, іншою у бік упирався.

– Хіба є на землі дужчий од мене?

– Бачити не бачйли, чути не чули,– відповідали йому всі навкруги.

Та ось одного разу їхав повз стійбище на маленькому буланому конику сухий, мов осінній лист, дідусь Танзаган.

– Гей, старий діду! – гукнув його Ер-боко-каан.– Хто на світі дужчий од мене?

– Бачить не бачив, а чути чув. Біля витоку семи рік, біля підніжжя семи гір є глибока, на сім сажнів, печера. В тій печері живе, спереду жовтий, ззаду чорний, ведмідь. Ось хто дужчий, кажуть, ось хто могутній!

Сказав так, лозинкою свого буланого коника хляснув, і нема старого, ніби й не було його тут.

Там, де стояв буланий кінь,– траву прим’ято, куди поскакав – сліду не видно.

– Е-е-егей! – загукав Ер-боко-каан.– Силачі мої, богатирі й герої! Зловіть ведмедя, сюди приведіть. Тут, у моєму білому шатрі, на ланцюг його посаджу. Захочу – довкола багаття бігати примушу, захочу – на вогнищі засмажу. Без ведмедя додому не вертайтесь: і вас скараю, і дітей ваших не помилую.

Ходили долами, горами – ніде витоків семи рік не знайшли, семи гір, що з одного підніжжя височать, не бачили, глибокої на сім сажнів печери не відшукали. Воду рік і озер скаламутили, ліс підпалили, але на ведмедя, спереду жовтого, ззаду чорного, не натрапили.

Повернули коней, їдуть додому. Ще здалеку стійбище забачивши, спішились, коней у поводу повели, самі пішки пішли.

Біле ханське шатро побачили – на коліна впали, поповзом поповзли.

Попереду у них малі хлоп’ята без шапок ідуть, милості в хана просити не сміють. Позаду – діди в довгополих шубах накульгують, благати каана не наважуються. Біля білого шатра всі як один лицем до землі припали.

У гніві Ер-боко-каан як грім загримів, як залізо розпікся.

Одчинив золоті двері навстіж, срібний поріг переступив і раптом спіткнувся. То йому під ноги кинувся пастушок-сирітка, на прізвисько Чичкан-мишеня:

– Великий каане, богатирів своїх помилуйте, дітей малих простіть, старих людей пошануйте.

Дві улюблені жони підхопили каана попід пахви, два лютих кати схопили Чичкана за обидві ноги.

– В казан, в окріп його вкиньте,– волає каан.– Якщо ти, Чичкан-мишеня жити хочеш, ведмедя сюди приведи!

І пішов сирота Чичкан, сам не відає куди. Назад повернутися не сміє, зійти з прямої стежки не наважується. Позаду ріки скаламучені вирують, попереду підпалений ліс горить.

Риби на берег з води викидаються, жаби з берега в воду стрибають, птахи з палаючого лісу вилітають, звірі втікають, змії повзуть геть, лише одне маленьке ведмежа на дереві сидить, плаче. Нагорі йому страшно, а вниз зістрибнути ще страшніше. Чичкан здерся на дерево, зняв ведмежа, виніс І його з вогню і відпустив, а сам далі попростував.

Іде, ні світу не бачачи, ні ночі не помічаючи. Так ішов він, доки від голоду й спраги знеміг зовсім.

Упав і бачить – нависла над ним скеля, на скелі дві сльози, дві росинки бринить. Розтулив рота Чичкан, росинки впали йому на язик. Ледь проковтнув, як відразу й зрозумів, про що між собою два ворони гомонять.

– Карр, що ти тут поробляєш, брате мій?

– Кар-кар, чоловіка стережу, смерті його жду, буде мені на поживу.

– Кра-а, кра-а... А я на болото полечу, там лоша зав’язло, карр!

Один ворон на болото полетів, другий на скелі сидить.

Підвівся Чичкан і пішов до болота.

Ворон теж знявся зі скелі і, стріпуючи крилами, закаркав:

– Чоловік умирати роздумав, зостався я без поживи.

