Юрій Ярмиш - Зайчаткова казочка, Юрій Ярмиш

Бігло лісом сіреньке Зайчатко.

Стриб-скік! Стриб-скік!

Гульк, а на стежці лежить... казочка.

Перегорнуло Зайчатко сторінку. Ой, як сподобались йому малюнки! І червона морквинка, і білий кролик, і веселий їжачок. І написана казочка була великими літерами. Тільки Зайчатко все одно читати не вміло.

Взяло воно казочку під пахву, скаче лісом і думає: «Якби мені знайти кого-небудь, хто читати вміє. Це, мабуть, дуже цікава казочка!»

Тільки подумало так Зайчатко – назустріч Лисиця.

– Добридень, Зайчику! Що в тебе за книжка? – питає.

– Це казка, тітонько Лисице! Ось які малюнки гарні! Почитайте, будь ласка, а я послухаю!

– Добре, Зайчику! – погодилася Лисиця.

На пеньок сіла, книжку розкрила, лапою по

рядках водить:

– Жили-були дідусь та бабуся. І була в них курочка. Несла вона смачні яєчка, а ще смачнішою була сама курочка...

– Ні, тьотю Лисице,– перебило Зайчатко.– Ви не так читаєте. Тут намальована морквинка, білий кролик і веселий їжачок.

– Ти бач, Зайчисько нікчемний! – образилась Лисиця.– Мені, Лисиці, віри не йме! Ану тікай, поки цілий!

І книжку на землю кинула. Підняло Зайчатко книжку, далі пострибало. А на дорозі – Сірий Вовк, хазяїн того лісу.

– Добридень, дядю Вовче! – привіталося Зайчатко і книжечку простягнуло.

– Добридень, косоокий! – відповідає Вовк, а сам дивується: – Навіщо мені твоя книжка?

– А ви почитайте, дядю! – прохає Зайчатко.– Це, мабуть, цікава казочка.

– Казочка? – перепитав Вовк.– Ну, гаразд, косоокий, можна й – ха-ха! – почитати...

Розкрив книжку, до очей підніс. Подумав і каже басом:

– Жила-була бабуся. І було в неї сіреньке козеня. Смачне-пресмачне...

Зайчатко послухало трохи вовчу казку, а далі й зазирнуло в розкриту книжечку. Зазирнуло та з дива аж лапками сплеснуло:

– Дядю Вовче, ви ж читати не вмієте. У вас малюнки в книжечці догори ногами!

– У-у-у. – розсердився Вовк і шпурнув книжку далеко в кущі.– Забирайся, а то з’їм.

Дивись-но, читати, каже, не вмію! Всі казки – про смачних козенят. У-у-у!

Підхопило бідне Зайчатко свою книжечку і побігло, не бачачи перед собою дороги. З переляку очі в нього ще більше перекосилися, і не помітило Зайчатко, як опинилось на руках у хлопчика, що в лісі гриби збирав.

– Заспокойся, Зайченятко, заспокойся, сіреньке! – сказав хлопчик ласкаво і погладив Зайча.– Хто скривдив тебе?.. А це що, казочка? Які малюнки цікаві! Нумо, почитаємо її!

І прочитав хлопчик сірому Зайчаткові казочку, що була у книжці,– про білого кролика і веселого їжачка.

– А тепер, Зайчику, тобі пора до мами,– сказав хлопчик і простягнув йому казочку.– Рости скоріше, вступай до лісової школи і теж навчишся читати.

– Неодмінно! – сказало Зайчатко. І в зелених кущах майнув його смішний хвостик. От і все.