М. Зінчук - Хлопчик з горішка, М. Зінчук

Тато змайстрував Василькові дерев’яну шаблю. Хлопчик почепив шаблю до бока і гордо пройшовся вулицею, щоб усі бачили, який він герой. Але що так ходити вулицею! Йому хотілося вчинити щось незвичайне. «Піду-но я в ліс», – подумав Василько і звернув на стежку, що вела до лісу.

Ой як гарно було в лісі! В урочистому спокої стояли дуби й клени, щебетали на різні голоси пташки, з гілки на гілку перескакували грайливі білочки. А на галявинах зелена травиця і квіти.

Василько підійшов до насадження, де рівними рядами вишикувались молоді горіхи й клени. «Стоять, як солдати, – подумав Василько. – Зараз я їм постинаю голови». Та підняв свою дерев’яну шаблю, розмахнувся і зрубав вершок молодого клена. А тоді зрубав ще один. Це заняття йому сподобалося, і він усе рубав і рубав. Його шабля зробилася з білої зеленою, а десятки кленових та горіхових вершечків лежали і в’янули на землі. Василькові здавалося, що він великий вояка і справжній герой.

А з високого дуба пильно дивилася на Василькову роботу пухнаста білочка.

– Що ти робиш, хлопчику? – крикнула вона тоненьким голоском. – Нащо нищиш деревця?

– А тобі що? Ходи сюди, я й тобі голову зітну.

І білочка втекла на саму вершину дуба.

Тут прибіг вухастий зайчик.

– Хлопчику, не можна нищити деревця! – крикнув він.

– А тобі що? – спитав Василько і замахнувся на нього шаблею. Зайчик утік. А Василько рубає далі. І тут звідкись узявся їжачок. Він пробурмотів невдоволено: «Ток-ток-ток». А тоді промовив:

– Як тобі не соромно, хлопчику? Нащо калічиш деревця?

– А тобі що?! – знову крикнув Василько і замахнувся на їжачка своєю шаблею. Їжачок згорнувся в клубок. Василько вдарив по тому клубку раз і другий.

Раптом позаду хтось прошепотів:

– Що робиш? Хіба так можна?

Василько оглянувся. З-за кленового деревця виглядав довгий вуж. Він докірливо дивився на хлопця чорними намистинками очей.

– От тобі-то я дам! – вигукнув Василько і рубонув по тонкій шиї вужа.

Голівка вужа зразу зів’яла і впала на землю. А довге тільце безпорадно забилося.

Василько рубонув ще кілька разів, і мертвий вуж простягся на траві. Але не встиг наш вояка обернутися, як ззаду почулося погрозливе шипіння: «Ш-ш-ш». З-за товстого дуба вилізла на галявину велика сіра гадюка з красивими ромбами на спині.

– Що ти робиш, негіднику? – прошепотіла вона.

– Ще й ти сюди лізеш?! – крикнув хлопець і пішов з шаблею на гадюку. А вона підняла голову, уп’ялася в нього своїми чорними очима і зашипіла: «Тихо. Ш-ш-ш...» Василько підняв шаблю... і раптом відчув, що не може поворухнутися. Так і стояв з піднятою шаблею, а гадюка знай дивилася на нього своїми страшними чорними очима. Шабля випала з Василькової руки. Він хотів ступити крок назад, але не міг відірвати ноги від землі. Щось міцно тримало його. Ще встиг побачити, як з його тіла витикаються на всі боки гіллячки і на них розпускається листя. Тут йому потемніло в очах і все тіло задерев’яніло, захололо. І він перестав його відчувати. Хлопець перетворився на молодого зеленого горішка. Гадюка подивилася на нього і поповзла собі. На галявині ворушив листочками зелений горішок, а під ним лежала забарвлена зеленим соком дерев’яна шабля.

Під вечір батьки занепокоїлися – нема хлопчика. Цілий вечір бігали, питали людей – нема. Вранці мама плачучи йшла вздовж кленових та горіхових насаджень і побачила під молодим горішком дерев’яну шаблю. Це ж вона, Василькова шабля! Мама підняла її, оглянула з усіх боків. Може, десь тут і хлопчик є? Ні, його ніде не було. Тільки білочка сиділа на дубовій гілочці і дивилася вниз. І раптом білочка запитала:

– Ви шукаєте хлопчика?

– Так, я шукаю свого сина Василька, – відповіла мама.

– Ваш син робив тут учора велику шкоду. Велике зло робив. Він зрубував деревця і вбив вужа. І за це гадюка перетворила його на горіхове деревце. Зачарувала його. Оцей горішок і є ваш син.

– А як же вона таке зробила, та гадюка?

– Вона подивилася на нього і сказала: «Тихо. Ш-ш-ш». І він став горішком.

– Що ж мені тепер робити? Порадь мене, білочко.

– Не знаю. Це тільки гадюка знає. Вона в лісі наймудріша.

І білочка побігла по стовбуру до вершини дуба та зникла серед зеленого листя. А мама пішла лісом шукати гадюку. Шукала день – не знайшла. Шукала два дні – не знайшла. Аж на третій день знайшла її. Згорнута в кільце гадюка грілася на сонці.

