Леся Українка - Давня казка, Леся Українка

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тiльки вибачте ласкаво,Що не все в нiй буде нове.

Та чого там, люди добрi,За новинками впадати?

Може, часом не завадитьI давнiше пригадати.

Хто нам може розповiстиЩось таке цiлком новеє,Щоб нiхто з нас не вiдмовив:

"Ет, вже ми чували сеє!"Тож, коли хто з вас цiкавий,Сядь i слухай давню казку,А менi коли не лаврiв,То хоч бубликiв дай в'язку.

Десь, колись, в якiйсь країнi,Де захочете, там буде,Бо у казцi, та ще в вiршах,Все можливо, добрi люде.

IДесь, колись, в якiйсь країнiПроживав поет нещасний,Тiльки мав талан до вiршiв,Не позичений, а власний.

На обличчi у поетаНе цвiла урода гожа,Хоч не був вiн теж поганий, –От собi – людина божа!

Той спiвець – та що робити!

Видно, правди не сховати,Що не був спiвцем поет наш,Бо зовсiм не вмiв спiвати.

Та була у нього пiсняI дзвiнкою, i гучною,Бо розходилась по свiтуСтоголосою луною.

I не був поет самотнiм:

До його малої хатиРаз у раз ходила молодьПiснi-слова вислухати.

Теє слово всiм давалоТо розвагу, то пораду;Слухачi спiвцю за теєДiлом скрiзь давали раду.

Що могли, то те й давали,Вiн зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був вiнНi голодний, нi холодний.

Як навеснi шум зеленийОживляв сумну дiброву,То щодня поет приходивДо дiброви на розмову.

Так одного разу ранкомНаш поет лежав у гаю,Чи вiн слухав шум дiброви,Чи пiснi складав, – не знаю!

Тiльки чує – гомiн, гуки,Десь мисливськi сурми грають,Чутно разом, як собачiЙ людськi крики десь лунають.

Тупотять прудкiї конi,Гомiн ближче все лунає,З-за кущiв юрба мисливськаНа долинку вибiгає.

Як на те ж, лежав поет нашНа самiсiнькiй стежинi.

"Гей! – кричить вiн, – обережно!

Вiку збавите людинi!"Ще, на щастя, не за звiромГналася юрба, – спинилась,А то б, може, на поетаНе конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,Та лихий такий, крий боже!

"Бачте, – крикнув, – що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?""Не бiда, – поет вiдмовив, –Як ти й сам з дороги звернеш,Бо як рими повтiкають,Ти менi їх не завернеш!""Се ще также полювання! –Мовить лицар з гучним смiхом.-Слухай, ти, втiкай лиш краще.

Бо пiзнаєшся ти з лихом!""Ей, я лиха не боюся,З ним ночую, з ним i днюю;Ти втiкай, бо я, мосьпане,На таких, як ти, полюю!

В мене рими – соколята,Як злетять до мене з неба,То вони менi вполюють,Вже кого менi там треба!""Та який ти з бiса мудрий! –Мовить лицар. – Ще нi разуЯ таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,А то ми б ще подивились,Хто кого скорiй вполює.

Хлопцi! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!""От спасибi за послугу! –Мовить наш поет. – Несiте.

Та вiзьмiть листки з пiснями,Он в травi лежать, вiзьмiте".

"Вiн, напевне, божевiльний! –Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!

Хай вiн знає нашу добрiсть –Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,Хай-но їхатиму з гаю,Я ще дам тобi гостинця,А тепер часу не маю".

"Не на тебе ждать я буду, –Так поет вiдповiдає, –Хто ж кому подасть гостинця,Ще того нiхто не знає".

Лицар вже на те нiчогоНе вiдмовив, геть подався;Знову юрба загукала,I луною гай озвався.

Розтеклись ловцi по гаю,Полювали цiлу днину,Та коли б же вполювалиХоч на смiх яку звiрину!

А як сонечко вже сталоНа вечiрньому упрузi,Стихли сурми, гомiн, крики,Тихо стало скрiзь у лузi.

Гурт мисливський зголоднiлийВесь пiдбився, утомився,Дехто ще зоставсь у гаю,Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися вiд гурту,Їде лицар в самотинi.

Зирк! – поет лежить, як перше,На самiсiнькiй стежинi.

