Володимир Миколайович Владко - Позичений час, Володимир Миколайович Владко

Льоня Куценко товаришує з однокласником Віктором Сумським, який підбиває його на різні хуліганські витівки. Сумський хоче зірвати контрольну з геометрії. Для цього він пропонує насипати в класі і коридорі перед урокоч нюхального тютюну, щоб усі чхали…
Про різні пригоди з життя школярів розповідає у своїй повісті “Позичений час” відомий український письменник-фантаст В. Владко. З допомогою фантастичної “ощадкаси часу” автор показує своїм читачам, як щільно пов’язане сучасне і майбутнє кожного з нас.

де розповідається про суцільне невезіння Льоні Куценка, дивний візит чоловіка з багатьма годинниками і ще дивовижнішу чекову книжечку, власником, якої став Льоня.

Все, рішуче все не ладилося сьогодні! Насамперед двійка з географії. І треба ж було, щоб Петро Олександрович викликав Льоню Куценка саме тоді, коли він розглядав маленьку блакитну авторучку зовсім нової марки — вона так і звалася “шкільна”, — яку йому передав з задньої парти Віктор Сумський. Зрозуміло, що Льоня навіть не почув, про що його запитав Петро Олександрович. Викладач похитав головою і похмуро сказав:

— Ну що ж, Куценку, ставлю тобі двійку. Ні, ні, і не кажи нічого! Не те, щоб ти її заслужив незнанням, цього я не скажу. Але хай це навчить тебе на уроці займатися ділом.

Потім трапилася велика чорнильна пляма в щоденнику, просто невідомо, звідки вона утворилася на папері. Жирна, блискуча… Льоня спробував було лизнути її язиком, це найчастіше допомагає. Але якраз у цю мить у нього страшенно засвербіло в носі — і він чхнув, та ще й як! Самі розумієте, що з того вийшло!..

І нарешті — відірвана підошва. Ну, хто міг знати, що цей шматок льоду примерз до асфальту? І замість того, щоб свічкою злетіти, як справжній футбольний м’яч під класним ударом Андрія Біби, він залишився нерухомим, а підошва раптом затріщала й начисто відірвалася. Мов зраділа, клята, отак зразу й ощерилася всіма дерев’яними зубами… Ні, як не щастить, то вже не щастить!

Мати тільки руками сплеснула, побачивши цю зубату підошву. Зазирнула в щоденник, а там — пляма! Вже розглядаючи її, вона помітила й двійку з географії…

Майте на увазі: вона нічого не сказала. Поморщилася, наче від зубного болю. І немов між іншим зауважила:

— Гаразд, Льоню. Говоритимеш з батьком. Незабаром він прийде. Сідай за уроки. — І кудись пішла.

Це не віщувало нічого доброго. Хто ж не знає: якщо мати навіть не свариться, а ніби спокійно нагадує про батька, що незабаром прийде і тобі доведеться з ним говорити, — завжди чекай чогось дуже неприємного. І ще якраз тоді, коли батько вже майже погодився відправити його влітку до піонерського табору…

Льоня розклав підручники, зошити. На душі було неспокійно. А завтра ж геометрія, доказ теореми… щось таке про суму кутів… От тобі й сума з двійки, чорнильної плями та відірваної підошви!

Раптом на вхідних дверях задзеленчав дзвоник. Хто це може бути? Для батька ще рано… Льоня відчинив двері.

— Добрий вечір, — мовив маленький сухорлявий чоловік, що стояв за дверима. Він лагідно посміхався, його очі весело виблискували з-під рудих брів. — Добрий вечір, — повторив він. — Мені треба побачити товариша Куценка.

— Батька зараз немає, — відповів Льоня.

— Хіба я сказав, що мені треба бачити батька? — засміявся незнайомець. — Мені треба побачити Льоню Куценка. І всього тільки на п’ять хвилин. Ось, зараз перевіримо.

Чоловік глянув на годинник на руці й невдоволено підвів брови.

— Дивись, поспішає на десять секунд! — здивувався він. — Погано! Ану перевіримо ще.

Він вийняв великий кишеньковий годинник з штанів, ще один з піджака і ще один з пальта. Подивився уважно на кожний з них І задоволено кивнув головою.

— Що ж, решта показує вірно, — сказав він, посміхаючись. — Мені, знаєте, завжди треба точно знати час. Так от, чи не скажете ви, де Льоня Куценко, га?

— Це я, — відповів зацікавлений Льоня. — Ви що ж, продаєте годинники, чи що? Так у мене вже є, батько ще минулого року подарував. Правда, тільки один, не так, як у вас. Втім, мені більше й не треба.

— Чудово, чудово! — зрадів маленький чоловік. — Так я й знав! Ходімо, ходімо, я вам усе розкажу!

Він був такий жвавий, такий верткий, що Льоня й не помітив, як вони опинилися вже в кімнаті. А чоловік торохтів далі швидко-швидко:

— Це ж подумати тільки, як люди звикли не звертати уваги на час! Ну от, хоч би й ви: хіба ви помічаєте, скільки годин витрачаєте даремно? Та ніколи в житті! А жаль, дуже жаль. Ось подивіться, як це буває. Вам хочеться погратися. Але ще рано. Ви чекаєте. А чекати — нудно. Ви взялися за книжку: вона валиться з рук. Проте доводиться чекати ще й ще. А що, коли б можна було взяти й наблизити час відпочинку? Ні, ні, чекайте, я ще не скінчив. Ну от, у вас незабаром мусить бути… гм, гм, скажімо, якась неприємна розмова. Не скажу, що з батьком, але й це можливо, правда?

— Кхм… кхм… — сконфужено закашлявся Льоня.

І звідки цьому чоловікові було знати про те, що він має говорити з батьком?

— О ні, я не наполягаю, я тільки між іншим, — зауважив чоловік, лукаво посміхаючись. — Отож, я кажу, коли б у вас, скажімо, передбачалась неприємна розмова з батьком. Як би добре було — взяти і відстрочити її, чи не так? Припустімо, позичити десь трошечки часу, щоб та розмова відсунулася. Хіба це не було б добре? А я можу зробити таке, бо я — представник ощадної каси часу!

— Що? Якої ощадної каси? — вихопилося у здивованого Льоні.

— А ви й не чули про нашу ощадкасу часу? — знову засміявся чоловік. — Не чули? Та й не дивно, бо це ж зовсім нова установа. Але — яка ж корисна! Ви вкладаєте в неї кілька годин вашого майбутнього часу. Ну, так, як вкладаєте гроші в звичайну ощадну касу. Розумієте? Хіба ж у вас мало зайвого майбутнього часу? Такого цілком вільного, що ви й не знаєте, куди з ним подітися?.. Значить, ви вкладаєте кілька годин такого майбутнього часу нам, до нашої ощадної каси часу. І одержуєте від мене оцю звичайну чекову книжечку з талончиками. Все як слід, — пронумеровано, припечатано, з підписами. У нас усе по-справжньому, бо час — це ті ж самі гроші, і навіть більше того! Так от, одержали ви від мене за вкладений час цю чекову книжечку. І як тільки