Олександр Пушкін - Казка про царівну Несміяну та Івана, Олександр Пушкін

Неозорий білий світ!

Їдеш, дням втрачаєш лік…Оглядаєш все здаля:

Велетенська в нас земля!

Різний тут народ живе,Оповідки всяк веде.

Є тут бідні і багаті,Є – життю не зовсім раді.

Хтось – щасливий, а хтось – ні…Щастя в чім? – скажіть мені.

Приповідка – це. За мить –Починаю говорить.

Про царівну НесміянуЙ про відважного Івана!

Про добро та ласкуРозповім вам казку!

Якось рано навесніВ невідомій стороніІз усіх-усіх усюдБув зібрався чесний людПодивитись, як ридаРідна донечка царя –Несміяна молода.

Цар звелів видать указ,Що оголосили враз:

«Донечка єдина наша –Не знайти на світі кращу!

Та біда: наша дівицяНе уміє веселитись,Не уміє посміхатисьІ не знає, як сміятись.

Сльози ллє з ранку до ночі,Може виплакать всі очі!

Оголошую указЙ відчиняю свій палац,Щоби кожен, хто бажаєІ від суму ліки знає,Міг царівну звеселити!

Щоби сльози вона литиНеодмінно припинила,Плач в минулому лишила!

Хто царівну ізцілить,Хто її розвеселить –То цей добрий молодецьЗ нею піде під вінець!

А щоби мати на те причину –Царства свого половинуНа весілля віддаю,А у спадок – дам свою!»Тож зібрались чесні гостіУ палаці на помості:

Принци, діти королів,Графи та князі багаті –Всі прийти у місто раді.

Сподіваються везіння,Демонструють свої вміння:

І бояри, і купці,Навіть блазні та митціУспіх всі бажають мати –Спадкоємцем царства стати!

А Іван був – не царевич,Не король, не королевич,Він – Землі своєї син,Бідний хлопець-селянин.

Оженитись звелів батькоТа знайти дружину хвацько.

Про указ царя дізнався,До Івана він звертався:

«Є царівна молода,Та біда в неї одна:

Та нещасная дівицяНе уміє веселиться,Стогне, плаче день від дня –Не втіша її рідня.

Треба научить дівицюНе печалиться й не злиться,Не ревіти й не ридати,А від радості сіяти,Посміхатись, в щасті жити,Не сваритись, світ любити!

Зможеш засіб відшукати –То царю ти станеш – зятем!

Порятуєш усе царство,То ж старатись дуже варто.

Аби весь в країні людСтав щасливим –Рушай в путь!»Іван з батьком попрощавсяІ швиденько в путь зібрався.

Ось дістався до столиці.

Тут народу – ніде дітись!

Прийшов хлопець до палацу –Вітру ніде розгулятись –Шуму, людям нема краю –Всі смішить царівну мають!

З усіх сил її втішають:

Хтось – на голові стоїть,Хтось – співає, хтось танцює,Хтось віршики декламує.

А людей по сто за деньСпівають їй смішних пісень!

В Несміяни з кожним днемНа обличчі – біль та щем.

Почина вона журитисьІ від суму вбік хилитись:

«Ну й набридли гості ці!

Як же гірко на душі!

Та невже у цілім світіНемає ліків мені?

В залу тут зайшов Іван.

Зачарований красоюНесміяни молодої,Робить він низький уклінІ присутнім каже він: «Здрастуй, царю,Славний государю!

Здрастуй, добрая царице!

Здрастуй, любая дівице!»Як побачила ІванаНесміяна – зразу всталаІ промовила плаксиво:

«Як я хочу буть щаслива!

Я ж – нещасна! Просто жах!

І топлю біду в сльозах.

Я не тішуся багатством,Ні рідні, ні слугам яНе радію день від дня!

І одежа, й усе злато –Все набридло! Хоч багата,Та нещасніша за всіхЯкщо ліки є на світі,Щоб мене розвеселитиЯ готова їх спожити,Щоби слізоньки не лити!»Дивиться Іван їй в очіЙ тихо-ніжно їй шепоче:

«Ти чарівна, мов зоря –Донька славного царя!

Та красу закрили хмари,І дощі її сховали.

