Олександр Пушкін - Казка про царя Салтана, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича та про прекрасну царівну Лебедицю, Олександр Пушкін

Під віконцем три сестриПряли пізньої пори.

«Якби я була цариця, –Каже так одна дівиця, –То сама на цілий світНаварила б я обід».

«Якби я була цариця, –Каже так її сестриця, –На весь світ сама-однаЯ б наткала полотна».

«Якби я була цариця, –Третя мовила сестриця, –Я б родила для царяМолодця-богатиря».

Тільки вимовити вспіли –Двері тихо зарипіли,І до них заходить цар,Того краю володар,Бо якраз у ту хвилинуВін стояв побіля тинуІ охоче слухав їх,А молодшу – над усіх.

«Здрастуй, красная дівице, –Він говорить, – будь царицяІ роди богатиряТи для мене, для царя!

Ви ж, голубоньки-сестриці,Вибирайтеся з світлиці,Їдьте з нами заразомДо царських моїх хором;Буде з вас одна ткачиха,Друга буде повариха».

В сіни вийшов цар-отець.

Всі поїхали в дворець.

Цар недовгий час збирався:

В той же вечір повінчався.

Бучно справили бенкет,Випивали пиво й мед;А потому чесні гостіНа різьблене ліжко з костіВклали спати молодихІ лишили їх самих.

Плаче в кухні повариха,А над кроснами ткачиха –І нашіптують бідуНа царицю молоду.

А цариця до світанку,Справджуючи обіцянку,З тої ночі понесла.

На той час війна була.

Цар надів військове вбранняІ цариці на прощанняНаказав поберегтись,Злого лиха стерегтись.

Поки він в чужій країніВів походи безупинні,Надійшов і час родин.

Сина Бог їм дав в аршин,І цариця над малятком –Мов орлиця над орлятком!

Шле з листом вона гінця,Щоб потішити отця.

А ткачиха й повариха,Й сваха баба БабарихаЗагубить царицю хтять,Перейнять гінця велять;Шлють царю вони обмову –Отаке брехливе слово:

«Народилось дитинча –Не дівчатко, не хлопча,Не пацюк, не жабенятко,А невидане звірятко».

Як почув же цар-отець,Що сказав йому гонець,В гніві став він мудруватиІ гінця хотів скарати,Та, отямившися враз,Надіслав такий наказ:

«Ждать повернення мойого,Не рішаючи нічого».

Їде царський посланець,Приїжджає під кінець.

А ткачиха й повариха,Й сваха баба БабарихаПереймають посланця,Подають йому винцяІ кладуть в його торбинуЗовсім іншу писанину.

І привіз гінець хмільнийВ той же день наказ такий:

«Цар наказує негайноВ море кинути потайно,Щоб про це не відав світ,І царицю і приплід».

Що ж робити? До світлиці,Пожурившись по цариці,Царедворці всі ввійшли,Шанування віддали,Об'явили царську волю –Їй та сину злую долю, –Прочитали їй наказ,І царицю в той же часВ бочку з сином посадили,Засмолили, покотилиІ пустили в окіян –Так звелів, мов, цар Салтан.

В синім небі сяють зорі,Плещуть хвилі в синім морі,В небі темні хмари йдуть,В морі бочку хвилі б'ють.

Наче бідна удовиця,Плаче, б'ється в ній цариця,І росте там цареняЩогодини – не щодня.

Мати плаче та голосить...

А дитина хвилю просить:

«Хвиле, хвиленько морська!

Ти гульлива та швидка,Ти хлюпочеш, де захочеш,Ти морське каміння точиш,Топиш берег ти землі,Підіймаєш кораблі –Не губи ти нашу долю,Викинь нас на суходолі!»І послухалась вона,Хвиля вільна водяна, –Бочку винесла легенькоІ відлинула тихенько.

Чують мати й немовля,Що під бочкою земля.

Хто ж із бочки їх дістане?

Бог невже на них не гляне?

Тут на ніжки звівся син,В дно уперся тім'ям вінІ напружив трохи м'язи.

«Як би нам отут відразуПроробить собі вікно?»Він сказав – і вибив дно.

Мати й син тепер на волі.

Бачать – горб в широкім полі,Море синєє кругом,Дуб зелений над горбом.

Син сказав: «Смачна вечеряНам згодилася б тепера».

