алтайська казка - Семеро братів, алтайська казка

За незапам’ятних часів, коли людей на Алтаї ще не було, прийшли сюди семеро братів. Були вони стрункі, як сім модрин з мідними стовбурами, міцні, як сім бурих ведмедів, дужі, як сім сірих вовків, дружні.

Не знайшлося на землі коня, здатного підняти хоча б одного з них. Кочували брати пішо, спираючись на сім мідних посохів. Коли брати по землі йдуть, бистрокрилій птасі їх не наздогнати. Якщо горами йдуть, прудконогій кабарзі від них не втекти.

Коси шістьох старших братів сивиною, мов інеєм, припорошено, коса наймолодшого чорна, як воронове крило.

От одного разу після удатних ловів, сидячи вночі біля зимового вогнища, брати задумалися-зажурилися.

– Ми, шестеро, постаріли в самоті. Але сьомий ще молодий. Однак на семи горах, на берегах семи рік, у семи лісах – людей не видно. Де знайдемо дружину для нашого брата?

Молодший на небо подивився ї мовив:

– Там, у стійбищі Улькер-каана, живе світлолиця Алтин-солони, струнка, мов голка. З нею хотів би я розікласти одне

вогнище, поставити один аїл.

Ці слова ще не спурхнули з губів його, очі, обернені досузір’я Улькер, ще не змигнули, а брати вже скочили, дичину, здобуту на полюванні, в торби поклали, посохи свої мідні підхопили й побралися вгору по скелях і горах.

Вони зійшли на білу мармурову гору, на синю гору зійшли, на крижану вершину чорної гори здерлися.

Хмари далеко внизу лишилися, зорі ходять зовсім близько – в золотих обладунках – старі, в обладунках із бронзи – молоді.

Неспішно, поважно зорі рухаються, – подолами шуб мідні посохи братів черкаючи.

– Однак, – сказав наймолодший, – мені, простому мисливцеві, хіба віддасть Улькер-каан свою дочку Алтин-солони?

– Справді, – мовив старший,– ми родом-плем’ям похвалитися не можемо, імен дідів-прадідів назвати не зуміємо. Зате ми стрункі, як модрини, відважні, як ведмеді, дружні, як вовки.– І, вдаривши посохами, брати ступили з вершини гори на дно неба...

Почувши людей, захропіли коні небесні, прив’язані до золотої конов’язі біля входу в золоте шатро Улькер-каана.

Почувши братів, люті пси, прикуті золотими ланцюгами до срібних колод, сіли з остраху на свої хвости й заскімлили тонкими голосами, як сліпі цуценята.

Брати прислонили до семи граней золотої конов’язі сім мідних посохів, скинули шапки і зайшли до шатра.

Гостей у шатрі не злічити.

З усіх семи небес, з усієї землі зібралися сюди на учту боги, чудиська і герої.

Брати низько шанобливо вклонилися.

Семиголовий Дельбеген, побачивши сімох братів, сімома горлянками загуркотів, на сім різних голосів зареготав:

– А-а-а, ха-ха! А-а-а... Смачне частування до мене само завітало!

Кобон-очун-силач, що їздить на синьо-сірому коні, побачивши семеро братів, залізну люльку з рота не вийняв, на братів крізь дим поглянув, на їхній уклін не відповів.

Син небесного царя Танери-каана Темрі-мізе-богатир, що їздить на сірому, як залізо, коні, навіть не обернувся. Китичка на його лисячій шапці не зворухнулася, коса, перекинута через ліве вухо, не хитнулася.

Сам Улькер-каан поважно сидів на золотому троні з трьома сходинками. Очі його – тихі озера, ніс – пласка гора, вуса закинуто за плечі, борода до колін.

Низько-низько брати йому вклонилися.

Улькер-каан праву брову здійняв, ліве око примружив:

– Ви, семеро, безкінні, ви, семеро, бездомні! Моє шатро земним духом не поганьте, овечими кожухами моїх гостей не смішіть!

Сім днів, сім ночей стояли брати, дарунки свої пропонуючи.

Улькер-каан на дарунки і не дивився.

– Земні жителі, на землю зійдіть!