Щоб змогла ти знов навчитисьНе печалитись й не злитись,А любити й посміхатись,Ніжно й лагідно сміятись –Ліки добрі я знайшов.

Вільний вітер поруч йшовІ мені сказав тоді:

«Там, де сонечко встає,Чарівна країна є,В місці, де гірська долина,Джерело тече Первинне!

У його чарівних водахПочинається озерце –Яке втішить кожне серце.

Хто в те озеро погляне –Жить по-новому він стане!

Хто водицю ту поп’є –Той щасливо зажиє!

Якщо хочеш ти живоїВипити водиці тої,Щастя-радість знов знайти –Вирушай зі мною ти!

Слуг з собою не бери,Не потрібні там вони.

Попрощатись не забудь ти з батькамиТо ж – у путь!

Сльози вдома залиши –Бо зашкодять нам вони:

Із слізьми не хватить силПодолати шлях в той мир.»Тут царівна НесміянаЗдивувала всіх неждано:

Плакать зразу перестала,Матір-батька – цілувала,Вже не плаче, не ридає,Озеро знайти бажає!

… Йдуть та йдуть… Перед собоюБачать ліс, що став стіною.

Вітер виє, хмарки аж дмутьсяІ дощем на землю ллються.

Несміяна плаче, стогне:

«Ой, навіщо вітер гонитьЦії хмари з далини –Намочили нас вони…Дощ так само, як і яПлаче й плаче без кінця!»А Іван відповідає:

«Дощ – не плаче, не ридає,Напуває він усіх:

Оцей дуб і той горіх,Травку, квіти всі живіІ дерева лісові!»Глядь – на маленькому горбочкуБачать мишку, що з нориУтекла скоріш сюди,Аби дощик не залив,І без житла не лишив…Тут царівна закричить: «Миша!»Та уся тремтить –Я би втратила свідомість,Та не знаю, куди впастиЩоб від вод цих не пропасти!…»Каже їй Іван в той час:

«Мишку порятуєм враз!

Затопило мишці нірку.

Допоможем їй на гіркуМи швиденько перейти.

Лиш не бійся мишку ти!»Взяв на руки він сіреньку,Погладив її ніжненько,Переніс мишку по бродуНа омріяну свободу!

Мишка дякує Івану:

«Я ще вам в нагоді стану!»… Зійшло сонце, стало жарко…Несміяні знову тяжко…Стогне: «Треба відпочити –І тоді діла вершити!»Тільки сіли відпочити,Почала вже знову нити:

«Ой, нестерпна ж цяя спека!

Шкода – домонька далеко…Я стомилась! Злий комарЛедь мене не розірвав!

Їсти хочу! Яка мука!

Чи корисна ця наука?…»Їй відказує Іван:

«Лиш послухай. Пораду дам:

Якщо хочеш стати царицеюІ щасливою дівицею –Вмій собою володіти!

Якщо скаржишся на втому, –Йди тоді мерщій додому!»Тут царівна присмирніла,Слова мовить не посміла…Руку їй Іван дає,І з собою в ліс веде.

Ось ідуть – і бачать: птахаВ небесах летить, кружляєЙ щось тривожно промовляє.

Кличе їх: «Сюди! Сюди!

Більшої нема біди!

Пташеня моє маленькеВипало з гнізда, бідненьке!»По траві воно біжить,Крилечками лопотить…Несміяна каже так:

Наївний же оцей простак!

Глянь, Іване, це ж – дива:

Їжа йде до нас сама!…»Тяжко знов Іван зітхаєЙ тихо їй відповідає:

«Що ж ти, милая дівице,Не бачиш, як плаче птиця!

Пташеня мале в цей часПокладемо в гніздо враз!»«Та я ж лазити не вмію!»«То сідай мені на шию!»І в ту ж митьНесміяна вже сидитьУ Івана на шиї,В руку пташечку береТа в гніздо її кладе!

… І тут диво дивне збулось:

Несміяна посміхнулась!

Наче сонце із-за хмарШле промінчик світлий нам!

Птаха радісно літає,Біля пташенят кружляє.

І співає: «Вдячна Вам!

За добро сповна віддам!»А Іван простує далі –В світ, де не бува печалі.

Несміяну учить він:

«В серці є диво-світлиця.

Там – любов душі родиться,Ніжним сонечком іскриться,Світлом ясним промениться!