"Ах, гостинця ти чекаєш! –Мовив лицар i лапнувсяПо кишенях. – Ой небоже,Вдома грошi я забувся!"Усмiхнувсь поет на теє:

"Не турбуйсь за мене, пане,Маю я багатства стiльки,Що його й на тебе стане!"Спалахнув вiд гнiву лицар,Був вiн гордий та завзятий,Але ж тiльки на упертiстьТа на гордощi багатий.

"Годi жартiв! – крикнув згорда.

Бо задам тобi я гарту!"А поет йому: "Та й сам яНе люблю з панами жарту...

Бачиш ти – оця дiброва,Поле, небо,синє море –То моє багатство-панствоI розкiшне, i просторе.

При всьому сьому багатствiЯ щасливий завжди й вiльний".

Тут покликнув лицар: "Боже!

Чоловiк сей божевiльний!""Може буть, – поет вiдмовив, –Певне, всi ми в божiй волi.

Та я справдi маю щастя,I з мене його доволi.

Так, я вiльний, маю бистрiВiльнi думи-чарiвницi,Що для них нема на свiтiНi застави, нi границi.

Все, чого душа запрагне,Я створю в одну хвилину,В таємнi свiти надхмарнiЯ на крилах думки лину.

Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,Мов той вiтер дзвiнкий в полi;Сам я вiльний i нiколиНе зламав чужої волi!"Засмiявсь на теє лицар:

"Давню байку правиш, друже?

Я ж тобi скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б вiддав отой химернийТвiй таємний свiт надхмарнийЗа наземне справжнє графство,За пiдхмарний замок гарний.

Я б вiддав твоє багатствоI непевнiї країниЗа єдиний поцiлунокВiд коханої дiвчини..."Щось поет хотiв вiдмовитьНа недбалу горду мову,Та вже сонечко червонеЗаховалось за дiброву.

Надiйшла сiльськая молодь,Що з роботи поверталась,I побачила поета,З ним приязно привiталась.

Тут поет взяв мандолiну,I на вiдповiдь гуртовiВiн заграв, i до музикиПромовляв пiснi чудовi.

Всi навколо нерухомi,Зачарованi стояли,А найбiльше у дiвчатокОчi втiхою палали.

Довго й лицар слухав пiсню,Далi мовив на вiдходi:

"Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годi!"IIЛiтнiм вечором пiзненькоСам поет сидiв в хатинi,Так од ранку цiлу днинуВiн просидiв в самотинi.

Тож сидiв поет в вiконцi,Слухав спiвiв, що луналиСкрiзь по полю i до ньогоУ хатину долiтали.

Спiви стихли, потiм хуткоНалетiла лiтня нiчка;Дерева шумiли з вiтром,Гомонiла бистра рiчка.

I поет в своїй хатинiПрислухавсь до того шуму,Погляд в темряву втопивши,Вiн таємну думав думу.

Тiльки чує – хтось пiд'їхавНа конi до його хатиI спинився, потiм зброяПочала чиясь бряжчати.

Що за диво! Пiд вiконцеХтось помалу пiдступає.

Тут поет не втерпiв: "Хто там? –Невiдомого питає.-Якщо злодiй, то запевнеПомиливсь ти, любий друже!""Нi, се я, – озвався голос, –Маю справу, пильну дуже...""Хто ж се ёя"?" – поет питає.

"Я, Бертольдо, лицар з гаю".

Тут поет пiзнав той голос:

"А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,Хоч у мене трошки темно,Бо коли я сам у хатi,Не палю вогню даремно;Та для гостя запалю вже".

I добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська постатьВладаря Бертольда стала.

"Добрий вечiр!" – "Добрий вечiр"Став тут лицар i – нi слова.

Щось нiяк не починаласьТая пильная розмова.

"Де ж твоя, мiй гостю, справа?" –Далi вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

"Я, мiй друже, закохався..."Тут поет йому говорить:

"Що ж на се тобi пораджу?

А проте доказуй далi,Може, чим тебе розважу".

"Закохався я i гину, –Каже лицар, – вдень i вночiБачу я перед собоюЯснi оченьки дiвочi".

"Що ж? – поет на те говорить. –То за ручку та й до шлюбу!""Ох! – зiтхає лицар. – ВiзьмеIнший хтось дiвчину любу!