Ломить він од дуба сук,У тугий згинає лук,Від хреста шнурок шовковийНатягнув на лук дубовий,Рівну гілочку зломив,Стрілку легку загостривІ пішов пополювати,Дичину роздобувати.

Лиш до моря підійшов –Чує стогін... знов і знов...

Біля моря, бач, не тихо.

Глянув – бачить, в морі лихо:

Лебедиця в бурунах,А над нею хижий птах.

Лебедиця знай хлюпоче,Коршака прогнати хоче.

Він же кігті нагострив,Дзьоб кривавий розтулив...

Та стріла як задзвеніла,В шию птаха зачепила,Він у море кров пролляв,Диким криком заволав.

Лук царевич долі ронить,А коршак у морі тоне,Лебедиця дзьобом б'є,Птаха хижого клює,Розправляє білі крила,Добиває злую силу –Юнакові опісляТак по-руськи промовля:

«Ой, царевичу вродливий,Рятівниче мій сміливий!

Хоч з моєї ти виниІ лишивсь без дичини,Хоч стрілу згубив ти в морі –Не тужи, то все не горе.

Я за все це відслужуІ в біді допоможу.

Ти ж звільнив не лебедицю, –Врятував з біди дівицю,Не шуліку ти убив –Чародія загубив.

Вік тебе я не забуду,Знайдеш ти мене усюди.

А тепер назад вертай,Не сумуй і спать лягай».

Полетіла лебедиця,А царевич і царицяДень до ночі провелиЙ натщесерце спать лягли.

Розімкнув царевич очі,Відігнав примари ночіІ, не вірячи собі,Бачить город на горбі,Стіни з гострими зубцями,А за стінами – все храми,Світлі бані теремівІ святих монастирів.

Він мерщій царицю будить.

«Та хіба таке ще буде? –Каже, – бач, які диваЛебедиця витіва!»Мати й син ідуть до міста.

Раптом дзвони урочистоЇм назустріч загули,Як вони лиш підійшли.

А кругом – народу повно;Бога славить хор церковний;В колимагах золотихПишний двір стрічає їх.

Всі їх голосно вітаютьІ царевича вінчають,Щоб над містом славним тимБув він князем молодим.

Серед города-столиці,За порадою цариці,Княжу шапку він прийнявІ Гвідоном зваться став.

Вітер в морі повіваєІ кораблик підганяє;Він біжить по бурунахНа роздутих парусах.

Корабельники юрбоюГомонять поміж собою.

Що за диво? ОстрівецьБув пустий з кінця в кінець,А тепер на ньому місто,Біля моря – добра пристань,Вартові з гармат гримлять,Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості;Князь Гвідон їх кличе в гості,Їх годує й напува,Каже їм такі слова:

«Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували?»«Ми були по всіх краях,Пропливли по всіх морях,Торгували соболями,Чорнобурими лисами,Сторгувалися як слід,А тепер пливем на схід,Мимо острова Буяна,В царство славного Салтана...»Відмовляє князь купцям:

«Добра путь, панове, вамПо морях, по окіяну!

Славному царю СалтануПередайте мій поклін».

Гості – далі в путь, а вінЗ берега услід за нимиЛине думами смутними.

З моря вітер повіва,Лебедиця підплива.

«Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

В море дивишся чому?» –Каже так вона йому.

Сумно князь відповідає:

«Туга серце обіймає,Бо до батька хочу яПолетіти за моря».

Лебедиця каже біла:

«Що ж, коли вже закортілоПолетіти за моря –Обернись на комара».

Враз вона заплюскотіла,Крильми воду шумно збилаІ оббризкала йогоЗ голови до ніг всього.

Він тут зменшився, стуливсяІ комариком зробився,Полетів і задзинчав,Корабель умить догнавІ спустився в ту ж хвилинуТа й забився у щілину.

Вітер весело шумить,Корабель собі летитьМимо острова БуянаВ царство славного Салтана,І на березі вогніВже мигтять у далині.

От на берег вийшли гості;Цар Салтан їх кличе в гості,І за ними навпростецьПолетів наш молодець.

Бачить: весь у сріблі й златіНаш Салтан сидить в палатіНа престолі, у вінці,З тихим смутком на лиці.

