таджицька казка - Неслухняний горобець, таджицька казка

Було це чи ні, та жили колись двоє нерозлучних друзів: крук та горобець. Разом ходили гуляти, гостювали один в одного, а вже коли, бувало, знайде котрийсь яку поживу, відразу ділиться з приятелем.

Цілу весну, літо й пів-осені нічим вони не журилися. Пурхали від саду до саду, ласували виноградом і сливами, шовковицями та абрикосами, ловили мух і коників.

Та от минула тепла пора, повіяло холодом. Крук і каже горобцеві:

– Любий приятелю, уже студеніє, незабаром підуть дощі, а там і сніг, треба нам подбати про житло. Збудуймо разом хижку, й буде нам затишно й тепло.

– Навіщо мені морочитися з тою хижкою? – відказує горобець,– Заб’юся в якусь шпарку й безтурботно відлежуся до весни.

– Твоя воля,– мовив крук,– Коли не хочеш, я собі хижку сам поставлю.

Крук узявся до роботи, а горобець літав безтурботно, аж поки настала зима.

Того року лютували морози, випало багато снігу.

Горобець літав від покрівлі до покрівлі, а місця, де б можна було хоч трішки погрітися, не знаходив. Куди не кинеться, скрізь мороз дошкуляє. Нарешті не витримав і подався до крука просити, аби прихистив його в своїй хижці.

– Ти мій приятель,– каже крук,– але ти не схотів працювати разом зі мною, тож я хижку збудував лише для себе, удвох ми в ній не помістимося.

А горобець як заплаче та заголосить:

Пусти, бо задубію на морозі.

– Що ж, заходь уже! – каже крук. – Однак сам зараз пересвідчишся, що двом нам ніде буде лягти. Та нічого вже з тобою не вдієш, залазь мені під лапи та й спи,– мовив господар.

Заліз горобець крукові під лапи, а заснути не міг, бо кігті, мов колючки, вп’ялися йому в тіло.

Колючки ви, колючки,

Кігті твої – колючки.

Покололи мене вкрай,

Не засну, хоч пропадай.

– Коли так, то залазь мені під голову! сказав крук.

Горобець умостився під головою, але й тут було не краще.

Тепер уже дзьоб увіп’явся йому в шию. Довелося знов будити приятеля.

Ой колючка ти колючка,

Навіть дзьоб і той колючка.

Поколов мене украй,

Не засну, хоч пропадай.

– Більше місця нема. Хіба що в піч залазь, коли хочеш.

У піч горобець просунув тільки голову. До дзьоба йому набилося попелу. Знову будить приятеля:

Піч у тебе замала,

А до того ще й зола

Заморила мене вкрай,

Не засну, хоч пропадай.

– Гей, неслухняний горобче! – не витримав крук.– Хіба не чув ти приповідки, що за дурної голови ногам лихо? Отак і ти через свої лінощі сам тепер мучишся й мене мучиш. Спи і мені дай виспатися!

Та як не старався горобець, а заснути не міг. Нарешті не витримав й вилетів надвір.

Прокинувся вранці крук, вийшов з хижки, а неслухняний горобець задубів перед дверима. Заплакав він гірко за своїм давнім другом. Та що з того? І слізьми вже не зарадиш.