таджицька казка - Крук і жайворонок, таджицька казка

Був собі колись дуже захланний і неперебірливий крук. Побачив він якось жайворонка й каже йому:

– Що, попався непосидючий безтурботний жайвороне? Тепер скажи, як тебе з’їсти: з пір’ям чи таки обскубти?

– О чорний пишномовний круче! – мовив жайворонок.– Як добре, що я попався тобі. Адже ми з тобою одного роду. Я все одно не нині, то завтра попав би в пазури якомусь котюзі й пропав би ні за що. А ти як хочеш, так і з’їж мене, то вже твоя воля. Тільки ти щойно бабрався своїм дзьобом у стерві, а моє м’ясо чисте. Тож піди й пополощи дзьоба, а я за той час обскубу собі пір’я, аби ти міг із задоволенням поласувати.

Послухав крук жайворонка, полетів до арика3, та тільки хотів був помити собі дзьоба, як арик запротестував:

– Я чистий та охайний, з мене п’є воду всеньке місто, а твій брудний дзьоб смердить стервом. Візьми дзбан, набери з мене води і тільки так умийся.

Полетів крук до гончара, сів на дверях його ятки й каже:

– Дядьку гончарю, агей, дядьку гончарю, дайте мені дзбана. Я піду до арика, наберу води, помию собі дзьоба та з’їм жайворонка.

А гончар йому на те:

– Не маю глини. Піди й принеси з отого пагорба, і я виліплю тобі гарного дзбаночка.

Полетів крук, сів на пагорб і каже:

– Пагорбе, агей, пагорбе, дай но мені глини. Я віднесу її гончареві, той виліпить мені дзбана, наберу в нього води з арика, помию собі дзьоба – з’їм жайворонка.

А пагорб йому на те:

– Глина моя тверда, так просто її не набереш. Піди до гірського цапа й попроси, аби дав тобі свого рога, ним ти накопаєш глини.

Полетів крук, сів на верх гори, побачив там гірського цапа з розкішними рогами й каже йому:

– Цапе, агей, цапе, дай-но мені свого рога. Я накопаю ним на пагорбі глини, віднесу її гончареві, той виліпить мені дзбана, в дзбан наберу води з арика, помию собі дзьоба і з’їм жайворонка.

– Я дуже голодний. Принеси мені зеленої травиці, отоді й дам тобі рога.

Махнув крук крилами, спустився з верху гори на луку та й каже:

– Луко, дай-но мені трави. Я віднесу її цапові, візьму в нього рога, накопаю на пагорбі глини, дам її гончареві, гончар виліпить мені дзбана, я наберу води з арика, помию собі дзьоба і з’їм жайворонка.

– Трава моя жорстка, без серпа ти її не втнеш.

Полетів крук до села, сів на кузню й гукає:

– Дядьку ковалю, агей, дядьку ковалю, дайте мені серпа.

Я нажну трави, віднесу її цапові, цап дасть мені рога, накопаю ним на пагорбі глини, віддам її гончареві, гончар виліпить мені дзбана, в дзбан наберу води, помию дзьоба і з’їм жайворонка.

А коваль йому:

– Сьогодні у мене якраз скінчилося вугілля. Принеси його з Чорної гори, і я викую тобі добрячого серпа.

Полетів крук до Чорної гори й каже:

– Чорна горо, агей, Чорна горо, дай-но мені вугілля. Я віддам його ковалеві, той викує мені серпа, серпом нажну трави й віднесу її цапові, цап дасть мені рога накопати на пагорбі глини, глину віддам гончареві,- гончар виліпить мені дзбана, з дзбаном піду до арика, наберу води, помию собі дзьоба і з’їм жайворонка.

А гора йому відповідає:

– Вугілля в мене немає. Піди до лісу, принеси мені колод, я їх попалю й нароблю вугілля. Ти набереш його собі й підеш.

Полетів крук до лісу, сів на гілку чинора й каже:

– Лісе, агей, лісе, дай-но мені колод. Я віднесу їх до Чорної гори, та напалить з них вугілля, його я віддам ковалеві, коваль викує мені серпа, з серпом піду в леваду, нажну трави, віднесу її цапові, цап дасть мені свого рога накопати на пагорбі глини, глину віднесу до гончара, гончар виліпить з неї дзбана, я наберу в дзбан води, помию собі дзьоба і з’їм жайворонка.

Пожалів ліс крука, дав йому колод. Поніс їх крук до Чорної гори. Та взяла колоди, напалила з них вугілля. Крук віддав вугілля ковалеві. Коваль викував гострого серпа. Нажав крук на лузі трави й відніс її цапові. Цап дав йому рога накопати на пагорбі глини. З глини гончар виліпив Дзбана. Побачив крук того дзбаночка і так зрадів, що не знав, що йому казати. «Тільки б, не дай боже, не розбився»,– подумав про себе та й повісив дзбана собі на шию.

Приходить до арика й каже:

– Арику, гей, арику, я дзбана приніс, дай-но мені води.

– Набери собі сам,– відказав йому арик.

Підійшов крук ближче і, навіть не знявши дзбана з шиї, занурив його у воду. Дзбан пірнув і крука за собою потяг.

Як не силкувався крук, а вивільнитися не зміг, такі втопився.

Побачив це жайворонок, защебетав собі та й злинув угору.

* Арик – водогінний канал.