А ткачиха й повариха,Й сваха баба БабарихаКоло нього теж сидятьІ в лице йому зорять.

Цар Салтан гостей вітає,І частує, і питає:

«Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво?»Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;За морями все щасливо,В світі ж ось яке є диво:

В морі острів був пустий,Не причальний, не жилий;Він здавен лежав пустинний;Ріс на ньому дуб єдиний;А тепер, на диво нам,Народилось місто там,З злотоверхими церквами,З теремами та садами.

Князь Гвідон там княжить. ВінПередав тобі поклін».

Цар, дивуючися чуду,Каже: «Як живий я буду,То на острів той зберусьІз Гвідоном обіймусь».

А ткачиха, й повариха,Й сваха баба БабарихаВідпустить царя не хтятьВ дивне місто завітать.

«Далебі, що дивне диво! –Усміхнувшися злостиво,Повариха мовить так, –Справедливо скаже всяк –В світі справжня є дивинка:

Ліс, а в лісі тім ялинка,Білка там у гущиніЗнай співа дзвінкі пісніТа горішки розгризає –В них шкарлупка золотаяЙ смарагдове зеренце.

Найдивніше диво це!»Цар повірив небилиці,А комарик злиться, злиться,Та до тітки як майне!

В праве око як кусне!

І вона в ту мить жорстокуНа одне осліпла око.

Слуги, сваха та сестраЗ криком ловлять комара.

«Почекай, комашко клята!

Ми ж тебе!..» А він за ґрати,У віконце, загудівІ за море полетів.

Знову князь над морем ходить,З синіх хвиль очей не зводить;З моря вітер повіва –Лебедиця підплива.

«Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

В море дивишся чому?» –Каже так вона йому.

Князь Гвідон відповідає:

«Туга серце обіймає!

Диво дивне завестиЯ б хотів. Чи знаєш ти,Що на світі є дивинка:

В лісі білка та ялинка,Білка там у гущиніВсе співа дзвінкі пісні,Та горішки розгризає;В них шкарлупка золотая,Смарагдове в них зерно.

Та чи правда ж то воно?»А вона відповідає:

«Так, про це я диво знаю.

Все це правда – не брехня.

Не журися. Рада яВідслужити ще раз службуЗа твою хорошу дружбу».

Князь душею звеселівІ додому поспішив.

Липі ступив у двір широкий, –На ялинці там високій,Бачить, білочка при всіхЗолотий гризе горіх,З нього зернятко виймаєІ шкарлупки всі збирає,В рівні купки їх кладе,Та ще й пісеньку ведеПри усьому при народі:

Ой в садочку, на городі!

Князь Гвідон тут здивувавсь.

«От спасибі! – Він озвавсь. –Ну й лебідка! – каже стиха, –Хай не знає горя й лиха!»Князь для білки дав наказЗбудувати терем враз,Білку пильно вартувати,Самоцвіти рахуватиЙ зберігати скарб увесь, –Князю зиск, а білці честь.

Вітер в морі повіваєІ кораблик підганяє;Він біжить по бурунахНа роздутих парусахМимо острова крутого,Мимо города нового;Вартові з гармат гримлять,Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості;Князь Гвідон їх кличе в гості,Їх годує, напуваЙ каже їм такі слова:

«Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували?»Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;Торгували табунами,Все донськими жеребцями.

Весь товар ми продали,А тепер собі пливлиМимо острова БуянаВ царство славного Салтана...»І говорить князь купцям:

«Добра путь, панове, вамПо морях, по окіяну!

Та скажіть царю Салтану:

Князь Гвідон йому, мовляв,Привітання передав».

Гості князеві вклонилисьІ в дорогу відрядились.

Князь до моря йде, і зновЛебедицю там знайшов.

Князь благає: «Серце просить,Так і тягне, і підносить...»От ізнов вона йогоВмить оббризкала всього:

Обернувся князь на мухуІ над морем що є духуЗа корабликом погнавсьІ в щілинку заховавсь.

Вітер весело шумить,Корабель собі летитьМимо острова БуянаВ царство славного Салтана,І на березі вогніВже мигтять у далині.

От на берег вийшли гості;Цар Салтан їх кличе в гості,А за ними навпростецьПолетів наш молодець,Бачить: весь у сріблі й златіЦар Салтан сидить в палатіНа престолі, у вінці,З тихим смутком на лиці.