Та брати стоять стрункі й мщні, як модрини, відважні, як бурі ведмеді, дружні, як сірі вовки.

– З роботою впораємось, яку загадаєте, службу відслужимо, яку накажете. Дарів наших не зневажте, прохання наше вислухайте. Ми сватати прийшли дочку вашу Алтин-солони.

Улькер-каан на те усміхається:

– Вогнище, з двох смолистих гілок складене, буде жарко горіти, дітям двох небесних каанів в одному шатрі добре буде жити. Молодий Темір-мізе-богатир і юна Алтин-солони одне для одного призначені, одне одному общяні.

– Накажіть полуденне сонце дістати – дістанемо, звеліть десятиденний місяць до порога прикотити – прикотимо.

– Ну гаразд,– зітхнув Улькер-каан,– здолайте чорного марала, у котрого на рогах сімдесят відростків. Своїми рогами марал цей зорі з неба знімає, собі під ноги жбурляє і топче передніми копитами. Живе той марал на березі сімох морів, біля підніжжя сімдесяти гір з сімдесятьма відрогами. Хто маралячі роги принесе й поставить перед моїм шатром замість конов’язі, хто з шкури марала аркит – мішок для кислого молока пошиє, той і посватає Алтин-солони.

Семиголовий Дельбеген раніш од усіх з білої кошми встав. Він вибіг з шатра, зловив свого синього бика, ухопився за криві роги й скочив у широке сідло.

Люто гукаючи, роз’яріло свистів він, і, кулаками бика підбадьорюючи, мчався Дельбеген до берега семи морів, до підніжжя сімдесяти гір з сімдесятьма відрогами.

Син небесного царя Темір-мізе-богатир, розмахуючи восьмихвостою нагайкою, скакав швидше од вітру на своєму сірому, як залізо, коні.

Кобон-очун-силач, свого синьо-сірого коня не жалкуючи, летів як стріла, спущена з тугої тятиви.

Семеро братів, на сім мідних посохів спираючись, позаду всіх неквапно йдуть. Семеро піших братів за сім кроків сім верст позад себе лишають.

За сім днів семеро братів на сім переходів випередили Дельбегена.

Дельбеген од люті зовсім коричневий став:

– У-у-у! Цих братів наздожену-у! Цих братів проковтну-у-у!

І ось уже брати чують важкий біг бика, вже бачать поперед себе на дорозі тінь гостроконечних рогів.

Старший брат витяг шию, ковтнув гірське озеро й виплюнув його на дорогу.

Та вже чути тупотіння сірого, як залізо, коня, уже видно на дорозі тінь восьмихвостої нагаики Темір-мізе-богатиря.

Другий брат простягнув руку до гірського кряжа, висмикнув гору, вкриту лісом, і перегородив нею дорогу.

Та вже чути, як брязкотить збруя синьорогого коня, уже видно на дорозі тінь залізної люльки Кобон-очун-силача.

Третій брат підняв тисячопудову гранітну скелю, стиснув у кулаці й кинув на дорогу гострі уламки.

Брати перші прибули до берега семи морів. Четвертий брат збіг на сімдесят гір з сімдесятьма відрогами.

Рятуючись од крику, яким четвертий брат кричав, утікаючи від тупоту, яким четвертий брат тупотів, чорний марал вискочив на найвищу хмару, роги зорі черкають.

П’ятий брат крізь хмари побачив зелені роги з сімдесятьма відростками. Зняв він з плеча залізний лук, тятиву напнув, так, що аж лопатки за спиною зітнулися, а від великого пальця правої руки дим пішов. Стрімка стріла маралові серце пронизала.

Через якийсь час повернулися семеро братів до стійбища Улькер-каана, поставили гіллясті роги марала замість конов’язі навпроти дверей золотого шатра. Аркит – мішок для кислого молока, пошитий з маралячої шкури, завширшки як долина, поклали до ніг каана.

Улькер-каан, що поважно сидів на золотому троні з трьома сходинками, на здобич і не глянув, в лице братам не дивиться. Одним оком на місяць косує, другим – на сонце:

– Сам я полювання вашого не бачив, пісень про подвиги ваші не чував. Зачекаймо інших мисливців.

