туркменська казка - Розумний дайханин, туркменська казка

Був собі колись давно один юнак на ймення Сапа. Він дбайливо доглядав своє поле, і щороку йому стільки родило, що й між небом та землею не вміщалось. І мав той юнак щире серце, ніколи не зазіхав на чуже.

Якось поливав Сапа свою городину з арика й помітив, що у воді пливе червоне яблуко. Дістав Сапа яблуко з води і почав їсти, і коли від яблука лишилася тільки половинка, раптом згадав: «Ой, що ж я зробив! Адже з'їв ось пів'яблука, не спитавши дозволу в його хазяїна». Подумавши, що вчинив недобре, і картаючи себе, юнак пішов уздовж арика в той бік, звідкіля припливло яблуко.

Довго йшов чи й ні, а прийшов до одного саду. Дивиться, а там садівник ходить, геть сивий. Привітався Сапа та й питає, показуючи половину яблука:

– Скажи, агам, чи це яблуко не з твого саду?

Глянув садівник на те яблуко та й каже:

– Ні, інім, це яблуко не з мого саду. Але далі є ще сад мого старшого брата. Може, яблуко звідти – покажи йому.

І знову пішов Сапа вздовж арика, аж поки не опинився перед більшим садом. Дивиться юнак, а в саду порається садівник – чуб і борода ледь помережені сивиною. Привітався Сапа й питає:

– Скажи, агам, це яблуко не з твого саду?

Подивився дід і каже:

– Ні, не з мого. Але отам є сад мого найстаршого брата. Може, те яблуко звідти.

Іде Сапа далі, аж бачить – стоїть великий-великий сад, а в ньому походжає чоловік – чуб і борода чорні, мов вугілля.

Сапа підійшов, привітав його й запитує:

– Агам, чи це яблуко не з твого саду?

Глянув той і одказує:

– Так, з мого.

– Якщо воно твоє, то слухай же. Якось я стояв біля арика, коли у воді пливло це яблуко. Я дістав його й мимоволі з'їв половинку. Агам, проси за яблуко скільки треба, лише пробач мені.

– Ні,– відповідає той,– за яблуко мені нічого не треба, але й пробачити тобі я не можу.

– Агам-джан,– благає Сапа далі,– я такий же дайханин, як і ти, і завжди споживав те, що заробляв. Так уже сталося, що я з'їв пів'яблука – проси ж тепер чи грошей, чи зерна, чи що інше, я все дам. А скажеш служити тобі – служитиму, тільки даруй мені ту половинку.

Але садівник і на це не згодився. Тоді Сапа почав його ще дужче благати, аж поки той не сказав:

– Коли так, славний юначе, отам у хатині побачиш мою дочку. Вона сліпа й глуха, немає в неї рук, немає й ніг. Одружишся з нею – я тобі пробачу.

– Гаразд,– промовив Сапа,– в мене жінки ще немає, я одружуся з нею, аби ти тільки подарував мені того пів'яблука.

Тоді садівник сказав:

– Іди до неї, вона в хаті.

Відчинив юнак двері й став на порозі. Дивиться – а там спить красуня. «Ой, люди добрі, мабуть, я не туди втрапив. Адже ця дівчина зовсім не така, як сказав садівник».

Пішов Сапа до садівника:

– Агам, та дівчина зовсім не така, як ти казав. Може, я не туди втрапив?

– Туди,– відповідає садівник.– То справді моя дочка.

– А чому ж ти казав, що вона сліпа й глуха і що в неї немає рук та ніг? – запитав Сапа.

– Бо так воно й є. Вона сліпа через те, що не бачить нічого, окрім написаного в книжках. Вона тільки в них і дивиться. А глуха тому, що чує тільки те, що читає. Вона й бесіду веде тільки з книжками – хіба не назвеш її німою? Я сказав, що в неї немає рук. І це правда, адже вона не випускає з них книжки. Моя дочка нікуди не ходить, і я кажу, що в неї немає ніг.

І той чоловік відповів:

– Правда, той перший садівник – мій молодший брат. Але він вже зовсім сивий і старий, бо все свариться із жінкою. У того брата, якого ти бачив потім, в хаті трохи кращий лад, через те й посивів він ледь-ледь. А в нашій сім'ї ніколи не буває сварки, завжди в хаті спокій і тиша, тому я й не старію, хоч старший від моїх братів.

