болгарська казка - Бідар і водяник, болгарська казка

В одному селі жив старий дід. Вів був дуже бідний, нічогісінько не мав. Помер і залишив своєму синові один лиш кужіль. Син узяв той кужіль і подався на заробітки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Він вийняв кужіль і почав сукати мотузку. Так помалу дістався до великої річки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися?

Став чоловік на березі й сушить собі голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бісеня.

– Що ти робиш?

– Мотузку сукаю!

– Навіщо вона тобі?

– Річку зв’язати!

– А нащо тобі її в’язати?

– Щоб додому віднести!

Бісеня пірнуло у воду й побігло до свого батька – водяника.

– Тату, якийсь чоловік там на березі сукає мотузку, щоб зв’язати річку й віднести її до себе додому!

– Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то біжи ти поміряйся з ним силою. Переможеш його, і він не забере річки!

Бісеня знову виринуло з води:

– Гей, ходи-но сюди!

– Що тобі ще треба?

– Забереш цю річку, як побореш мене!

– Поборемося, як прийдеш до мене в село!

– Прийду!

Поплентало бісеня за чоловіком. Той привів його до прірви, де жив змій.

– Ти ще малий, і мій син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,– сказав чоловік.

Коли це виповзає змій. Бісеня злякалось і втекло. Чоловік сховався від змія, а тоді знову прийшов до річки.

Прибігло перелякане бісеня до свого батька.

– Тату, не можна боротися з тим чоловіком. У нього є син, теж дитина, як і я, і коли той син з’являється, дерева в лісі хиляться з ляку.

– То біжи позмагайся з ним, хто далі кине яблуко. Ти його переможеш, і не забере він річки!

У великій бульбашці виринуло бісеня з води. А чоловік сидить, сукає мотузку.

– Гей, навіщо ти сукаєш мотузку?

– Аби міцніша була!

– Навіщо тобі міцна мотузка?

– Щоб не порвалася, коли нестиму річку!

– Віднесеш річку, коли кинеш яблуко далі за мене!

– Кидай спершу ти, а тоді я!

Жбурнуло бісеня своє яблуко аж за річку. Чоловік замахнувся, та не кинув яблуко, а непомітно сховав його в кишеню.

– Бачиш: я переміг. Твоє яблуко було видно, як воно летіло і як упало за річкою, а мого не було видно ні коли воно летіло, ні коли падало!

Бісеня зніяковіло і мерщій у воду. Прийшло до батька й каже:

– Тату, він переміг мене! Зараз забере нашу річку!

– Справді? – запитав старий водяник.

– Атож. Йому залишилося тільки зв’язати річку.

– Доведеться мені йти до нього. Той чоловік лишить нас без домівки, а то ще, чого доброго, і нас занесе!

Узяв милицю – тук-тук, тук-тук – і вже виткнувся над водою. Чоловік саме нахилився зав’язати мотузку на постолах.

– Гей, нащо ти в’яжеш річку?

– Понесу її додому! –відповів чоловік.

– Але ж вона наша! – каже старий водяник.– Що ж ми, зостанемося без домівки?

– Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там і живіть! А як лишитеся в цій річці, станете моїми рабами!

Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує.

– Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота!

– Що таке торба золота! Ще й нести її треба.

– Дам тобі дві торби і сам однесу! – обіцяє водяник.

– Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, щоб торби були великі, як мішки.

Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота.

Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним.

Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочити. А чоловік думає собі: «Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото». І почав він міряти водяника – від п’ятки здорової ноги аж до голови.

– Нащо ти мене міряєш? – питається водяник.

– Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури.

Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і хода! Бідар узяв те золото і приніс додому.