Пiд балкон моєї донниКожен вечiр я приходжу,I в журбi тяжкiй, в зiтханняхЦiлу нiчку я проводжу.

На мою журбу й зiтханняЯ вiдповiдi не маю,Чим я маю привернутиСерце милої, – не знаю!

Може б, краще їй припалиДо сподоби серенади?.."Тут поет на те: "Запевне,Треба пташечцi принади!""Голос маю, – каже лицар, –Та не тямлю вiршування...""Певна рiч, – поет говорить, –То не легке полювання,А то б досi вже на лавриХто б схотiв, то й був багатий,Нi, – химерний, норовистийКiнь поезiї крилатий!""Правду кажеш, – мовив лицар, –Але ж я тебе благаю,Щоб помiг менi в сiй справi.

Пам'ятаю, як у гаюТи своїм вiршем чудовимЧарував усю громаду, –Тiльки ти один тепераМожеш дать менi пораду!

За пораду все, що хочеш,Дам тобi я в надгороду".

"Ну, на се, – поет вiдмовив, –Не надiюся я зроду.

Можу я знайти й без платиДля приятеля пораду.

Ось пожди лиш трохи, заразБудеш мати серенаду.

Та менi для сього требаЙмення й вроду панни знати".

"їй наймення Iзiдора,А вродлива!.. не сказати!.."Бiльш поет вже не питався,Сiв, задумавсь на хвилину,Записав щось на паперi,Зняв з кiлочка мандолину,Показав слова Бертольду,Мандолину дав у рукиТа написанiї вiршiI промовив для науки:

"Ти, спiваючи, на струнахМаєш так перебирати:

Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...

Далi можеш сам добрати".

"От спасибi!" – крикнув лицар.

Ще ж поет не вiдозвався,А вже лицар був надворi.

На коня! i геть погнався.

I погнався лицар хуткоЧерез доли, через гори,I спинився пiд вiконцемУ своєї Iзiдори.

Хутко в неї пiд вiконцемМандолiна залунала,Iз потоку гукiв чулихСеренада виринала:

"Гордо, пишно, променистоЗолотiї свiтять зорi,Та не може дорiвнятисьНi одна з них Iзiдорi!

Найчистiшi дiамантиСяють, яснi та прозорi,Та не може дорiвнятисьНi один з них Iзiдорi!

Дорогих перлин коштовнихЄ багато в синiм морi,Та не може дорiвнятисьНi одна з них Iзiдорi".

Отже, ледве серенадаЗалунала у просторi,Вийшла з хати IзiдораПодивитися на зорi.

А як стихли пiд балкономЛюбi гуки мандолiни,До Бертольда полетiлаКвiтка з рожi вiд дiвчини.

В ту ж хвилину IзiдораЗникла хутко, наче мрiя,Та зосталася в БертольдаКвiтка з рожi i – надiя!

IIIБоже, боже! що то можеНаробити серенада!..

Зникла в серденьку в БертольдаТемна туга i досада.

Усмiх донни IзiдориБув дедалi все яснiше,I щораз вона ставалаДо Бертольда прихильнiше.

Далi перстень IзiдоринНа руцi у нього сяє,Нареченою своєюВiн кохану називає.

Як же бучно, як же втiшноВсiм гулялось на весiллi!

Танцювали, попивалиВiд недiлi до недiлi.

Всiх приймали, всiх вiтали,Всiм умiли догодити,Тiльки нашого поетаПан забувся запросити.

Звiсно, клопоту багатоЗавжди пану молодому, –Хто ж би мiг ще пам'ятатиПро якогось там сiрому?

Час летiв, немов на крилах,I, мов сон, життя минало.

Та незчувсь Бертольд, як лихоНесподiвано настало.

Забажалось королевiЗвоювать чужеє царство,Розiслав вiн скрiзь герольдiвНа вiйну скликать лицарство.

I якраз серед бенкетуВ замку нашого БертольдаЗалунала гучна сурмаКоролiвського герольда.

Прощавай, дружина люба,Всi розкошi, всi вигоди!

Все те треба промiнятиНа далекiї походи.

Залишить Бертольдо мусивМолодую Iзiдору,У недiлю вранцi-раноВже вiн вирушив iз двору.

