Ольга Зубер - Намисто для лисички, Ольга Зубер

Прокинулася вранці Лисичка. Виглянула у віконечко, а там – все біле-біле від снігу!

Зраділа вона, одягла свою тепленьку шубку, шапочку, чобітки, рукавички на лапки. Вийшла надвір, стоїть, милується. Гарно в лісі! Зелені ялинки стали білосніжними, стежки-доріжки сніжком присипані, сніжинки блищать-переливаються.

І вирішила Лисичка сплести собі зі сніжинок зимову прикрасу. Взяла вона ниточку, нанизала на неї сніжинки й одягла на себе. Ходить по всьому лісу, хвалиться:

– Подивіться, яке в мене намисто! Ні в кого такого нема!

З усього лісу позбігалися звірі, щоб подивитися на диво-намисто.

– Ой, гарне! – кажуть.

– Дуже гарне! – радіє Лисичка.

Та забігла вона в хатину, щоб помилуватися на себе в дзеркало. А намисто – кап-кап – та й розтануло.

Вибігла Лисичка надвір, сіла на пеньочку і плаче.

– Ой-ой-ой! Що ж це таке?! Було намисто, та взяло й розтануло!

Почули звірі, що Лисичка голосить, посходилися й питають:

– Що сталося? Ти ж щойно така весела була, а тепер плачеш?

– Ой! – схлипує Лисичка. – Так прикро! Так прикро! Намисто моє чудове розтануло!

Звірята давай руденьку втішати. І так стараються, і сяк.

– Я тобі шишечок дам! Зробиш із них нове намисто! – каже Білочка.

– Не хочу з шишечок! – плаче Лисичка.

– Я тобі грибочків принесу! – каже Їжачок.

– Не хочу з грибочків!

– Я тобі зерняток дам! – пищить Мишка.

– Не хочу! Не хочу! Не хочу! – заголосила ще більше Лисичка й побігла, куди очі дивляться.

Звірята тільки перезирнулися. Не знають, як Лисичку заспокоїти.

А сама Лисичка забігла аж на край лісу. Сіла під ялинкою і плаче.

Побачила її маленька Дівчинка, що саме каталася на санчатах. Підійшла, питає:

– Лисичко, чому ти плачеш?

– Ой, – почала жалітися лисичка, – сплела я собі чудове намисто зі сніжинок, а воно взяло й розтануло! А я так засмутилася, що й на друзів нагримала. Що тепер робити?..

– Чекай мене тут! – сказала Дівчинка й кудись побігла.

Дивиться Лисичка услід Дівчинці, слізки лапкою витирає.

А дівчинка не забарилася. Прибігла, простягла до Лисички маленькі рученята. А там – намисто з різнокольорових сніжинок переливається!

– Ого, яка краса! – дивується Лисичка. – Я ще ніколи не бачила таких сніжинок!

– А це не справжні сніжинки, – каже Дівчинка. – Я їх з бісеру сплела. Подобається? Візьми, це для тебе подарунок!

– Для мене? – зраділа Лисичка.

– Так!

– А воно не розтане?

– Ні, не розтане, – сміється Дівчинка.

Взяла Лисичка в лапки намисто, милується.

– Як ти так умієш? – питає.

– Отак! Хочеш, і тебе навчу?

– Ой! Дуже хочу! Я тоді ще й для друзів своїх подаруночки зроблю!

Дістала дівчинка з кишеньки пакуночок з бісером і навчила Лисичку кольорові сніжинки робити. А тоді ще й бісеру їй подарувала.

Щаслива Лисичка взяла пакуночок, гарненько подякувала Дівчинці й побігла до своєї хатинки – подарунки друзям готувати.

А що в неї тепер з’явилося нове цікаве заняття – то Лисичка й капризувати перестала. І відкрила в своїй хатинці для всіх звіряток майстерню кольорового намиста.