норвезька казка - Кінь-велетень, норвезька казка

Жили собі колись чоловік із жінкою і мали вони дванадцять синів. Але найменший, коли дійшов віку, не захотів сидіти вдома.

– Піду,– каже,– в світ, може, знайду там своє щастя.

Батьки не пускали його, та хлопець усе поривався в дорогу.

– Ну йди, хай буде по-твоєму,– врешті сказали вони.

Пішов хлопець у світ і невдовзі дістався до королівського двору. Там він попросився на службу, і король узяв його.

А дочку того короля украв троль. Більше в нього не було дітей, тому король і все королівство перебувало у великій жалобі. Король пообіцяв, що віддасть дочку і півкоролівства тому, хто її врятує. Багато було таких, що хотіли одружитися з королівною, але ніхто не зміг її врятувати.

Хлопець прослужив у короля рік чи й більше, і захотілось йому додому, до своїх батьків. Прийшов він і довідався, що батьки вже померли, а брати поділили між собою їхній спадок і йому нічого не залишили.

– А мені хіба нічого не дісталося від батька й матері? – спитав він.

– Хто ж знав, що такий волоцюга, як ти, повернеться додому,– сказали брати. – Ну, та коли вже ти з’явився, то йди на пасовисько, там пасуться дванадцять кобил, ми їх ще не поділили, ото й буде твоя пайка.

– Дякую й за це,– сказав хлопець і, не гаючись, подався на гірську луку, де паслись дванадцять кобил.

Коли він прийшов туди, то побачив, що кожна привела по лошаті, а в однієї воно було більше за інших і шерсть на ньому аж світилася.

– Який ти гарний, жеребчику мій,– сказав хлопець.

– Гарний, але як ти забереш усіх лошат, щоб я міг ссати всіх кобил цілий рік, то побачиш, який я тоді стану великий і гарний,– відповів жеребчик.

Хлопець забрав усіх лошат і подався додому.

Через рік він прийшов на луку поглянути на кобил і на лоша. Воно було таке гладке, що шерсть на ньому аж світилася, і так виросло, що хлопець насилу сів на нього. А всі кобили знов привели по лошаті.

– Добре, що я дав тобі ссати всіх кобил,– сказав хлопець однорічному жеребчикові. – Тепер ти вже виріс, і я заберу тебе звідси.

– Ні, мені треба тут побути ще рік,– відповів жеребчик. – Забери лошат, щоб я знов міг ссати всіх кобил, і побачиш, який я стану до другого літа.

Хлопець забрав лошат. А коли прийшов на луку другого літа поглянути на кобил і на свого коника, то побачив, що кожна кобила знов привела по лошаті. Коник так виріс, що хлопець не міг дістати йому до гриви, і був такий гладкий і блискучий, що весь мінився.

– Торік ти вже був гарний і великий, конику мій, але тепер ти ще кращий. Такого коня немає навіть у короля. Тепер ти підеш зі мною.

– Ні,– відповів коник,– мені треба побути тут ще рік. Забери лошат, щоб я знов ссав усіх кобил до другого літа, тоді побачиш, який я стану.

Хлопець забрав лошат і пішов додому.

А коли він прийшов на луку через рік поглянути на своїх кобил і на коника, то був просто приголомшений. Таких коней він ще зроду не бачив. Коневі довелось лягти, щоб хлопець зміг сісти на нього, такий він був великий. Та й тоді хлопець насилу виліз йому на спину. І був такий гладкий, що шерсть на ньому блищала, мов дзеркало.

Цього разу кінь радо пішов з хлопцемгчіКоли він приїхав на ньому верхи до братів, вони аж руками сплеснули з дива, бо навіть не уявляли собі, що такі коні бувають на світі.

– Якщо ви добре підкуєте мого коня, дасте мені гарне сідло й гарну

7 805-5?

вуздечку, то я віддам вам своїх дванадцять кобил з лошатами. Цього року в кожної з них знов є по лошаті.

Брати радо погодились і так підкували йому коня, що каміння підлітало високо вгору, коли він мчав узгір’ям, а золоте сідло й вуздечка блищали, аж поки вершник зник з очей.

– Тепер ми поїдемо до королівського двору,– сказав Кінь-велетень, бо так його прозвали. – Але не забудь попросити в короля простору стайню і добрий харч для мене.