Подалося геть за мореВсе одважнеє лицарство;Там за морем десь лежалоБусурменське господарство.

I пiшло одважне вiйськоЧерез нетрi та пустинi;Не один вояк смутивсяПо своїй рiднiй країнi.

Та коли вже надто тяжкоТуга серце обгортала,То спiвцi спiвали пiсню,Пiсня тугу розважала:

"Не журись, коли недоляВ край чужий тебе закине!

Рiдний край у тебе в серцi,Поки спогад ще не гине.

Не журись, не марно пройдутьСiї сльози й тяжка мука:

Рiдний край щирiш любитиНаучає нас розлука".

Так вони спiвали, йдучиЧерез дикiї пустинi,Додавав той спiв розвагиНе однiй смутнiй людинi.

Попереду всього вiйськаТри старшiї виступали:

Карлос, Гвiдо i Бертольдо;За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врештi бачать –Три дороги розiйшлися,Розлучились три найстаршi,Кожний рiзно подалися...

Карлос вибрав шлях направо,Гвiдо вибрав шлях налiво,А Бертольд подався просто.

"Дай же, боже, нам!" – "Щасливо!"I Бертольдовi спочаткуСправдi щастя панувало,Довелося звоюватиГородiв чужих чимало.

От вже вiн на стольне мiстоПогляда одважним оком,Але тут-то саме щастяОбернулось iншим боком.

Чи то врештi у БертольдаПритомилося лицарство,Чи то владар бусурменськийМiцно так тримавсь за царство, –Тiльки твердо так трималосьМiсто гордеє, уперте,Раз одбилось, потiм вдруге,Потiм втретє, ще й вчетверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:

Край чужий, ворожi люде,Голод, злиднi, вiйсько гине...

Що то буде, що то буде?!.

Мiсяць, другий вже ведетьсяТая прикрая облога.

Серед вiйська почалисяНарiкання i тривога.

Приступили до БертольдаВояки й гукають грiзно:

"Гей, виводь ти нас iзвiдси!

Геть веди, поки не пiзно!

Нащо ти сюди на згубуПiдманив нас за собою?

Чи ти хочеш, щоб усi миНаложили головою?

Осоружне нам се мiсто!

Хай їй цур, такiй облозi!

Хай їй цур, самiй тiй славi!

Хай їй цур, тiй перемозi!.."Хтiв Бертольд розумним словомЛюте вiйсько вгамувати,Та воно дедалi гiршеПочало репетувати.

Далi кинулись до зброї...

Бог зна, чим би то скiнчилось...

Але тут хтось крикнув: "Стiйте!" –Вiйсько раптом зупинилось.

Вийшли тут наперед вiйськаВiйськовi спiвцi славутнi,Всi вони були при зброї,А в руках тримали лютнi.

З них один промовив: "Браття!

Часу маєте доволi,Щоб Бертольда покарати,Вiн же й так у вашiй волi.

Ми б хотiли тут в сiй справiСкiлька слiв до вас сказати,Та спiвцям спiвати личить,Отже, ми почнем спiвати".

Тут один iз них тихенькоСтруни срiбнiї торкає,Усмiхається лукавоI такої починає:

"Був собi одважний лицар,Нам його згадать до речi,Вiн робив походи довгi –Вiд порога та до печi.

Вiн своїм язиком довгимРуйнував ворожi мiста...

Чули ви його розповiдь:

"Я один, а їх аж триста!"Ну, та сей одважний лицарЯкось вибрався до бою.

I вернув живий,здоровий:

Талiсман вiн мав з собою.

Я гадаю, талiсман сейКожен з вас тут знать готовий,Се буде речення мудре:

"Утiкай, поки здоровий!""Утiкай, поки здоровий!" –Всi спiвцi тут заспiвали;Вояки стояли тихо,Очi в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,I гукнуло вiйсько хором:

"Ми готовi йти до бою!

Краще смерть, нiж вiчний сором!"I метнулися у нападТак запекло, так завзято,Що не встигла й нiч настати,Як було вже мiсто взято.

Мiсто взято, цар в полонiБусурменський. Перемога!

От тепер уже одкритаВсiм у рiдний край дорога.

Тут на радощах БертольдоВсiх спiвцiв казав зiбратиI, коли вони зiбрались,Привселюдно став казати:

"Ви, спiвцi славутнi нашi,Ви, красо всього народу!