Якщо жити не для себе,Всіх і все навкруг любитиЗдатен буде цілий вікЖити в щасті чоловік!»Час обідати настав,Іван вогнище розклав,Трави різні він зриває –В казанок їх укидає,Швидко варить над вогнем,Почастує він борщем.

Несміяні додає:

«Ось – готова їда є!

За обід ти не кепкуйБорщ із крапиви смакуй…»Несміяна борщ поїлаЙ трішечки звеселіла.

Знову рушили у путь.

Йшли та йшли – і не сідали…Тут і сутінки настали,Несміяна запитала:

«Де ж тут спати? Скрізь – земля!

Стомилася дуже я!

Як же бути, що ж робити?» –Несміяна стала нити…А Іван жупан знімає,Для царівни розстеляє,Каже він тихенько їй:

«Чим погана ця постіль?

Тут прекрасно можна спати!

З-за дрібниць не сумувати!

Просто – ляж тут на бокуТа стули очиці!

Як захочеш – то приснитьсяТвій палац та цар й цариця!

Казку поки розповім…… Сну спокійная рікаТече з неба, з далека,Тож заходь у води ті –Не теплі й не крижані…В них сокритий Світ Первинний,Ти побачиш Світло дивне,Що із вод стрімких сія!

Це не вигадка моя!…»Несміяна здивуваласьІ хутенько спати вклалась –На розстелений жупан,Що поклав його Іван…Тож спокійно спочивала,Поки сонечко не встало!»… Засяяли небеса,Розквітла Землі краса!

Тут Іван царівну будить:

«Подивись – щось зараз буде!

Сонечко ясне встає!

День прекрасний настає!»Несміяна вже кричить:

«Спати хочу! Бік болить!

Та й іще – такая рань!

Я не можу! Ну, відстань!»А Іван не відстаєТа знов руку подає.

Каже їй: «Ти дарма зараз лежиш –Щастя ти своє проспиш,Дня прекрасного світання,І природи дивуванняНе побачиш, Несміяно!

Тут – прекрасна є поляна,На якій істоти всіАж купаються в весні!

Птахи – нам пісні співають,Ними Бога прославляють,Радість та любов несуть –Цю Найвищу Божу суть!

Вийшла діва на поляну…Говорить вона Івану:

«Так… Прекрасний білий світ!

Я ж… – не знала стільки літ!…»Сонце із-за лісу сходить…Несміяна – зір не зводить!

Дивиться – навіть не диха!

Щастя у очах та втіха!

… День за днем біжать, спішать…Що не день – то справжній скарбЖиття доброго й простогоНа землі, творимій Богом…Так удвох вони ідуть,І розмовоньку ведуть…Вдалині лежать поляВся – заквітчана земля…Тут царівна і говорить:

«Пахощі мене полонять!

Квіти тут – як уві сні.

Подаруй букет мені!»«Несміяно, подивись:

Всі квіток поля – твої!

Всі вони – тебе стрічаютьІ голівками кивають,Заворожує твій зірВитканий з любов’ю вбір!

Тож навіщо квіти рвати,Заставляти їх вмирати?…Зрозуміти маєш ти:

Всім – життя дарує Бог,Є для кожного свій строк!

Їх не смій вбивати марно,Зрозумій це дуже гарно!

А поки – пробач мені:

Я відмовлю в цім тобі» –Це сказав Іван й знітивсяІ, звичайно, засмутився…Подививсь в очі коханій –Несміяні довгожданій.

Та царівна – не сердилась,Не гнівилась і не злилась,Лиш взяла його за руку,Подякувала за науку.

Тихо поряд з ним пішла…Втішена добром душа…… Далі вдвох вони ідуть.

Будь щаслива, їхня путь!

Хоч царівна й утомилась –А зовсім не засмутилась,Веселішою вже стала,Сум із личенька прогнала.

На сонечку – загоріла!

І серденьком звеселіла!

Мовила: «Полюбивши тебе,Змінила я себе!

Нащо далі нам іти? –Поясни мені це ти.

Вже давно не плачу я,Володію я собою,Посміхаюся з тобою,Бо кохаю тебе я!

Ти мене преобразив,Дивним щастям наділив!

І якщо тобі я мила –Виконай мою ти волю:

Розділи зі мною долю!