Зраділа мама.

– Вибач мені, гадюко, що турбую тебе.

Гадюка підняла голову.

– Ш-ш-ш, чого ти хочеш?

– Я прийшла просити тебе за мого синочка Василька. Ти його перетворила на горіхове деревце. Дуже прошу тебе, зроби так, щоб він знову став хлопчиком.

– Цього я не можу зробити.

– А хто ж може?

– Ніхто.

– Що ж мені робити?!

Мама заломила руки і гірко заплакала. А гадюка все дивилася на неї своїми мудрими очима.

– Наберися терпіння і чекай, – сказала гадюка. – Тільки терпінням, тільки чеканням зарадиш ти своєму лихові. Хай росте горіхове деревце, аж поки на ньому не з’являться плоди. Коли дозріють горішки, ти збери їх – і в одному з них буде твій синок. Треба буде той горішок вигріти, і з нього вилупиться твій хлопчик, як пташенятко з яйця. Спочатку він буде дуже маленький, але за сім років виросте такий, як був. Тільки розумніший і добріший. Я все сказала, іди.

І гадюка згорнулася в кільце. Мама подякувала і пішла додому. І розказала все татові.

– Що ж, будемо чекати, – сказав тато.

– А що, як хтось візьме та горішка зрубає?

На другий день тато звільнився з роботи, пішов у ліс і обгородив горішок гарною огорожею, щоб часом ніхто його не пошкодив.

Мало не щодня ходили батьки дивитися на горішок. А він швидко ріс, розпускав на всі боки буйні пагони. Деревце щасливо перезимувало, а як настала весна, почали чекати батьки, що з’явиться цвіт, зав’яжуться горішки. Але ні цвіту, ні горішків не було. І так минуло аж сім років. А на восьму весну дерево вкрилося зеленими китичками цвіту. Незабаром зав’язалися горіхи. Вони звисали цілими кетягами. І що більше наливалися соками тугі зелені кульки горіхів, то більше тривожилися батьки – а що, як прийдуть бешкетники й обірвуть їх?

– Треба стерегти, – сказав тато.

– Так, треба, – погодилася мама.

Тато пішов у ліс, збудував під горіхом курінь і став у ньому ночувати, а на ранок його заміняла мама. І стерегли вони день і ніч, аж поки горіхи не виросли і не попадали додолу. Батьки зібрали їх, обчистили від обгорток, і виявилося, що їх набралося майже півмішка.

Але як дізнатися, в котрому горішку хлопчик? Хіба висидить квочка таку масу горіхів? Та й нема чого їх усі висиджувати, досить вигріти той один. Але як відрізнити його від інших?

Сіли батьки під куренем та й задумалися. Перед ними лежав мішок з горіхами, а над їх головами зеленіли віти горіхового дерева. І тут шелеснуло щось на сусідньому дубі. Що там? Тато й мама подивилися вгору – на дубовій гілочці сиділа білочка.

– Чого ви журитеся? – спитала вона.

– Журимося, бо не знаємо, в котрому горішку наш синочок.

– А я б зразу дізналася. Це для мене просто.

– То знайди нам того горішка, люба білочко, – попросила зрадувана мама. -Вік не забудемо тобі цього.

– Висипайте всі горіхи на купу. Я буду перевіряти їх на зуб.

Білочка брала з купи по одному горішку і пробувала гризти.

– Ти можеш так розгризти і той горішок. І хлопчик наш навіки загине, – стурбовано промовила мама.

– Ви не бійтеся. Я тільки шкрябаю горішок зубом і по звукові дізнаюся, що в ньому всередині.

Білочка пробувала на зуб кожного горіха і відкладала його набік, промовляючи: «В цьому нема. В цьому нема...» А деякі горішки білочка відкидала геть.

– Нащо ти їх кидаєш? – спитала мама тремтячим голосом.

– Бо то порожні. Ви не хвилюйтеся. Все буде гаразд.

Дедалі менше й менше залишалося горіхів на купі. Білочка бере по одному, а на купі вже зовсім мало. Ось уже всього з двадцять залишилося неперевірених. Ось уже лиш три лежать перед білочкою. Батьків пройняв страх. А що, як у жодному не буде хлопчика? Ось уже тільки два горішки зосталося. Білочка бере один з них, пробує на зуб. І урочисто піднімає його в лапках над головою.

– Ось він!

Батьки не могли тим горішком натішитись. А білочка сиділа і раділа разом з ними. А що ж робити з усіма іншими горіхами?

– Бери їх собі, білочко, – сказала мама.

– Це добре, – сказала білочка, – я зроблю собі запас на зиму.

І вона почала носити горіхи в своє дупло. І бігала вгору-вниз, аж поки не виносила всі.

Принесли батьки горішок додому. А як його вигріти? Вирішили покласти його навесні під квочку. Так і зробили. Але квочка зразу розібрала, що то не яйце.

– Кво-кво, а це що?