– Ні, не забуду,– пообіцяв хлопець.

Ударив кінь копитами об землю, і хлопець незчувсь, як опинився біля королівського двору.

Під’їхав він, а король стоїть на ганку й очам своїм не вірить.

– Диво, та й годі,– каже він. – Зроду я не бачив такого вершника й такого коня!

А коли хлопець попросився на службу, король так зрадів, що мало не затанцював.

– Певне, що для такого лицаря служба в мене знайдеться! – сказав він.

– Але моєму коневі потрібні простора стайня і добрий харч,– поставив умову хлопець.

– Твій кінь матиме вдосталь пахучого сіна і добірного вівса, а решта лицарів заберуть зі стайні своїх коней, і він стоятиме сам, щоб йому було не тісно,– пообіцяв король.

Та минуло небагато часу, і королівські слуги почали заздрити хлопцеві. Вони хтозна-що йому зробили б, якби зважились. Нарешті вони сказали королю, ніби хлопець нахвалявся, що, якби схотів, то визволив би королівну, яку давно колись украв троль.

Король відразу покликав хлопця до себе, сказав йому, що почув від слуг, і звелів збиратися в дорогу.

– Якщо визволиш мою дочку, то одружишся з нею і отримаєш півкоролівства, а якщо ні, то накладеш головою,– такі були його слова.

Дарма запевняв хлопець короля, що не казав такого, той не слухав його. Не було іншої ради, вирішив хлопець спробувати щастя.

Пішов він до свого коня, сумний, як ніч, а кінь і питає його, чого він так зажурився.

– Як же не журитися? – каже хлопець. – Звелів мені король урятувати від троля його дочку, а коли не врятую, то нахвалявся вбити мене. Досі її нікому не пощастило врятувати, то і я не врятую.

– Не журися,– сказав кінь,– я тобі допоможу. Але спершу мене треба добре підкувати. Попроси в короля десять пудів заліза і дванадцять криці та двох ковалів. Один хай зробить підкови, а другий хай мене підкує.

Пішов хлопець до короля, і той дав йому все, що треба: заліза, криці та двох ковалів. Коня добре підкували, і хлопець виїхав з двору, тільки закурилося за ним.

Гора, в якій троль тримав королівну, була стрімка, мов стіна, і гладенька. мов скло. Ніхто не міг виїхати по ній до вершини.

Першого разу кінь скочив на кручу, трохи піднявся, але передні ноги в нього почали ковзати, і врешті вони з хлопцем скотилися додолу, аж луна пішла горами.

Другого разу кінь піднявся трохи вище, та все ж одна нога в нього посковзнулась, і вони впали з таким гуркотом, ніби почався землетрус.

А за третім разом кінь сказав:

– Добре натужмося!

Він помчав угору так, що каміння полетіло до неба, і вискочив на вершину. Хлопець з розгону в’їхав у гору, вхопив королівну, і, поки троль опам’ятався, його вже й слуху не стало. Королівна була врятована.

Повернувся хлопець до двору з королівною. Король зрадів, коли побачив дочку. Але слугам знов пощастило намовити його проти хлопця.

– Дякую, що ти врятував мою дочку,– сказав король, коли хлопець зайшов з королівною до нього, і обернувся, наче на цьому все й скінчилося.

– Тепер вона буде моя, як досі була ваша, адже ви дотримаєте свого слова,– сказав хлопець.

– Дотримаю,– відповів король,– я віддам її тобі, як і обіцяв. Але спершу зроби так, щоб сонце світило в королівський садок.

– Такої умови в нас не було,– відповів хлопець,– але я спробую, бо хочу одружитися з королівною.

Пішов він до свого коня і розповів, чого король зажадав від нього.

– Гаразд,– каже кінь,– я тобі допоможу. Але спершу мене треба добре підкувати. Нехай король дасть двадцять пудів заліза і дванадцять пудів криці та двох ковалів, одного – щоб зробив підкови, а другого – щоб підкував мене, тоді матиме сонце в садку.

Пішов хлопець до короля, і той посоромився відмовити йому, відразу дав усе, що треба. Підкували коня, хлопець сів на нього і поїхав на гору, яка заступала сонце. І від кожного кроку Коня-велетня гора опускалася на п’ятнадцять ліктів. Так вони скакали по горі, поки її зовсім не стало.