Подивувався Сапа садівниковим словам, забрав дівчину-красуню й став прощатися. Садівник пробачив йому, й Сапа з його дочкою вирушив додому. А вдома справив весілля й щасливо зажив собі...

Минув деякий час, і народився у них син, та такий розумний і тихий, що й не сказати.

А був у них один сусіда – старий дід. Все було хвалиться:

– Ще не народився такий чоловік, щоб розумніший був за мене.

Якось копав старий город та й знайшов замкнену скриньку. Дід гадав, що там золото, отож відімкнув її та й заглядає. А звідти вислизнула гадючка та так і повилася по дідовій шиї. Тепер їй було доволі повітря, і ось вона почала надуватися, розбухати, поки не стала величезною змією.

– Гадюко, я ж тебе випустив на волю, а ти тепер хочеш мене задушити. Хіба ж за добро платять злом? – запитав дід.

– Атож,– відповіла гадюка,– за добро тільки кривдою і платять, хоч кого запитай. І я тебе задушу.

Вирішили дід і гадюка запитати у рослин, тварин та людей, чи за добро кривдою відплачують. Ідуть та й ідуть, коли це назустріч низка верблюдів. Дід із гадюкою на шиї й питає старого верблюда, котрий плентався аж геть позаду:

– Верблюде, верблюде, чи за добро кривдою платять?

– Авжеж, кривдою,– відповів той.– Оце всі верблюди – мої діти та внуки. Я всіх їх подарував господареві, а він тепер хоче мене забити, бо я старий став.

Хіба ж це не зло за моє добро?

– Чув? – засичала гадюка, аж звиваючись від сміху.

Іде дід, коли це стоїть стара суха шовковиця. Підступив дід до неї й питає:

– Шовковице, ти багато прожила на світі, вже й не злічити скільки. Отже багато й знаєш. Скажи ж, чи за добро злом платять?

– А певно, що злом. Скільки років я давала хазяїнові затінок, скільки шовкопрядів вигодував він моїм листям, скільки шовку продав та золота взяв! А тепер, коли я всохла, він хоче зрубати мене на дрова. Так хіба ж це не кривда за мою ласку?

Ідуть вони далі, аж на вулиці зграйка дітей бавиться.

Побачили гадюку у діда на шиї та й метнулися по дворах.

Тільки один лишився – розумний хлопчик Сапи.

Дід і питає в нього:

– Скажи, синку, чи за добро кривдою платять?

– Та це я копав грядку та й знайшов скриньку,– став розповідати дід.– Відімкнув її, щоб поглянути, чи там не гроші, а звідти вилізла гадюка та й повилася по шиї. Та ще й каже, що задушить мене.

– Гай-гай, дідусю, ти неправду кажеш. Хіба ж така величезна гадюка вмістилася б в оцій скриньці? Соромно брехати,– сказав хлопчик.

– Ні, синку, це не брехня. Гадюка справді вилізла з цієї скриньки.

Тоді хлопчик і питає гадюку:

– Гадюко, невже ти, така велика, влізеш у таку скриньку?

– Звичайно, а чому б і ні? – одказала гадюка.

– Овва, це ж і гадюки вже вміють брехати,– вигукнув малюк.– Бо де ж таки видано, щоб така товстелезна гадюка та влізла в оцю скриньку!

– А дивись! – сказала гадюка, сповзла з дідової шиї на землю, випустила з себе повітря і знову стала тоненькою гадючкою. Залізла в скриньку, а голову всередину не кладе.

– А голова всетаки не влізла! – вигукнув хлопчик.

– А зараз не влізла? – запитала гадюка й скрутилася в клубочок. Хлопчик миттю зачинив віко та й замкнув скриньку. А тоді й каже:

– Діду, хіба ж ви закопували цю скриньку в землю?

Чи не знаєте примовки: «Не бери того, чого не клав!» Ідіть же та покладіть скриньку, де взяли.

Здивувався старий такому глузду, подякував хлоп’яті та й поніс скриньку туди, де знайшов.

* Агам – шанобливе звертання, букв, «мій пане» (туркм.).

* Інім – звертання до молодшого за віком, буквально «мій молодший брате» (туркм.).