Ухопив Чичкан лоша за гриву, заплетену в кіски, і витяг його!

– Кра-а...– заплакали обидва ворони.– Цей кінь тепер довго житиме, Чичкану служитиме. Кра-а!.. А ми обоє голодні зостались.

І ворони полетіли геть.

Погладив Чичкан мокру шию лошати своєю теплою долонею і мовив:

– Куди хоч біжи, Гнідко!

– Твій шлях, Чичкане, віднині і мій шлях буде.

– Я іду до витоків семи рік, до підніжжя семи гір, до печери глибиною в сім сажнів. Кінця дороги не бачу.

– Коли пішов – треба йти, якщо йдеш – треба дійти, а впадеш на шляху, так головою вперед.

Чи довго йшли – хтозна. Та от одного разу побачили вони сім шпилів засніжених гір. Наче велетів сім у білих заячих шапках, на одному підніжжі стоять. З-під снігу вода тече, на сім вузьких, як шовкові нитки, ручаїв розливається.

Гнідко заіржав. І ось із печери глибиною у сім сажнів вийшло волохатих, як сімдесят хмар, сімдесят ведмедів. У кожного в лапах берестяна миска з наїдками, на голові шкіряний ташаур з питвом.

Попереду спроквола виступав величезний звір. Лапи в нього – мов товсті колоди, голова – мов обгорілий пень. На могутню спину десять ведмедів би лягло. Шерсть у велетня спереду світла, як день, ззаду чорна, як ніч. Всі ведмеді на задніх лапах ступали, а цей ішов на чотирьох. Близько-близько до Чичкана підійшов, низько-низько свою голову нахилив:

– Ти для мене, сирото Чичкан,– ранкове сонце, вечірній місяць. Ти мого сина з вогню врятував. Іж і пий, що душі завгодно, проси, чого забагнеться, дарунок вибирай, який зажадаєш.

– Пригощення вашого скуштувати не смію, дарунка прийняти не можу. Ер-боко-каан мене до вас послав. Він вас на ланцюг посадить, довкруг багаття бігати примусить, на вогні засмажить, – одказав хлопчик.

– Р-р-роздерем Ер-боко-каана!

Великий ведмідь підняв праву передню лапу – всі ведмеді разом угамувались.

– Я піду до шатра Ер-боко-каана,– сказав велетень.

Суперечити великому ведмедеві звірі не посміли.

– Сідай до мене на спину! – наказав великий ведмідь Чичкану.

Ніби товстим стовбуром дерева, здерся Чичкан по ведмежій лапі, всівся йому на спину. І побіг ведмідь швидше від води, а слідом, як вітер, мчав Гнідко. Ось уже побачили в небі дим вогнищ, помітили в долині гостроверхі аїли. То стійбище Ер-боко-каана до обрію, до крайнеба сягнуло.

– Ма-аш! – ревнув ведмідь.

Худоба з гори побігла, пастухи поховались в аїлі, ремінними арканами двері до залізних скоб поприкручували, дихнути не сміють. Люті пси, повискуючи і тремтячи від страху, в кущі позабивалися.

А ведмідь уже до білого шатра біжить:

– Ма! Мааш!

Волосся у Ер-боко-каана дибом устало, шапка з голови впала, серце мало не вискочило, печінка ледь не луснула.

– Ммааш! Ммааш!

Ер-боко-каан кинувся під ліжко, його вірні жони позалазили в скрині, кришками понакривалися. А ведмідь уже тут, у шатрі. Посеред шатра яскраве вогнище потріскувало, над і вогнем на залізному ланцюгу висів бронзовий казан.

Коли ведмідь повернув морду до ліжка, каан вискочив з-під ліжка, кинувся до вогнища. Ведмідь – за ним. Сім разів навколо вогнища каан оббіг, ведмідь усе ближче й ближче...

Тут Ер-боко-каан підстрибнув, за залізний ланцюг ухопився, на ланцюг верхи сів, над розпеченим казаном повис.

