Почекутова Анастасія - Синьоокий довгунець, Почекутова Анастасія

Кажуть, то давно було, коли світом Яві правили мудрі київські князі, а старі боги бенкетували у вічному Ірії. У смарагдових хащах прадавнього лісу, що розкинувся на берегах звивистої річки Уша, жило одне загадкове плем’я. Чоловіки того племені носили одяг зі шкіри диких звірів, а жінки вплітали у волосся дзвінкі грона прикрас. А те, що жили вони серед безкінечних просторів лісів та пролісків, серед дібров та непролазних борів, в оточенні трав та дерев, то і називали їх древлянами.

Добре та багато жило древлянське плем’я, адже коли ти шануєш закони природи та бережеш її, то і вона відповідає тим самим. Ліс древлян завжди був повен звірів та ягід, трав лікувальних та грибів поживних. А у водах бистрої Уші риби було бачено-небачено, хоч греблю гати.

За столицю слугувало їм велике місто Іскоростень, у якому правив сильний та грізний князь Мал. Добре він правив чи погано, того я вам вже не скажу. Багато води з того часу витекло до могутнього Славутичу. Але мудрі люди кажуть, що рука у нього була міцна, а слово кололо не гірше викуваного меча.

Однією погожою дниною, коли на слов’янських землях вже в повну силу хазяйнувала вічно юна Леля, покровителька лагідної весни, зібрався древлянський люд на свято. Та не просте то було свято, адже вшановували там покровителя та хазяїна лісу, могутнього бога Святобора та його молоду дружину, доньку громовержця Перуна, Дивану - повелительку полювання.

На розлогій галявині, у самому центрі прадавнього лісу, влаштували невеликий требник, куди несли різноманітні підношення молодій парі божечів, просивши у них заступництва та багатих ловів на наступний рік. Щедро прикрашали вони ту галявину першими весняними квітами, поливали пряним вином, усіювали запашними травами. Аби знали мудрі боги, шо нічого люду простому для них не шкода.

Кого на цій галявині тільки не має! І воїни славні із князівської дружини, і ремісники вправні, і торговці хитрі, навіть сам князь Мал з довгобородими боярами завітав. Всі тут рівні, всім місце знайшлося. Адже кожен добре розумів, що як прогніваються боги, то скрутно буде тоді. І кожен хотів випрохати для своєї родити та свого племені добрих ловів та плодючого лісу.

Ох і гамірно ж там було, ох і весело! Он, дивіться, пішла молода дружина князівського воєводи. Яка ж статна жінка! Волосся сховане під вишитим обрусом, тонкі пальці поважчали від коштовних перстнів. Не йде, а пливе по землі, гордо піднявши голову. А он під отою сосною пара купців вже радиться, як би ото спорядити бистрохідну туру та гайнути до стольного Києва на торжище. А ось і сам князь поважно походжає між своїми підданими, неквапливо почісуючи обважніле за довгу зиму черево. Весело на святі, радісно!

Аж тут сталося щось негадане та несподіване! Раптом на галявині запанувала тиша, за якою враз над кронами одвічних дерев рознісся захоплений шепіт. Поміж людей легкої ходою йшла панна. Та не просто йшла, а наче сам батько-вітер вистелив для неї невидиму дорогу. Тонкий стан дівчини огортала проста сукня, та кожен, хто її бачив, потім міг заклястися, що виткана вона була із чистого золота. На плечі шовковою хвилею спадало вибілене сонцем волосся, а у бездонних очах тонула небесна блакить. Така ж вона було гарна, така ж гожа, що ні очей від тої дівчини не відірвати, а ні вдихнути спокійно не можна було.

А цим часом наша панна підійшла до требника, низько вклонилася прадавньому лісу і, знявши зі своєї руки простий залізний браслет, обережно поклала його на гору вже принесених жертв. Тієї ж миті в глибині первісних крон солодко заспівав жайворонок, ніби кажучи, що вередливі боги задоволенні дарунками і все у древлян цього року буде добре. Легко тоді стало на душі у людей. Радісно стало.

Панна ж посміхнулася і пішла до подруг, аби погомоніти про своє дівоче. Та не відала вона тоді, не знала, що весь цей час за нею, не кліпаючи, спостерігають колючі очі воїна князівської дружини, якого за його жорстокість та жагу крові люди прозвали Вепром.