Дельбеген, що поїхав раніш од усіх, повернувся через сім літ. Через десять літ спішився біля шатра Темір-мізе-богатир. Разом з ним прискакав і Кобон-очун-силач.

Улькер-каан зітхнув, голову похнюпив, очі йому туманом заслало.

– Свою дочку Алтин-солони тому віддам, хто найкраще казання – кожон заспіває.

Я, я заспіваю-у-у! – заревів на сім голосів семиголовий Дельбеген.

Від його співу птиці знялися з насиджених кладок, звірі повтікали, звірят своїх полишивши, худоба розбіглася з голубих небесних пасовиськ бозна-куди.

– Однак ви дуже погано співаєте,– сказав Улькер-каан,– краще помовчіть. Білої худоби нашої не женіть, жителів наших не лякайте, стійбища нашого не спустошуйте.

Дельбеген від сорому посинів, як його синій бик, хутко скочив у високе сідло й помчав геть.

Тепер заспівав молодий Темір-мізе-богатир. Разом з ним співав і Кобон-очун-силач.

Від занудної пісні їхньої, від смутних голосів їхніх птахи на льоту поснули, звірі на ходу засинають.

– Ваша казка – кожон нікуди не годна,– розсердився Улькер-каан,– замовкніть же зараз.

Кобон-очун і Темір-мізе-богатир один на одного не дивляться, збираються, споряджаються, додому кожен квапиться.

Шостий брат узяв до рук свого дзвінкого топшуура, пальцями торкнув струни, густу пісню протяжно заспівав.

Лякливі птахи до стійбища позліталися, слухають. Дикі звірі позбігалися – стоять, слухають. Дерева глицею не ворухнуть, слухають. На сухостої бруньки живим соком набубнявіли, кора луснула, молоде листячко до співця, мов до сонця, тягнеться. Теплий-теплий дощик на стійбище впав, теплий-теплий легіт війнув, сонце вище піднялося, і семицвітна райдуга над плечем співця нап’ялася.

Словами й не скажеш, яка гарна та пісня була.

На далекі сузір’я дивився Улькер-каан, слухаючи цю казку.

Коліна його ослабли, спідня губа витягнулася, сльози на бороду скапують. Чотири дні слухав, голови до подушки не хиляючи:

І тоді в одежі, зітканій із місячного сяйва, вийшла сама Алтин-солони – струнка, мов голка.

Сьомий брат на праве коліно схилився, за праву руку Алтин-солони взяв:

– Ми удвох на землі одне вогнище розкладемо.

– Одне шатро поставимо,– відказала Алтин-солони й разом з сімома братами батькове стійбище покинула.

Улькер-каан спідню губу до крові прикусив, ногою тупнув, щиколотку вивихнув. Гіркі сльози Улькер-каана падають на землю рясним дощем.

– Цих сімох братів я жорстоко покараю.

А брати в просторому аїлі пісень співають, справляють весілля наймолодшого брата й Алтин-солони.

Раптом з неба посипався вогняний град, упало розпечене зоряне полум’я.

– Ой, брати мої,– закричав наймолодший,– на нас іде небесне воїнство!

Старший брат підняв крижану вершину гори Білухи, і брати сховалися за крижаною стіною.

Вогняний град упав на льодовик і торохтів не вщухаючи, біле зоряне полум’я шугало не вгасаючи, і розбурхані річки талої води побігли зі стін крижаного аїлу.

– Алтин-солони,– кричав Улькер-каан,– негайно повернися додому!

– Віддана людям, я з людьми не розлучуся,– відповіла Алтин-солони.

Тоді з неба зорі посипались, як мушва, земні угіддя опалюючи.

Брати суворо вгору поглянули:

– Не даєте нам на землі жити? Гаразд! Ми підемо до вас на небо.

Алтин-солони, ясна зіронька, ні на крок від свого чоловіка не відстає.

Зійшли на небо й стали розгорнутою лавою: семеро братів і поруч з сьомим – вірна Алтин-солони.

Відкрито стати до бою з сімома братами Улькер-каан не сміє, все хоче він зі своїм воїнством зайти ззаду, а брати завжди насторожі, завжди повернуті лицем до Улькера.

Отак віковічними супротивниками стоять вони на небі навпроти одне одного.