– О-о! Чичкане, чи смерть моя настає, чи добро на мене жде? Порятуй мене, синку, одведи цього спереду світлого, ззаду чорного звіра...

Зістрибнув сирота Чичкан з ведмежої спини, ведмедеві уклонився.

– Щасливої вам дороги.

– Щасти й тобі, хлопчику, – сказав ведмідь і пішов.

Відпустив Ер-боко-каан ланцюг, на землю впав, скочив, шапку одягнув, вуха рукою розгладив, другою рукою у бік уперся і на Чичкана дивиться. Дивився, дивився каан, очі стали вирячкуваті, вуса настовбурчилися. «Під простим сідлом ходить добрий кінь, у вбогій шубі росте богатир нездоланний», подумав каан. Рука до золотих піхов потягнулася, очі кров’ю налилися:

Землі під собою не чуючи, вискочив з білого шатра Чичкан. Не оглядаючись, побіг до свого намету.

Гнідко поруч дріботів, копитцями постукував, ні на крок не відставав, ні на крок не випереджував.

У наметі біля згаслого вогнища лежала мертва вівця.

Гірко затужив Чичкан:

– Яскраве вогнище моє згасло, одну тільки овечку я мав, та й тієї нема вже...

Але нараз почувся тоненький жалібний голосок, підвело голову ягнятко.

Міцно поцілував його Чичкан, обережно накинув йому на шию м’який волосяний аркан. Лошатко Чичкан загнуздав ремінною вуздечкою, востаннє поглянув на свій намет і рушив шукати собі місця для стійбища.

Ідуть усі троє – хлопчик, ягня і лоша, дня не бачачи, ночі не помічаючи. Раптом навстріч їм сухий, як осінній лист, дідусь Танзаган на маленькому буланому конику:

– Куди прямуєш, Чичкане-богатирю?

– Іду туди, де Ер-боко-каан не бував ніколи.

– Бачить не бачив, а чувати про такий край доводилося. Кажуть, там вранці вівці пасуться без чабана, корови ходять без чередника, коні вибрикують, не знаючи вуздечки. Там біле шатро поставлене тому, хто багато трудився, та мало спав. Іди, Чичкане, куди ягня піде, спинись там, де ягня зупиниться.

Біля ніг Чичкана тихо-лагідно ручай з травою перемовляється, над головою зоряні багаття жарко палахкотять. Хлопчик води з ручаю зачерпнув, сам напився, лоша і ягня напоїв, просто неба спати ліг.

Уранці прокинувся – сам себе не впізнав. Замість кожуха з дев’ятьма латками, на ньому шуба, підбита червоним шовком, на ногах червоні шкіряні чоботи, під головою гарне боброве хутро, постіль вислано сірою вовчою шкурою, ковдра з вогнистих лисячих шкур. Білу, як цукор, кошму напнуто на мщні, наче з міді куті, модринові жердини. Торкнеш їх – вони дзвенять, штовхнеш – незрушно стоять.

Вийшов Чичкан з білого шатра, побачив навпроти дверей золоту конов’язь. Біля конов’язі – Гнідко. Збруя на ньому шита перлами, сідло бронзовими бляшками оздоблено.

Чичкан довкола озирнувся – долину ніби снігом замело: білих овець не полічити, а попереду ягня з волосяним арканом. На пагорбах червоні череди, на горах незліченні табуни.

Випростався Чичкан, голову вище підняв, по-батирськи загукав, по-орлиному заклекотів. Притулив до губів маленький залізний комис, протяжну пісню через гори й долини поніс.

Двострунний топшуур узяв – легка пісня понад горбами полинула.

Цю світлу пісню почули пастухи Ер-боко-каана, на чистий голос прискакали. Побачили вони незліченні стада, біле шатро, Гнідка в шитій перлами збруї. Повернули пастухи коней, помчали назад до свого стійбища.