За дружину – візьмиІ підем додому ми!»Та Іван їй відповів:

«Твоє серце – правду знає!

Від душі тебе кохаю,Усім серцем я люблю!

Ти назад не оглядайсь:

Ще пригод багато в нас!»… В ліс густий вони заходять,Де й стежиночки нема…Тиша тут стоїть німа…Лиш здалеку-здалекаЧують сумні звуки:

То ведмедиця сумнаСтогне із розпуки…Синочка любого шукає,В щілинку кожну заглядає…«Синку-ведмедику мій!

Додому ти біжи мерщій!»А синок її малий,Впав в мисливську яму,Звідки кілки гострі стирчать,Смертю кожному грозять…Ведмедик між них лежить,Перелякано тремтить,Вибратись не може сам,Тихо плаче: «Мамо! Мам!…»За корінь тут Іван схопився,До ведмедика спустився,На руки його підняв,Мотузкою обв’язав.

Царівну кличе він: «ВізьмиМотузку міцно – і тягни!»Так ведмедика врятували із ямиЙ понесли мерщій до мами.

А малий побачив неньку –Пригорнувся до серденька…І злякана ведмедихаВже щаслива: яка втіха!

Каже вдячно їм обом:

«За добро сплачу добром!»І вклонившися низенько,В ліс попленталась тихенько,За нею біг маленький…… Йван з царівною ідуть,Щиру бесіду ведуть.

Каже їй Іван про те,Що недаром ми живем:

«Богом послане Творіння –Людям всім на просвітління!

Хто любов в душі пізнав –Той на шлях правдивий став!

І про Бога тут казатиЯ не буду забагато.

Адже Він – всьому Отець,Повелитель та Творець!

І Божественний Закон –Це основа із основ!

Хто Закон ДАРУВАННЯ ЛЮБОВІ знає –Того лихо не спіткає!»Царівна слухає йогоІ знов його питає:

«Ти про Бога розказав,Неначе видів його сам!

Неначе чув його слова!

Не йме чомсь віри голова…»Їй Іван відповідає:

«Тут ніяких див – немає:

Він – Божественний Отець,Всього сущого Творець –Його бачу, як тебе!

Він у кожному живе!

На закличну людську мовуВін завжди прийти готовий:

Щоб добром допомагатиІ до себе направляти!

… Царівні не нудно в путі,З Іваном – їй легко іти!

І жити стає їй миліш,Щодня на душі веселіш!

Душа вся любов’ю цвіте –Як сяйво зорі золоте!

Йдуть вони, а тут ріка:

Хвилі котить здалека!

Бачать – в річці гине сом,По воді він б’є хвостом,Загребли рибальські сіті –Найнещасніший на світі…Іван сома у той часВід смерті порятував враз:

Сіть, в яку сомик попався,Він розплутав-розв’язавІ пустив сома у водуНа омріяну свободу!

Сом тоді і каже їм,Любим рятівникам своїм:

«В цій ріці тече вода,Не проста, а чарівна.

Починається вонаІз чарівного озерця,Що утішить кожне серце…Якщо вздовж ріки підете –Що шукаєте, – знайдете!

За добро ждіть нагороди –Сом все може на свободі!»День минає, ніч минає…Річка – в гори повертає.

Озеро між гір лежить,Світлом дивним променить.

Ліс займає простір весь,В озері – краса Небес.

Спокій володіє цимМісцем гарним, чарівним!

Води – Світло нам несуть,Сенс життю вони дають…Істина і простота,Суть Життя і краса –Зрозумілі тут стають!

Світла думкам додають!

В Несміяни запитання:

«Що за дивне… осявання?»Їй Іван відповідає:

«Тут – предивне Світло сяє!

Світло Божеє, Живе –Перед нами постає!

Озеро – неначе вхід…Хто торкнеться вод його –Світло Яснеє того перетворить,А Божественне Світання заворожить».

Подивилася царівна –А там сяє Світло дивне!

І відважилась вона:

Світлом дивним тим омилась,І за мить преобразилась!

Так пізнала Любов Того,Хто є Творець усього,Усьому – Творець і Родитель,Усьому – Господь-Повелитель,Творець – Єдиний Володар,Усього і всіх він Господар!

