Н. Забіла - Корінці та вершки, Н. Забіла

От колись ведмідь угледів,Корінці та вершкияк у полі оре дід,і схотілося ведмедюпоживитися як слід.

До старого він підходить,каже: «Нумо вдвох робить,а усе, що в полі вродить,будем нарівно ділить.

А коли немає згоди –бережись, бо відплачу:

нароблю тобі я шкодий поле все потолочу!»Як тут станеш відмовляти?

Дуже лютий той ведмідь;може й плуга поламати,може й воликів побить.

Та дідусь був хитрий зродуі на вигадки мастак.

Він ведмедю каже: «Згода!

Ми ділитись будем так:

Хай мені – саме коріння,а тобі – самі вершки!»Ну, а сам узяв насіннята й посіяв буряки.

От і проріст зеленіє.

Дід і поле, й полива.

А ведмідь ніяк не вміє,знай лежить, відпочива.

Проминуло красне літо,підійшов роботі край.

Наступає час ділитивже достиглий урожай.

Дід повнісіньке підпіллябуряків понакладав.

А всю гичку та бадилляклишоногому віддав.

От лежить ведмідь сердитийта у лігві лапу ссе.

– Почекай, на друге літопоквитаюся за все!

Вже й весна ведмедя будить,от він знову пристає:

– Хай твої вершечки будуть,а коріння все моє!

Ну, а діду все єдино,він погоджується вмить:

недаремно ж він – людина,а ведмідь – таки ведмідь!

Посіяв дід пшеницю,посміхаючись під вус.

Знов ведмідь одно – ліниться,а працює сам дідусь.

Пролетіло красне літо,і жнивам приходить край.

Узялися знов ділитидід з ведмедем урожай.

В діда збіжжя у коморах –і на хліб, і на млинці.

А ведмідь, за договором,забирає корінці!

Як розсердивсь клишоногий,та й поплентався у ліс.

Йде по лісі без дорогий буркотить собі під ніс:

– От іще лиха година!

Я ж не знав заздалегідь,що людина – це людина,а ведмідь – таки ведмідь!