А ткачиха, й Бабариха,Й одноока поварихаБіля нього знов сидять,Наче злі жаби зорять.

Цар Салтан гостей вітає,І частує, і питає:

«Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво?»Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;За морями все щасливо;В світі ж ось яке є диво:

Острів серед хвиль лежить,Місто там нове стоїтьЗ злотоверхими церквами,З теремами та садами;Там ялинка є густа,Дім з кришталю огорта,В домі білочка міститься,Та така вже витівниця:

Все пісні вона співаТа горішки розбива,А горішки не простенькі –В них шкарлупки золотенькіЙ смарагдове зеренце.

Честь і шана їй за це;Варта білку доглядає,А приказний дяк збираєТа рахує скарб увесь,Віддає їй військо честь;Із шкарлупок ллють дукатиТа пускають в світ гуляти,А зерно кладуть дівкиУ комори під замки.

Там живуть усі багато –Скрізь палаци, а не хати.

Князь Гвідон там княжить. ВінПередав тобі поклін».

Цар, дивуючися чуду,Каже: «Як живий я буду,То на острів той зберусьІ з Гвідоном обіймусь».

А ткачиха, й повариха,Й сваха баба БабарихаВідпустить царя не хтятьВ дивне місто завітать.

Посміхаючися стиха,Каже так царю ткачиха:

«Ну й дивинка, просто сміх!

Білка там гризе горіхІ складає в рівні купкиСамоцвіти й шкаралупки!

Що ж тут дивного? Пусте!

Невелике диво те.

Є на світі справжнє диво:

Море збуриться бурхливо,Закипить та зареве,Та на берег напливе,Розіллється в шумовинні –І лишаться на камінні,В панцирах, мов жар зорі,Тридцять три богатирі,Та все велетні вродливі,Добрі лицарі сміливі,Йдуть дозором по земліЗ Черномором на чолі.

Це вже диво – справжнє дивоКожен скаже справедливо!»Гості слухають, мовчать,Сперечатись не котять.

Цар повірив небилиці,А Гвідон все злиться, злиться,Та до тітки як майне!

В ліве око як кусне!

Помертвіла тут ткачиха.

«Ой!» Та скоїлося лихо...

Всі кричать: «Лови, лови!

Та дави її, дави!

Ми ж тебе! Зажди хоч трішки!

Стій!» А він у двері нишком,Та над морем загудівІ додому полетів.

Князь над синім морем ходить,З хвиль очей ясних не зводить;З моря вітер повіва –Лебедиця підплива.

«Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

В море дивишся чому?» –Каже так вона йому.

Князь Гвідон од нові дає:

«Туга серце обіймає –Диво дивне я б хотівРоздобуть з чужих країв».

«А яке ж те дивне диво?»«Десь як збуриться бурхливоОкіян, та зареве,Та на берег напливе,Розіллється в шумовинні –І лишаться на камінні,В панцирах, як жар зорі,Тридцять три богатирі,Та все велетні вродливі,Добрі лицарі сміливі,Йдуть дозором по земліЗ Черномором на чолі».

А вона відповідає:

«Що ж, про це я диво знаю.

Ці ж бо лицарі ясні –Рідні братики мені.

Ти, мій князю, не журися,А додому повернисяІ чекай моїх братів,Тих морських богатирів».

Князь пішов, забувши горе,Сів на башті і на мореСтав дивитись. Море вмитьЯк надметься й закипить –Розіллялось в шумовинні,І лишились на камінніТридцять три богатирі,В панцирах, як жар зорі,Струнко йдуть вони по двоє.

Сивий дядько з бородоюПоперед усіх ідеТа до міста їх веде.

З башти князь Гвідон збігає,Дорогих гостей стрічає;Збіглись люди звідусіль.

Дядько каже: «З синіх хвильНас сестриця наша білаНадіслала і звелілаСлавне місто стерегти,Варту пильную нести.

Отже, разом ми відниніБудем о нічній годині,Біля стін твоїх міськихЗ хвиль виходити морськихІ стоятимем в дозорі.

А тепер нам час до моря,Бо тяжкий нам дух землі!»І сховалися в імлі.