Повернувся хлопець до королівського двору та й питає, чи тепер королівна стане його дружиною, бо сонце вже світить у вікна і в садок. Проте слуги знов намовили короля проти нього.

– Так, я віддам за тебе дочку,– сказав король,– але аж тоді, коли ти знайдеш їй такого коня, як маєш сам.

– Такої умови в нас не було,– відповів хлопець,– я й так заслужив королівну.

– Ні,– мовив король,– як я сказав, так і буде, а коли не дістанеш королівні такого коня, то накладеш головою.

Пішов хлопець до стайні смутний, як ніч, і розповів коневі, чого від нього зажадав король.

– А цього його жадання не можна виконати,– докінчив він,– бо на світі немає ще одного такого коня, як ти.

– Є,– відповів кінь,– та його не легко здобути: той кінь у пеклі. Але ми спробуємо. Піди до короля й попроси, щоб мене знов підкували і для підків узяли двадцять пудів заліза і двадцять криці. Один коваль хай зробить підкови, а другий хай підкує мене. Доглянь тільки, щоб гаки і шпені на підковах були як слід вигострені. І ще хай король дасть дванадцять мішків жита, дванадцять мішків ячменю, з дванадцяти волів м’яса, дванадцять волових шкур з двомастами цвяхів, понабиваних у кожну. І таку діжу, у яку влізло б дванадцять діжок дьогтю.

Хлопець пішов до короля і попросив усе те, що йому звелів кінь. Король посоромився відмовити йому й дав, що треба.

Коли все було готове, хлопець сів на коня і виїхав із двору. Мчать вони горами, мчать долинами, а кінь і питає:

– Ти нічого не чуєш?

– Чую, щось так свистить у повітрі, що мені аж страшно,– відповів хлопець.

– То всі лісові птахи летять за нами, їх послали, щоб вони затримали нас,– сказав кінь. – Порозрізай мішки з зерном, і вони забудуть про нас.

Хлопець попрорізував дірки в мішках, і з них на всі боки посипались ячмінь та жито.

Злетілися птахи з цілого лісу й заступили сонце. Та коли вони побачили зерно, то кинулись його дзьобати, зчинили бійку й геть забули, що їм треба спинити коня й хлопця.

їдуть вони далі горами й долинами, вершинами й болотами, а кінь прислухається та й питає:

– Ти нічого не чуєш?

– Чую, тепер у лісі щось так тріщить, що мені аж страшно,– відповідає хлопець.

– Це всі звірі біжать за нами, їх послали, щоб вони спинили нас,– каже кінь. – Але кинь їм те м’ясо з дванадцяти волів, вони почнуть їсти і забудуть про нас.

Хлопець так і зробив, а з лісу саме з’явилися ведмеді, вовки, лиси та інші звірі. Побачили вони м’ясо, накинулись на нього, зчинили бійку й геть забули про коня і про хлопця.

А вони помчали далі – на такому коні, поки звірі поїдять м’ясо, можна далеко втекти.

Раптом кінь заіржав та й питає хлопця:

– Ти нічого не чуєш?

– Чую, ніби десь далеко-далеко ірже лоша,– відповів він.

– То великий кінь, але він ірже так далеко, що тобі здається, ніби ти чуєш голос лошати.

Довго ще вони їхали, аж ось кінь знов заіржав та й питає:

– Ти нічого не чуєш?

– Тепер я добре чую, що ірже кінь, а не лоша,– відповів хлопець.

– Ти ще раз почуєш його,– сказав кінь,– і тоді переконаєшся, який у нього могутній голос.

Помчали вони далі. Нарешті кінь заіржав утретє. Та не встиг він запитати хлопця, чи той нічого не чує, як над височиною пролунало таке іржання, що аж гори і долини задрижали.

– Ось ми й приїхали,– сказав кінь. – Швидше накрий мене дванадцятьма шкурами, з яких стирчать цвяхи, скинь на землю діжу з дьогтем, а сам вилазь на високу сосну. Коли той кінь прибіжить, у нього з ніздрів бухкатиме вогонь, і він запалить дьоготь. Дивись, якщо полум’я здійметься вгору, то я переміг, а якщо воно постелиться низом, то програв. Коли побачиш, що я переміг, зніми з мене вуздечку, накинь на коня, і він буде приборканий.