Злий то був чоловік. Страшний був. Не було йому в бою рівних, бо не шкодував він ні старих, ні малих. Бо не було нічого милішого для його чорного серця за відчайдушний стогін болю ворогів. Боялися його прості люди, сторонилися. Та нічого вдіяти не могли. Аж занадто пишався князь таким воїном у своїй дружині.

Вепр спостерігав за нашою панною неспроста. Запала йому та дівчина до черствого серця, ще як вперше побачив її на міському майдані. Зажадав він тоді її так, як ніколи нічого на цьому світі не жадав. Та знав добре, що по волі своїй не піде вона за нього заміж. Аж занадто чиста у неї була душа, аби заплямовувати її зв’язком з таким, як він. І тоді взяла його лють страшна. Озлився він на світ весь, а особливо на дівчину. І поклявся богам, що хоче вона того чи ні, а все одно буде йому належати.

Весь день, поки люд простий гуляв на святі, водив хороводи та співав веснянки, Вепр, не виходячи з тіні дерев, невідривно спостерігав за дівчиною. Вичікував, поки та збереться йти додому і залишиться сама.

Ось уже і ясне Хорос-сонечко втомлено почало котитись за горизонт, поступаючись своїм місцем на небосхилі брату-Місяцю. Потомились люди та й почали збиратися додому. Хто веселою компанією побрів до стін Іскоростеня, наспівуючи по дорозі пісні. Хто парами пішов, тремтливо тримаючи один одного за руку. А хто, як наша панна, і наодинці сам із собою. А чого ж їй тут боятися? Місце ж своє, рідне! Тут її кожен листочок, кожна травинка знає. Нема чого остерігатись.

То ж йшла вона собі протоптаною стежкою та й не хвилювалась ні за що. А ж тут із лісової хащі вистрибнув до неї лютий Вепр, перегородивши шлях. Почав кричати, розмахуючи руками, що он вона яка непутяща, он яка підступна. Звела з розуму його, зачаклувала. Що от зараз він її схопить і не побачить вона тоді ні світу білого, ні дому рідного. Вкраде її, забере!

Злякалася дівчина, серце її у п’яти впало, та й почала тікати геть від того лихого чоловіка. Довго вона бігла стежками прадавнього лісу, та не відстав переслідувач, не полишав він своїх злих намірів. Он уже і сили покидають нашу панну, не видно кінця та краю її біді. Все ближче та ближче підбирається до неї лихий Вепр.

Аж тут розступився прадавній ліс і вибігла вона на чисте поле. Зневіра та туга накрила її серце, бо зрозуміла дівчина, що немає вже їй як сховатися. Ні сил не зосталось, ні прихистку тепер не знайти. Впала вона тоді на сиру Матір- Землю, та почала молитися до мудрого Святобора, аби захистив він її від лютого Вепра, аби зберіг дівочу душу.

Почув її молитви бог вічного лісу. Піднявся тієї ж миті сильний вітер, затремтіло листя, зігнулися крони могутніх дерев, загарчала земля. І коли стихло все, то не побачив лютий Вепр дівчини. А на тому місті, де вона щойно була, колихалася на довгих стеблинах малесенька квітка з тонкими синьоокими пелюстками. Добрий Святобор забрав дівчину до своїх володінь, назавжди перетворивши її земне тіло на квітку, таку ж тендітну та особливу, як вона сама.

Багато років пройшло з того часу, люди ту квітку назвали довгунцем за її довгі та гнучкі стеблини. А те, що пелюстки у неї були кольору ясного неба, то додавали до назви ще і синьоокий, в пам'ять про молоду дівчину, що не захотіла позбуватися своєї чистої душі та віддавати її на поталу любому звіру.

З стеблин тієї квітки почали наші предки виробляти тканину небаченої краси та міцності. Розфарбовували її у різні кольори, шили з неї вбрання, прикрашали оселю. Від тієї тканини було тепло та радісно не тільки тілу, а й душі.

І досі ми з вами, вибираючи собі одяг, часто віддаємо перевагу тій тканині, щоправда, називаємо її льоном. І досі ще на древлянській землі під легким подихом вітру на довгих стеблинах колихаються квіти синьоокого довгунця. І досі ще, кажуть люди, іноді можна почути, як у тих лісах співає свої пісні молода панна, що віддала земне життя, аби зберегти свою небесну душу.