Вітер в морі повіваєІ кораблик підганяє,Він біжить по бурунахНа роздутих парусахПовз той острів кам'янистий,Повз велике пишне місто;Вартові з гармат гримлять,Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості;Князь Гвідон їх кличе в гості,Їх годує, напуваЙ каже їм такі слова:

«Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували?»Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ:

Торгували ми булатом,І сріблом, і щирим златом,І тепер лежить нам шляхВ окіянах та моряхМимо острова БуянаВ царство славного Салтана».

Відмовляє князь купцям:

«Добра путь, панове, вамПо морях, по окіяну.

Та скажіть царю Салтану:

Свій поклін йому, мовляв,Князь Гвідон переказав».

Гості князеві вклонилисьІ в дорогу відрядились.

Князь до моря йде і зновЛебедицю там знайшов.

Князь їй знову: «Серце просить,Так і тягне, і підносить...»І вона ізнов йогоВмить оббризкала всього.

Князь тут зменшився, стулився, –І. джмелем умить зробився.

Полетів щодуху джмільІ кораблик серед хвильНаздогнав в одну хвилинкуТа й забився у щілинку.

Вітер весело шумить,Корабель собі летитьМимо острова БуянаВ царство славного Салтана,І на березі вогніВже мигтять у далині.

Ось на берег вийшли гості;Цар Салтан їх кличе в гості,А за ними навпростецьПолетів наш молодець.

Бачить: весь у сріблі й златіЦар Салтан сидить в палатіНа престолі, у вінці,З тихим смутком на лиці.

А ткачиха, й повариха,Й сваха баба БабарихаБіля нього знов сидять,Чотирма всі три глядять.

Цар Салтан гостей вітає,І частує, і питає:

«Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво?»Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;За морями все щасливо;В світі ж ось яке є диво:

Острів серед хвиль лежить,Місто там нове стоїть,І щодня там дивне диво:

Море збуриться бурхливо,Закипить, та зареве,Та на берег напливе,Розіллється в шумовинні –І лишаться на камінніВ панцирах, як жар зорі,Тридцять три богатирі,Та все велетні вродливі,Добрі лицарі сміливі,Всі однакі, як один;До міських підходять стінЗ сивим дядьком Чорномором,Щоб ходити там дозором,Острів дивний стерегтиІ навкруг нього нестиВарту добру, найпильнішу,І надійну, й найвірнішу.

Князь Гвідон там княжить. ВінПередав тобі поклін».

Цар Салтан тут здивувавсяЙ каже: «Я давно збиравсяВ тому місті побуватьІ Гвідона обійнять».

Повариха та ткачиха –Ні мур-мур! А Бабариха,Посміхнувшися на те,Вимовляє: «Це пусте!

З моря лицарі виходятьІ собі дозором бродять!

Чи це правда, чи брехня -Дива тут не бачу я.

От насправді диво дивне:

Десь на світі є царівна,Та такої красоти,Що й очей не відвести:

Денне світло затіняє,А вночі, як сонце, сяє,Місяць у косі блищить,На чолі зоря горить.

А сама вона, як пава,Походжає величаво,Як розмову поведе –Наче горлиця гуде.

Кожен скаже справедливо:

Це вже диво – справжнє диво».

Гості слухають, мовчать,Сперечатись не хотять.

Цар повірив небилиці,А царевич, хоч і злиться,Та не хоче зло вчинить,Бабку рідну осліпить.

Він над бабою кружляє,Просто їй на ніс сідає,Та як вжалить богатир –Так і вискочив пухир!

Тут ізнов пішла тривога:

«Ой, рятуйте, ради Бога!

Пробі! Ґвалт! Лови, лови!

Та дави його, дави!..

Ми ж тебе... Зажди хоч трішки!

Стій!..» А джміль – в віконценишкомТа над морем загудівІ додому полетів.

Князь над синім морем ходить,З моря він очей не зводить,Вітер тихий повіва, –Лебедиця підплива.

«Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

Засмутився ти чому?» –Каже так вона йому.

Князь Гвідон відповідає:

«Туга серце обіймає:

Скрізь одружується всяк,Тільки я липі одинак!»«Хто ж у тебе на приміті?»«Десь царівна є на світі,Та такої красоти,Що й очей не відвести;Денне світло затіняє,А вночі, як сонце, сяє –Місяць у косі блищить,На чолі зоря горить.

А сама вона, як пава,Походжає величаво,Як розмову поведе –Наче горлиця гуде.