І викинула горішок з гнізда. Поклали горішок під гуску.

– Ґе-ґе-ґе, це не моє.

Довго перевертала гуска в гнізді горішок, поки нарешті не викинула його.

Що ж робити? Вийшла мати надвір, стала та й журиться. Аж тут надлетіла сорока. Сіла на вишню.

– Стре-ке-ке, що тут таке? Чого журишся, жінко?

– Та як мені не журитися, як не плакати, коли нікому висидіти мого синочка з горішка? Ні курка, ні гуска не хочуть висиджувати його.

– То давай горішок мені. Я його висиджу разом зі своїми яєчками.

– Дякую тобі, люба сороко, але боюсь, що ти загубиш горішок. Або злодійкуваті ворони відберуть його в тебе.

Сорока полетіла, а мама з горішком пішла слідом за нею. Знайшла дубок з сорочим гніздом, і сорока взяла горішок.

Сорока сиділа на горішкові, а мама щодня носила їй їсти й пити.

– Сестро-сороко, ходи їсти, – кликала мама.

Сорока вилітала з гнізда, швидко ковтала їжу, пила водицю і верталася в гніздо. Одного разу мама побачила ще здалеку, що сорока сидить поряд з гніздом на гілочці. Чому вона не на гнізді?

– Забирай своє дитя, бо я не знаю, що з ним робити! – вигукнула сорока. Вона полізла в гніздо і винесла мамі дитя. Поклала його на долоню, і та вжахнулася – воно було таке маленьке, як хрущ. «Що ж я робитиму з ним? – подумала мама. – Як же я його буду годувати?»Мама подякувала красненько сестрі-сороці і понесла дитину додому. Іде стежкою, коли це хтось кричить згори тоненьким голоском:

– Що ти там несеш?

Мама глянула вгору – на дубі сиділа білочка.

– Несу, білочко, свого синочка. Але він такий маленький, що мені аж страшно. Не знаю, як його годувати.

– То давай я тобі допоможу. Мої діточки теж дуже маленькі. Вигодую й твого.

Боялася мама віддавати дитину в білчине дупло, але що їй було робити? Білочка обережно взяла дитинча і понесла вгору.

Відтоді мама щодня ходила в ліс, підходила до того дуба і кликала білочку. Давала їй гостинці й питала:

– Як там мій син?

– Нічого собі, росте, – весело відповідала білочка. Та лізла в дупло, брала в лапки крихітне дитинча і показувала його мамі.

І заспокоєна мама поверталась додому.

Одного осіннього дня, коли в небі закружляли перші сніжинки, білочка сказала мамі:

– Можеш уже свого сина забирати. Він уже такий великий, такий великий. Мало що менший за мене.

І вона віддала хлопчика мамі. Він уже був на зріст, як дитяча рукавичка. Мама взяла свого синочка в пазуху і понесла додому. Та поклала на подушечку і почала поїти молоком з піпетки. І дуже зраділа, коли побачила, з яким задоволення п’є малюк молоко.

Прийшов тато, і прийшла бабуся, і прийшли сусіди, і всі дивилися, і всі дивувалися: «Яке ж воно мале!»Управившись з хатньою роботою, мама сідала на ліжку і починала гратися з хлопчиком. Вона гойдала його на подушечці і приговорювала: «Ах ти пустунчик, ах ти сміхунчик, ах ти ж малесенький мамин мазунчик!» А мазунчик радісно усміхався своїм беззубим ротом.

Його так часто звали мазунчиком, що це слово стало його справжнім ім’ям.

Коли мама відходила від Мазунчика, він починав пищати. Тоді вона пришила до свого фартуха кишеню, поклала туди Мазунчика і, пораючись у хаті, носила його при собі. І ходила так обережно, наче в неї на голові стояла миска з водою. А Мазунчик, ухопившись ручками за верхній край кишені, виглядав звідти, як маленький кенгуру.

Коли розвеснилося і під променями ласкавого сонця зазеленіла травиця, мама почала виносити Мазунчика надвір. У широкому світі, яким було для Мазунчика подвір’я, таїлася сила різних страшних небезпек. Там ходили кури, гуси та індики. Мазунчик прудко повзав по траві, а мама ні на мить не спускала з нього очей.

На другу весну крихітний Мазунчик уже ходив. Але ще цілих чотири роки довелось чекати, поки він досяг школярського віку. Мазунчика почали готувати до школи. Тато поїхав до міста і купив йому гарну сумку. На ній була намальована білочка.

– А чого ж сороки нема? – запитав Мазунчик. І мама сказала:

– Правильно, треба, щоб і сорока була.

Тато цілий вечір сидів над сумкою і намалював гарну сороку. А на ранок тато сказав:

– Завтра ти підеш до школи. У перший клас. Ти вже будеш не Мазунчик. Будемо називати тебе, як належить звати школяра, – Василько.

А наступного дня Василько в супроводі мами ішов з букетом квітів до школи. І усміхалося йому вранішнє сонце. І чекало на нього радісне шкільне життя.