Іван царівну зустрічає,Ніжно її обіймає,Далі мовить їй тоді:

Так, все диво – у воді!

І за чари всі сильніш –Та любов, що для людейВ серці – сонечком горитьЙ дарувать добро велить!

В серці – люблячім, прекраснім –Джерело життя і щастя!

В нім любов душі горить,Дарувать себе велить!

Відчувай же ти душею:

Все навкруг тебе – живеє!

Вічних Вод отих краплина –Живе у кожній людині.

І у птицях, що співають,І у рибах, що пірнають,В звірах добрих і пухнастих!

Є любов свята! Є щастя!

В Єдності Всього живемо:

І не відаєм того:

Важливіш всього на світі –У гармонії жити!

Усе це – Творця діяння!

Ти прийми це без вагання:

Він – Божественний ОТЕЦЬ!

В єдності Живій УсьогоРозквітає Любов Його!

… Нам тепер – назад, додому!

Те, що знаєш, – не забудь!

Все, що ти тепер пізнала,І щасливою вже стала, –Людям треба повернуть!

Бо царицею як бути? –Якщо слів людських не чути?…Та іще візьми з собоюТа й води тої живої.

Кожному спраглому,Кожному стражденному,Всім, хто шукає життя цього суть,Всім, хто на Шлях Божий стає, –Усім ця вода допомогою є!»… І пішли вони по світу,Правді тій людей учити.

… Час мина, ніхто не знає –Де царівна та блукає.

Військо цар почав збирати,Щоб донечку відшукати.

«Хто царівну НесміянуВід підступного ІванаПорятує, – лицар тойСтане в царстві цім король:

Доньку красную своюЯ за нього віддаю!»У путь рушили скорішКнязь, заморський королевич,Герцог гордий та царевич.

Довго їдуть лісами,Довго скачуть полями.

Обшукали півкраїни –А ніде нема царівни…… Гори видно вдалині –Чи то Йван іде, чи ні?

Впевнено хлопак ідеІ царівну сам веде,Несміяна рада, сяє,Всіх водицею зціляєЙ людям хоче розповісти –Як щастя-любов посісти!

Люди їх усі вітаютьХлібом-сіллю величають.

Несміяна всім даєПо краплині дивних вод –Щоб веселим став народ.

А Іван своє твердить:

«Треба жить – як Бог велить:

Зла нікому не чинити,Добрі справи все творити!

Допомоги всі чекають…Всі живуть – немов у сні!

Щастя ж в нас…– У сердечній глибиніВ світлі сонячнім любові!»І говорить він про те,Що вважається добром,Як добро від зла відрізнити,І добру завжди служити.

Князь, заморський королевич,Гордий герцог та царевичТихо шепчуть: «Як нам бути?

Як царівну нам здобути?

Бо Іван цей – їй не пара…Не чекає він удару…Маємо його убити,Щоб на трон не допустити!

Й вирішили тут вони –Злої долі хазяйни,Йвана й діву полонити,Обманом у стан свій заманити –Сонних чарів їм налитиІ царівну враз забрати,А Івана зв’язати й зарубати…… Гімни на трубах лунають,Царські стяги піднімають,З гармат салюти стріляютьІ царівну прославляють!…Несміяна бачить рать:

«Вони хочуть нас стрічать!

Батько-цар чекає нас!

Треба їхати – вже час!

Швидше, швидшеЙдім до стану», –Мовить мужньому Івану.

Князь, заморський королевич,Гордий герцог та царевичРаді Несміяні дуже,На Йвана дивляться ворожо,В шатро розкішне їх ведуть,Зілля в кухликах несуть…За столи накриті саджають,Смертельним зіллям пригощають –Щоб скоріш вони заснулиІ забули все, що чули…… Спить спокійно ратний стан…Спить царівна, спить Іван…Князь, заморський королевич,Герцог гордий та царевичТихо-тихо підійшли –І царівну понесли.

Йвана сплячого – прибрали:

На шматочки порубали.

Їдуть злодії в столицю,Сплячую везуть дівицю,Тягнуть жереб між собою:

Кому стане з них жоною,Як царя від справ відсторонити,Владу в царстві захопити.

Довго вони сперечались –Ледь самі не повбивались!

Та дійшли, нарешті, згоди:

Цареві скажуть так:

Іван був – не простак!