Тільки-но хлопець накрив коня шкурами, що були втикані цвяхами, скинув діжу на землю і виліз на високу сосну, як примчав чужий кінь. Полум’я, що бухкало йому з ніздрів, відразу запалило дьоготь. І коні почали битися, аж каміння полетіло до самого неба. Вони билися передніми копитами й задніми, кусали один одного, а хлопець дивився то на них, то на полум’я. Нарешті воно знялося вгору, бо скільки чужий кінь не бив копитами, скільки не кусав Коня-велетня, а все натикався на гострі цвяхи і нарешті здався.

Побачив це хлопець і накинув на нього вуздечку. Кінь став такий покірний, що можна було поганяти його лозиною. Він був теж буланий і такий схожий на Коня-велетня, що їх ніхто б не розрізнив.

Хлопець сів на приборканого коня і поїхав до королівського двору. Його кінь біг поряд без вуздечки. Приїхали вони, а король стоїть на ганку.

– Можете ви вгадати, котрий кінь здобутий, а котрий мій власний? – спитав його хлопець. – Коли не вгадаєте, то ваша дочка стане моєю.

Король обійшов коней з усіх боків, дивився і спереду, і ззаду, та обидва вони були однаковісінькі.

– Ні,– признався він,– не можу вгадати. І коли ти вже здобув моїй дочці такого гарного коня, я віддам її за тебе. Але спершу треба перевірити, чи справді так судилося. Вона двічі сховається від тебе, а потім двічі сховаєшся ти. І коли ти обидва рази знайдеш її, а вона тебе не знайде, то так судилося, вона стане твоєю дружиною.

– Такої умови в нас не було,– сказав хлопець. – Але я спробую, коли вже інакше не можна.

І королівна сховалася перший раз.

Вона обернулася в качку й попливла по ставку біля королівського двору. А хлопець подався до свого коня й запитав, де сховалася дівчина.

– Візьми рушницю, піди до ставка, націлься в качку, що там плаває, і королівна знайдеться,– сказав кінь.

Хлопець узяв рушницю й пішов до ставка.

– Я хочу підстрілити цю качку,– сказав він і почав цілитись у неї.

– Ні, ні, любий, не стріляй, це я! – вигукнула королівна.

Так хлопець знайшов її вперше.

Вдруге вона обернулась у буханець хліба і вмостилася серед інших чотирьох буханців на кухонному столі, таких однакових, що їх годі було розрізнити. Але хлопець пішов до свого коня й запитав, де сховалася королівна.

– Візьми гострого ножа і вдай, що хочеш відрізати собі шматок хліба з того буханця, який лежить на кухонному столі в короля третій ліворуч, тоді королівна знайдеться,– сказав кінь.

Хлопець пішов до кухні, взяв найбільшого ножа, знайшов третій буханець ліворуч на столі й замахнувся його різати.

– Хочу відрізати собі цілушку з цієї хлібини,– сказав він.

– Ні, ні, любий, не ріж, це я! – зойкнула королівна.

Так він знайшов її вдруге.

Тепер ховатися мав хлопець. Він попросив коня сховати його так, щоб королівна не знайшла. Першого разу кінь обернув хлопця в гедзя і сховав у свою ліву ніздрю. Королівна ходила навкруги, шукала, нишпорила в усіх закутках, хотіла підступити й до коня, але він кусався і бив копитами. Так вона й не знайшла хлопця.

– Я не можу тебе знайти,– сказала вона,– тож виходь сам зі свого сховку!

І хлопець відразу з’явився перед нею в стайні.

Вдруге кінь також навчив його, як сховатися. Хлопець обернувся в грудку землі й заліз під ногу коневі між копитом і підковою. Королівна скрізь його шукала, скрізь нишпорила, зайшла й до стайні. Цього разу кінь підпустив її до себе, вона всюди роздивлялася, але не могла заглянути під копито, бо кінь міцно стояв ногами. Так вона й не знайшла хлопця.

– Ну що ж, виходь сам, бо я не можу тебе знайти,– сказала королівна, і хлопець відразу з’явився перед нею в стайні.

– Тепер ти моя,– сказав він королівні. – Самі бачите, що так судилося,– звернувся він до короля.

– Авжеж, так судилося,– погодився король.

Невдовзі справили весілля. Хлопець сів на свого коня, а дівчина на свого і поїхали вінчатися. А на таких баских конях вони згаяли небагато часу на дорогу.