Почекутова Анастасія - Лелена квітка, Почекутова Анастасія

Кажуть, то давно було, коли світом Яві правили мудрі київські князі, а старі боги бенкетували у вічному Ірії. На берегах лівої притоки могучого Славутича розкинулося велике місто з чесними та працьовитими людьми. Місто те Віщий Олег назвав Переяславом як таке, що передувало його славі, а люди там споконвіку звали себе сіверянами.

Добре жило те місто, багато жило. З першими променями Хорос-сонечка виходили його мешканці на безкраї поля, жито-пшеницю обробляти та ситну ріпу підгортати. Ох і рясно ж вони своїм потом поливали Матір-сиру-землю! Ніякої роботи не цуралися. А вона за те їм давала гарний урожай, щоб і собі з голоду не померти, і на торжищах у Граді-Києві добрий виторг мати. І все так ладно у тому місті було, що ні пером описати ні в казці сказати. Та лихо приходить тоді, коли його найменше чекаєш…

Повадилися до славного Переяслава злі бусурмани, сини Великого Неба, що називали себе половцями. Грабували та палили вони землі міста, а табуни їхніх коней нещадно топтали Матір-сиру-землю. Тяжко-важко було тоді добрим сіверянам, та завжди на їх захист приходила могутня дружина київського князя на своїх гостроносих турах. Тікали від неї половці аж гай шумів!

Обізлився тоді половецький хан Блуш, та й почав думати, як ото князівській дружині помститися, а добро славного Переяслава собі здобути. Довго думав, не одну седмицю днів, і надумав він діло чорне та негоже – піти походом на місто лютою зимою, коли води могутнього Славутича скує крига. Не зможе тоді київське військо приплисти на підмогу переяславцям. А значить, місто і все, що в ньому є, буде належати лише Блушу.

Зробив, як і вирішим. Зібрав він по всіх половецьких землях воїнів сильних і лютих та й направив усю ту рать в сторону сіверянських володінь. Та добрі люди про ті лихі наміри прознали і передали вісточку до переяславського посадника. Злякалося тоді місто, заголосили жінки на вулицях, заплакали малі діти. Усі завмерли у передчутті великої біди.

Зима того року стояла люта. Намертво були скуті води батька Славутича, землю своїми льодяними пазурами обіймала Морена-смерть, володарка сніжної зими, та мати одвічного холоду. Чекати допомоги добрим людям було нізвідки. Тоді зібрав посадник наймудріших мужів міста та став думи думати та гадку гадати, як ото землі сіверянські від напасті уберегти. День вони думали, два думали, а тим часом половецька рать все ближче і ближче підбиралась до їхніх дверей. І сказав тоді найстарший муж Переяслава, важко потираючи довгу сиву бороду:

– Як не можемо ми з вами, добрі люди, уникнути біди та захиститись від набігу бусурман, то тре звати на підмогу київську дружину. Але що? Правильно! Прийти вона до нас не зможе, доки лютує на наших землях зима колюча. Значить, маємо ми тієї зими позбутись, а на її місце весну-красну прикликати!

Задумалися переяславці, аж і правда, як стане весна на землі, то крига скресне і гостроносі тури славних київський воїв поспіють до них на допомогу. І почали готуватись прикликати до їхнього краю вічно юну Лелю, лагідну богиню весни.

Напекли рум’яних млинців, що своїм теплом та обрисом так були схожі на ясний лик Хорос-сонечка, вбрались у найкращі шати й стали хороводи водити та добру Лелю прикликати:

Ой, вийди ж ти, Леле, Та в білеє поле.

У люту години,У скрутну хвилину.

Тебе закликаєм,На весну чекаєм!

Послухала їхні молитви ясноока Леля, вийшла до чистого поля, низько вклонилась Морені-зимі та й попрохала ту раніше віддати їй володіння над сіверянською землею. А за це пообіцяла тій подарувати квітку, та не просту, а чарівну. Таку, яка б могла і серед білих та непривітних снігів розквітнути, даруючи і людям, і самій Морені трошки тепла та весняного дихання.

Сподобався подарунок Морені, зглянулась володарка зими над бідними сіверянами та й пішла собі до Ірію, чекати часу, коли знову зможе повернутися у цей світ.

Лід на водах Славутича скреснув, і поплили гостроносі тури до Переяслава, несучи з собою київську дружину та віру, що ворог буде розбитий. А на берегах ріки в дорогу їх проводжали малесенькі квіточки, що несміливо підіймали свої білосніжні голівки над холодними снігами. Квіточки ці добрі люди охрестили підсніжниками, тими, що цвітуть під снігом. І запам’ятали на довгі предовгі роки, що коли заквітає перша квіточка, то приходить час пекти рум’яні млинці, водити хороводи і звати Лелю у гості. Бо тоді відступає люта Морена-смерть і приходить весна.