Він царя хотів убити,Владу в царстві захопити!

Тому Йвана вони катували:

Мечами його зарубали –І тепер царівна маєВирішить, кого бажаєБачити за чоловікаЙ бути з ним до кінця віку.

Але є одна умова:

От коли царівна зновуПісля сну відкриє очі,Наче спала десь три ночі,Треба їй сказати вміло,Що вона цей час хворіла –А все те, що вже було –Їй примарилось на зло!

Князь, заморський королевич,Герцог гордий та царевичНа поклін в палац прийшлиІ царівну принесли.

Дивувався цар тій мові,Та повірив їхній змові,Слугам всім велів сказати,Що царівна має знати:

Наче довго та хворіла,Їздити кудись несилаЇй було в тяжкий той часПам’ять щезла. І не раз!

Тож усе, що пам’ятає, –Із власних снів знає…Прокинулась Несміяна,А ніде нема Івана…Дивиться: а де ж це військо?

Та нема його і близько…Де ж це – гори, люди? Іван – де?

Їй погано – він не йде…Тут заходить батько-царЙ каже: «Доню моя мила,Що ти вигадать посміла?

Яке військо, який Йван?

Примерещиться ж обман…Та чому ж тут дивуватись? –Зла недуга весь цей часПам’ять крала. І не раз!

Хвалить Бога – зникла тугаІ тепер уже ти дужа!

Князь, заморський королевич,Герцог гордий та царевичЗаміж звуть тебе скоріш.

Вибирай: хто з них миліш!

З милим позабудеш тиМрії дивні, сни пусті!»А царівна не забула:

«Зілля те отруйне було!

І, якщо то був лиш сон,То назад, в його полон!

Поспішила б я – щаслива!

Як вернуть мені те диво?

Вам мене не залякати,Йвана любого не взяти!

Я тепер вже інша стала:

Правду-бо життя пізнала!

І не вірю я нікому,Лиш Іванові одному!

Саме він – обранець мій!

Татку, любий, зрозумій!

Я піду його шукати,Від заздрісників рятувати!»«Несміяно, ти хворієш,Що верзеш – не розумієш! –Говорив так батько їй,Любій донечці своїй, –Можеш хоч весь день шукати,Та Івана ніде взяти!

Може, ти проснулась раноТа й придумала про Йвана!

Хоча б день ти відпочинь,Із очей полуду скинь!»… І у башті золотійНаказали сидіть їй…Можна плакати, алеІще більше стане зле!

… Згадувати вона стала,Що з Іваном пізнавала:

«Все, що посилає Бог,Є життєвий нам урок!

Труднощів в житті – без ліку!

Пережити чоловікуПосилає Небо! ТиМаєш через них пройти!

Той, хто волю проявляє, –Труднощі життя долає!

Нема перешкод вище сил! –Так Іванко говорив!»Тут біжить до неї мишка:

«Ти пізнала мене зблизька?

Говорила ж вам тоді,Що допоможу в житті!

Ось пора вже і настала!

Розповім тобі про Йвана!

Знай, що скрізь – лише обман:

Вбитий заздрісниками Йван!

Врятувати його тяжко,Та навіщо друзі! Нащо?

Все на світі вони можутьІ в біді цій допоможуть!

Якщо за три дні водоюОкропить його живою –То отямиться Іван,Зцілиться від тяжких ран!

Несміяна – сльози лить:

«Ох, і серденько ж болить!…Замкнута брехнею злою,Я не можу йти з тобою!»Мишка швидко тут зникає,Дві хвилинки щось шукає,Ключ від башти їй приноситьЙ відчинити двері просить.

Вже на волі Несміяна –Може врятувать Івана!

В ліс мерщій діва побігла,Ведмедицю там зустріла.

Ведмедиця каже їй:

«Сядь на мене ти скорій!

Помчимося ми до Йвана –Ізціляти йому рану!»Каже царівна тоді:

«Лиш жива водаПоможе в біді!

Та не маю я й одноїКрапельки води живої!»Ведмедиця утішає:

«Бог – нам зараз помагає!

Не печалься ти про те:

Воду сом нам набере,Принесе нам воду птиця,Все як треба – сотвориться!»Ведмедиця подалася,По полях, лісах неслася…… В лісі, сповненім печалі,Бездиханний лежав Йван –Він помер від тяжких ран…… За цілющою водоюСом поплив чимдуж рікою.