Ви нам честь вiдрятували,Вам ми виннi надгороду!"Та спiвцi вiдповiдали:

"Нi, не нам, ласкавий пане,Той, хто сих пiсень навчив нас,Надгороду хай дiстане".

"Де ж вiн, де? – гукнув Бертольдо. –Що ж вiн криється мiж вами?" –"Вiн не тут, – спiвцi говорять, –На вiйнi не був вiн з нами.

Вiн зостався, щоб пiснямиЗвеселять рiдну країну,Там вiн має розважатиНе одну сумну родину".

"Знаю я сього поетаI його величну душу,I тепер йому по-царськиЯ подякувати мушу.

Тiльки б дав нам бог щасливоПовернутися додому,Срiбла, золота насиплюЯ спiвцевi дорогому!.."IVКажуть, весь помiст у пеклiЗ добрих замiрiв зложився!

Для пекельного помостуI Бертольдо потрудився...

Вже давно Бертольд вернувсяIз далекої чужини,Знов зажив життям веселимБiля милої дружини.

Знов у нього в пишнiм замкуПочалося вiчне свято, –О, тепер було у ньогоСрiбла, золота багато!

Окрiм того, що набрав вiнНа вiйнi всього без лiку,Ще король йому в подякуНадгороду дав велику.

Сила статкiв та маєткiв!

Вже Бертольдо граф заможний!

Вiн живе в свойому графствi,Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив вiн,Вся була йому вiддана,Люд увесь в тiм краю мусивУзнавать його за пана.

Тож спочатку того щастяСправдi був Бертольдо гiдний:

Правий суд чинив у панствi,До пiдданих був лагiдний.

Але то було не довго,Вiн дедалi в смак ввiходивI потроху в себе в графствiIншi звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки,Та убрання прехорошi,Та забави, та турнiри,А на все ж то треба грошi!

Та й по всiх далеких вiйнахГраф привчився до грабунку,А тепер в своїй країнiВiн шукав у тiм рятунку.

Почалися нескiнченнiМита, панщина, податки,Граф поставив по дорогахСкрiзь застави та рогатки.

Трудно навiть розказати,Що за лихо стало в краю, –Люди мучились, як в пеклi,Пан втiшався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, –У ярмi стогнали люде,I здавалось, що довiкуВсе така неволя буде.

Розливався людський стогiнВсюди хвилею сумною,I в серденьку у поетаОзивався вiн луною...

Ось одного разу чуєГраф лихi, тривожнi вiстi:

Донесла йому сторожа,Що не все спокiйно в мiстi;Що спiвцi тю мiстi ходятьI пiснями люд морочать,Все про рiвнiсть i про волюУ пiснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,Та нiщо не помагає, –Їх пiснi iдуть по людях,Всяк пiснi тi переймає.

"Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!

Я вiзьму спiвцiв тих в руки!"Раптом чує – десь близенькоЗалунали пiснi гуки:

"В мужика землянка вогка,В пана хата на помостi;Що ж, недарма люди кажуть,Що в панiв бiлiшi костi!

У мужички руки чорнi,В панi рученька тендiтна;Що ж, недарма люди кажуть,Що в панiв i кров блакитна!

Мужики цiкавi стали,Чи тi костi бiлi всюди,Чи блакитна кров поллється,Як пробити пану груди?""Що се, що? – кричить Бертольдо.

Гей, ловiть спiвця, в'яжiте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скорiш, скорiш бiжiте!"Коли се з-за мурiв замкуОбiзвався голос долi:

"Гей, бiжiте, панськi слуги,Та спiймайте вiтра в полi!

Не турбуйся ти даремне,Все одно, вельможний пане,Вловиш нас сьогоднi десять,Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале вiйсько,Маєм свого отамана,Вiн у нас одважний лицар,Врештi, вiн знайомий пана..."Мов крiзь землю проваливсяТой спiвець, утiк од лиха.

А Бертольд сидiв i думав,Далi так промовив стиха:

"Маєм свого отамана! –Ось де корiнь цiлiй справi!

Ну, та я тепера хуткоПоложу кiнець забавi!"Тут вiн двох щонайвiрнiшихСлуг до себе прикликаєI до нашого поетаУ хатину посилає:

"Ви скажiть йому вiд мене,Що я досi пам'ятаю,Як пiснi його втiшалиНас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаюДать йому за них заплату:

Я поетовi даруюВ себе в замку гарну хату.