Скочив на свого буланого коня, мов буря помчав, як вихор на вершину гори злетів, стійбище Чичкана побачив і прокричав слова, сповнені гіркої отрути:

– У корови довгий хвіст, та шерсть на нім коротка. Мишеня Чичкан розкинув шатро, та не жити йому тут! Завтра на зорі мій лук покаже свою мщь, мої могутні руки силу свою спробують. Виходь, Чичкане, на смертний бій! Твоє шатро спалю, твою худобу заколю, в казанах зварю, своїх воїнів потішу. Мені, великому каану, і тобі, жалюгідному Чичкану, з однієї миски не їсти, на одній землі не жити!

Сказав, смикнув за повід коня і, не дочекавшись відповіді, І помчав.

Замекали вівці, замукали корови, коні заіржали:

– Немає в нас ні кігтів, ні ікол, допоможи нам, Чичкане-богатирю!

І Гірко-жалібно заплакав сирота Чичкан. Він лука і стріл у руках ніколи не тримав, воювати не вчився.

– Тікайте звідси, білі отари, червоні череди, прудкі табуни. Я один Ер-боко-каана стріну, я один з Ер-боко-кааном битимуся, доки стане сил.

Іще не вмовк цей жалібний плач, як почувся голос ведмедя-велетня:

– Візьми, Чичкане, свою синю сокиру, свій білий ніж. Наріж Міцного гнучкого гілля, зігни луки, стягни їх дзвінкою тятивою. Загостри стовбури ялиць – вони правитимуть нам за списи, наламай гілля горішника – вони нам будуть за стріли.

Випростався Чичкан і побачив ведмедя-велетня. Разом з рожевою зорею той на стійбище йшов.

За великим ведмедем ішли байбаки в жовтих дохах, за байбаками неквапно рухалися сірі борсуки, за борсуками, підштовхуючи їх, поспішали росомахи з круглими щитами на чорній спині, за росомахами простували ведмеді в бурих кожухах.

Луки зі стрілами припали байбакам, за зброю поважче взялися борсуки і росомахи. Саженеві списи легко, бавлячись, ведмеді підняли.

Мов вогненний бубон, викотилося на небо ранкове сонце. Разом із сонцем до стійбища Чичкана рушив Ер-боко-каан зі своїм непереможним військом.

Брязкаючи бронзовими обладунками, викликали могутні воїни Чичкана-сироту на бій.

– Лягай! – наказав звірям великий ведмідь. Спереду залягли байбаки й борсуки. За байбаками зачаїлись у рясній траві росомахи. Позаду росомах притислися до землі ведмеді.

І 3 одного краю цього війська чорно-жовтий ведмідь став, з іншого – Чичкан на Гнідку.

В небі сонце піднялося, в долину воїни Ер-боко-каана спустилися.

Великий ведмідь підпустив їх близько-близько та раптом як ревне:

– Ма-аш!

Усі звірі як один підвелись, Ер-боко-каан ледве коня встиг осадити.

Стріли, мов блискавки, воїнів уражають, списи без промаху б’ють. Очі звірів синім полум’ям палахкотять, дихання їхнє стелиться, мов густий туман.

– Гей, ма-аш кондутеер! Уперед, уперед! – наказав ведмідь-велетень.

Байбаки свиснули, борсуки хоркнули, росомахи заверещали, ведмеді заревли, і всі разом рушили на військо Ер-боко-каана.

– Ойто-кайраа! Назад, назад! – вискнув Ер-боко-каан.

Ер-боко-каан смикнув повід коня, звірам спину показав, за ним побігли непереможні воїни.

Ріки виходили з берегів, коли це військо бродом ішло; каміння димилось і розсипалося на попіл, коли суходолом бігло.

Ні моря, ні скелі того бігу зупинити не могли.

На який край землі втік Ер-боко-каан, де він свою смерть знайшов, тільки два чорних ворони могли б нам повідати, та мови їхньої ми не тямимо, двох світлих росинок скуштувати нам не пощастило. І тепер навіть ім’я Ер-боко-каана забуто.

Однак добре пам’ятають на Алтаї, що допоміг сироті Чичкану спереду світлий, як день, ззаду чорний, як ніч, велетень-ведмідь.

Від того часу й до наших днів діди-казкарі шанобливо ведмедя старшим дядьком звуть.