чукотська казка - Чорний птах, чукотська казка

Це було так давно, що ніхто й не пам’ятає, коли це було.

На півночі, біля самого Льодовитого моря, жили мисливці-звіробої. Жили – не горювали. Та ось випав важкий рік, і хоч як старалися мисливці, не змогли запастись їжею. А зима прийшла люта, небувала: вона скувала кригою бурхливе море, яранги снігом позаносила – з землею зрівняла. Важко добувати їжу в такий час, і люди почали вмирати з голоду.

Але смерть не в кожну ярангу зайшла, не кожного з собою забрала. Багато хто діждався літа. Сонце майже не заходило: упірне в море і знову світить. Зраділи люди. Та і як не радіти! Скресла крига на морі, в розводдях нерпи з’явилися, тюлені на хвилях жирують, птахи всілякі поприлітали. Настала пора полювання. Узяли звіробої списи та стріли, підняли і понесли до моря свої легкі човни, обшиті міцною моржевою шкурою.

Та щойно вони наблизились до моря, як подув сильний вітер, такий, що й на ногах не встоїш. Шаленіє, гуркотить крижане море, ходять по ньому хвилі, як високі гори.

Страшним зробилося море.

– Ні,– сказав старий Аппа,– в таку погоду нічого не добудеш.

– Доведеться зачекати, – мовили інші.

Проснулися звіробої наступного дня. Сонце світить,

вітрець ледь-ледь дихає. Зраділи, пішли до моря. Та тільки човни на воду спустили, як не знати звідки подув страшний вітер. Заходили по морю хвилі круті, знову зашуміла, загуркотіла плавуча крига. І знову з порожніми руками повернулися звіробої.

Почали думати-гадати, з чого це такий вітер виходить – зрозуміти не можуть. Думають-гадають, а старий Aппa й каже:

– Довго я на світі живу, багато різних чудасій бачив, а такого не бачив. Погляньте, он над тією горою хмара, наче птах крилами махає.

Глянули звіробої і жахнулися. Хмара – не хмара, на птаха схожа. Так воно і є – птах! Велетенський чорний птах на скелі сидить, крилами махає, через те й сильний вітер дме.

– Погибель усьому настала,– каже Аппа,– не дасть нам ця птиця життя, голодом виморить.

– Убити її треба! – сказав Тегрилькут, найдужчий і найсміливіший із усіх мисливців.

Глянули товариші на нього, перезирнулися між собою: «Ну, що ж, мовляв, іди, якщо можеш, убий».

– Ніж ото з голоду помирати, то краще в бою загинути,– стояв на своєму Тегрилькут.

Того ж дня він вирушив на чорного птаха.

Три дні ждали його звіробої. Три дні дув вітер, ще сильніше, ніж до того. Тегрилькут не повернувся.

– Піду я на чорного птаха,– сказав старий Anna.

Узяв він лука, списа і зник серед скель. Знову три дні

ждали звіробої. Знову три дні дув страшний вітер. Anna не повернувся.

Після цього ніхто з мисливців не наважувався йти на чорного птаха

– Підождемо, може, сам полетить,– казали вони.

Минали дні, а чорний птах і не думав летіти. Як і раніше, стежив він за звіробоями, не давав їм вийти в море.

Настали важкі дні. Люди з’їли останніх собак. Лишалося одне – смерть.

Вийшов із своєї яранги хлопчик Чочой і голосно, щоб усі почули, крикнув:

– Я піду на чорного птаха!

Не раз ходив він у гори, спритно лазив по скелях, але всі дорослі тільки недовірливо похитали головами, почувши Чочоя.

– Гай-гай, куди вже тобі!..

– Все одно піду,– не відступав Чочой.

Іти було нелегко. Вітер збивав з ніг, проймав до кісток. Чочой дуже стомився, хотілося відпочити, а заодно й підождати, поки стемніє, щоб непомітно підійти до чорного птаха. Сівши біля старого каменя-валуна, вийняв стрілу з-за пазухи і заходився гострити її об камінь. Несподівано камінь заговорив людським голосом:

– Споконвіку лежу на цьому місці. Один мій бік ніколи не бачив сонця. О, якби хто міг перевернути мене!..

– Я допоможу тобі,– сказав Чочой.

Камінь тільки зітхнув і нічого не відповів.

А Чочой уже навалився на нього, що було сили. Спробував з одного боку, з другого, але не зрушив з місця і на ніготь.

І збагнув Чочой: тут потрібна не сила, а кмітливість. Спустився в ущелину, набрав глини і загатив струмок, що протікав поряд. Вода в струмку швидко піднялася, потекла під камінь, розмила грунт – і валун перевернувся на другий бік.

– Спасибі, хлопчику! – зрадів камінь,– Рости великий, сміливий і дужий. А ще скажу: коли тобі буде важко, повтори слова: «Споконвіку лежу на цьому місці».

Чочой постояв трохи і знову рушив у дорогу. Йти стало ще важче. З моря пішов туман, стежка під ногами стала слизька. Чочой посковзнувся і замало не впав у безодню. Він уже думав повернутися, підождати ранку, та, почувши свист крил, зрозумів, що чорний птах недалеко і що саме зараз нагода поквитатися з ним.

Чочой просувався вперед, та зненацька налетів такий вітер, що хлопчик не встиг навіть пригадати слів старого каменя, упав, покотився вниз, в ущелину. Довго лежав нерухомо. Опритомнів тільки вранці. Обличчя й руки в крові. Було моторошно. Та хіба він міг одмовитись від того, що задумав? Підвівся і знову поповз на гору.

Забринів світанок, і Чочой побачив гострий шпиль, на якому сидів чорний птах. Він був зовсім близько. Чочой натягнув тятиву. Птах ворухнувся, готуючись кинутись на хлопця. Але гостра стріла впилася птахові в крило. Він блиснув вогненними очима й учепився кігтями в одяг хлопця.

– Споконвіку лежу на цьому місці! – крикнув Чочой. І тіло його миттю зробилося тверде, як камінь.

Даремно метався чорний птах, даремно дзьобав, бив Чочоя крилом. Невдовзі птах ослаб, зібгався в клубок і мертвий покотився в безодню.

Вийшли звіробої із своїх яранг і здивувалися: страшного вітру наче й не було. Яскраво світить сонце, тихо хлюпочеться море. Погойдуючись, пливуть по морю голубі крижини. А в розводдях жирують тюлені. На лежбищі під весняним сонцем гріються моржі.

Всі мешканці вийшли на полювання, і майже всі повернулися з багатою здобичею. А коли в стійбищі почалося свято, шаман бив у бубон і голосно викрикував:

– Це я зупинив вітер! Я зупинив вітер!..

Люди спершу повірили йому. Та ось до стійбища прийшов Чочой, якого вважали загиблим. Він був блідий, ледь тримався на ногах. Замість кухлянки з плечей звисало лахміття. Обличчя в подряпинах, але воно, як ніколи, світилося радістю.

В руках Чочоя усі побачили велике чорне перо й одразу зрозуміли, звідки воно. Здогадався і старий шаман. Він перестав бухати в бубон і зачинився у своїй яранзі. Він уже думав, як позбутися Чочоя. Але звіробої розсудили по-своєму. Вони посадили хлопчика на почесне місце й подали йому найкращу їжу. Довго танцювали і співали, святкуючи перемогу Над чорним птахом.

Потім, коли вже треба було розходитись, мисливець Камине вивів Чочоя на середину, щоб усі бачили, і подарував йому списа з моржевої кістки, розмальованого в кольори моря і гір Чукотки.