Я його талан спiвацькийТак високо поважаю,Що спiвцем своїм придворнимЯ зробить його бажаю.

Ви скажiть, що вiн у менеБуде жити в шанi, в славi,Тiльки, звiсно, хай забудеРiзнi вигадки лукавi".

Слуги зараз подалисяДо убогої оселi,Принесли вони поетуТi запросини веселi.

Усмiхаючись, вiн слухавТе запрошення знаднеє,А коли вони скiнчили,Так промовив їм на сеє:

"Ви скажiте свому пану,Що заплати не бажаю,Бо коли я що дарую,То назад не одбираю.

Хай вiн сам те пригадає,Що то ж я йому дав злото,Хоч тепер об тiм жалкую,Краще б кинув у болото!

Ви скажiть, що я не хочуСлави з рук його приймати,Бо лихую тiльки славуТiї руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврiв, –З ними щастя не здобуду.

Як я ними увiнчаюсь,То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думкиНе лiтають вiльно в свiтi,А заплутались навiкиВ золотiї тонкi сiтi.

Не поет, хто забуваєПро страшнi народнi рани,Щоб собi на вiльнi рукиЗолотi надiть кайдани!

Тож пiдiте i скажiте,Що поки я буду жити,Не подумаю довiкуЗброї чесної зложити!"З тим вернулись вiрнi слугиДо Бертольда i сказали:

"Так i так поет вiдмовив,Ми даремне намовляли..."Аж скипiв Бертольд, почувшиГордовитую вiдмову,До поета посилаєПосланцiв тих самих знову:

"Ви скажiть сьому зухвальцю,Що тепер настав день суду,Що терпiв його я довго,Але бiльш терпiть не буду.

Коли вiн складання вiршiвБунтiвничих не покине,То в тюрму його закину,Там вiн, клятий, i загине!"Знову слуги подалисяДо убогої хатиниI, пiдходячи,почулиТихий бренькiт мандолiни.

У вiкно зирнули слуги,Бачать: зiбрана громада,,Всi стоять навколо лiжка,Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет вiд працi,Третiй день лежить в недузi,Слухачi навколо ньогоПосхиляли чола в тузi.

А поет усе то грає,То щось пише на паперiЙ роздає писання людям, –Тут вступили слуги в дверi.

Всi метнулись хутко з хати,I поет один зостався,Подививсь на слуг спокiйно,Гордовито привiтався.

Всi Бертольдовi погрозиСлухав мовчки, усмiхався.

А коли скiнчили слуги,Так до них вiн обiзвався:

"Ви скажiть свойому пану,Що готовий я в дорогу,Тiльки хай велить прислатиСлуг ще двох вам на пiдмогу.

На запросини ласкавiЯ не можу встать з постелi,Вам нести мене прийдетьсяАж до нової оселi.

Та й в темницi буду вiльний, –Маю думи-чарiвницi,Що для них нема на свiтiНi застави, нi границi.

I мого прудкого словаНе затримає темниця,Полетить воно по свiтi,Наче тая вiльна птиця.

З словом зiллються в темницiГiркий жаль i тяжка туга,I тодi потрiйна станеI страшна його потуга.

I поет вiд свого людуНе почує слiв доганиВ день сумний, коли на ньогоНакладатимуть кайдани!"Так довiку у темницiДовелось поету жити,За тюремний спiв вiн мусивГоловою наложити.

Та зосталися на свiтiМолодi його нащадки,Що взяли собi у спадокВсi пiснi його, всi гадки.

Здiйнялось повстання в краю,I Бертольда вбили люде,Та й гадали, що в країнiБiльш неволi вже не буде.

Та зостався по БертольдуМолодий його нащадок,I пиху його, й маєткиВiн забрав собi у спадок.

I тепер нащадки графськiТюрми мiцнiї будують,А поетовi нащадкиСлово гостреє гартують.

Проти дiла соромногоВиступає слово праве –Ох, страшне оте змагання,Хоч воно i не криваве!

А коли вiйна скiнчитьсяТого дiла й того слова,То скiнчиться давня казка,А настане правда нова.