А в цей час крилата птицяЯкнайскорше сюди мчиться.

От набрав той сом водиці,Повернувся – віддав птиці.

А вона до Йвана мчиться!

Там – царівні віддаєЗ дзьоба краплі вічних вод:

Нагороду з нагород!

Царівна рани окропила –І вмить Івана ізцілила.

Живий – встає лицар Іван,Воскреслий від смертельних ран!

Він царівну обіймає,На ведмедиху саджає –І спішать вони обоє,Гомонять поміж собою:

Як їм жити-не тужити,Добрі справи як вершити!

… Заходять вони у палац,Батько-цар назустріч враз.

Несміяна йому каже:

«Був язик отруйний твій!

Я без пам’яті лежала –Та любить не перестала!

Прошу, татку, зрозумій!

Ось – мій суджений!

За нього щиро дякую я Богу!

Усіх інших – прожени!

Брешуть підлії вони!

Іван мене порятував,Мені спасителем він став!

«Він – без племені, без роду,Із простого він народу,Не король, не королевич,Не вельможа, не царевич,Він не герцог і не князь!»Спересердя каже цар. –За нього заміж не віддам!

Він царем не може стати,Царством нашим управляти!»«Та мені ж ти обіцяв:

Той, хто зможе постаратисьТа навчить мене сміятись, –Той візьме мене в дружини!

Теє слово ти покинув?

Твій указ – вже не указ?!»Так царівна батьку каже.

Він затявся:

«Згадувать про все навіщо?

Хто тут цар? – Його поки щоВ царстві цім чомусь нема?

Не веди розмов дарма!

Я – тут цар! І я – закон!

І займаю свій я трон!

Всі укази – не указ!

Все вирішую за вас!

Що раніше я казав, –Вже давно позабував!»Ти, мій батечку, забув,Що колись ти – добрим був?!

Якщо любиш ти країну,Чи хоча б мене –Дитя єдине –Слухай розповідь мою,Я тобі все поясню!»Несміяна розказалаВсе, що від Івана знала:

Розказала про дорогу,Про Любов, трішки про Бога,Розказала про злі дії, тих,Що їх згубить хотіли,І про те, як вдвох вониПідлих злюк перемогли,І про те, що Закон Божий –Над всіма, він – переможе!

«Мудрим – може буть правління,Головне тут – устремління:

Честь у царстві над усе!

Лиш вона усіх спасе!

Мій Іван краще за всіхБуде править: без утіхДля себе самого!

Все складеться в нього!

А у царства всього –Буде мир та благо!

Йван – сама відвага!

Зможе він зібрати рать,Зможе – царство захищать!

Зможе – справедливим бутиЩоб добро для всіх здобути!

Ось – ти вислухав мене,В спокої, з любов’ю.

А тепер – ось так – ставайІ укази видавай!»… Цар погодився із нею,З Несміяною своєю,Вибачився перед Йваном,Що зазнав стільки обману…І весілля тут зіграли…Про печаль позабували…Мудрий цар, його дружинаПодалися на спочинок…… Лиходіїв – не судили:

Їх на волю відпустили,Щоб повідать могли ниніКожен у своїй країніПро царівну НесміянуТа про лицаря-Івана,Про добро і про терпінняЙ про життя як Устремління!

В час, коли Йван царював –Спокій для усіх настав,Війни й туга полишили,Люди з благом поріднились!

А цариця НесміянаНародила царю ЙвануМіцного синочка,А невдовзі – й дочку.

… Ось і казці всій кінець.

Той, хто слухав, – молодець!

В казці – чар і див сповна,Учить – доброті вона!

У цій казці натяк є…Сприйняв його за своє?…«Закон любові – над усе!

Ніщо без нього не зросте!

Є призначення в життя.

Для всіх проблем проста розв’язка –Як би тяжко не було,Як не скалилось би зло,Варто жити не для себе:

Все і всіх довкруг любити,Для усіх добро чинити!

Так у щасті чоловікПроживе увесь свій вік!»Той, хто все це розуміє, –У любові жить зумієЙ подарує щастя – сам!

… От і все! Успіхів вам!