Чи правдива чутка тая?» –Князь із острахом питає.

Помовчавши мить одну,Каже так вона йому:

«Справді, є така дівиця.

Тільки ж це не рукавиця –З ручки жінку не змахнешТа за пояс не заткнеш.

Дам тобі таку пораду:

Ти ще поладом та ладомРозміркуй це до пуття,Не зазнати б каяття».

Князь Гвідон почав божитись,Що пора уже женитись,Що поклав він рішенець –Швидше стати під вінець,Що давно вже він готовийПо царівну ту чудовуБезперестанку ітиХоч в які чужі світи.

Тут вона, зітхнувши злегка,Каже: «Нащо так далеко?

Ця обраниця твояБіля тебе – це ж бо я!»Розіп'явши білі крила,Лебедиця полетілаІ на берег в той же часЗ висоти упала враз.

Стрепенулась, обмахнулась –На царівну обернулась:

Місяць у косі блищить,На чолі зоря горить,А сама вона, як пава,Виступає величаво,Як розмову поведе –Наче горлиця гуде.

Князь царівну обіймаєТа до серця пригортаєІ до матері мерщійЗ нею йде у терем свій,Та з поклоном, як годиться,Каже: «Матінко-царице!

Я дочку обрав тобі,Вірну подругу собі.

Просим в тебе дозволення,І твого благословення,Щоб у згоді вік нам жить,Одне одного любить».

І з іконою над нимиТа з молитвами святимиМати щирі сльози ллє:

«Хай вам щастя Бог дає!»Князь тут довго не збирався,Із царівною побрався,Стали жить та поживатьІ приплоду дожидать.

Вітер в морі повіваєІ кораблик підганяє;Він біжить по бурунахНа роздутих парусахПовз той острів кам'янистий,Повз велике пишне місто.

Вартові з гармат гримлять,Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості;Князь Гвідон їх кличе в гості,Їх годує, напуваЙ каже їм такі слова:

«Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували?»Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;Ми недурно торгували,Крам усякий продавали,Сторгувалися як слід,А тепер пливем на схід,Мимо острова Буяна,В царство славного Салтана».

Відмовляє князь купцям:

«Добра путь, панове, вамПо морях, по окіянуДо того царя Салтана;Нагадайте ж ви йому,Володарю свойому,Що до нас він виряджався,Та й понині не зібрався.

Передайте мій поклін».

Гості – далі в путь, а вінВже за ними не полинувІ дружину не покинув.

Вітер весело шумить,Корабель на схід летитьМимо острова БуянаВ царство славного Салтана.

І на березі вогніВже мигтять у далині.

Ось на берег вийшли гості;Цар Салтан їх кличе в гості.

Бачать: цар сидить в вінці,Із журбою на лиці,А ткачиха, й повариха,Й сваха баба БабарихаБіля нього теж сидять,Чотирма всі три зорять.

Цар Салтан гостей вітає,І частує, і питає:

«Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво?»Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;За морями все щасливо;В світі ж ось яке є диво:

Острів серед хвиль лежить,Місто там нове стоїть,З злотоверхими церквами,З теремами та садами.

Єсть ялина там густа,Дім з кришталю огорта –В ньому білочка міститься,Та така вже витівниця!

Білка пісеньку співаТа горішки розбива,А горішки не простенькі –В них шкаралупки золотенькіЙ самоцвітне зеренце.

Білці шана й честь за це.

Там іще є друге диво:

Море збуриться бурхливо,Закипить та зареве,Та на берег напливе,Розіллється в шумовинні –І лишаться на камінні,В панцирах, як жар зорі,Тридцять три богатирі,Та все велетні вродливі,Добрі лицарі сміливі,Йдуть дозором по земліЗ Чорномором на чолі.

Має жінку князь на славу –І розумну, і ласкаву,Та такої красоти,Що й очей не відвести:

Денне світло затіняє,А вночі, як сонце, сяє,Місяць у косі блищить,На чолі зоря горить.

Князь Гвідон тим містом править,І його там кожен славить;Він прислав тобі поклін,Та на тебе скарживсь він:

В гості, каже, виряджався,Та й понині не зібрався».

Тут Салтан не утерпів,Спорядити флот звелів.

А ткачиха, й повариха,Й сваха баба БабарихаВідпустить царя не хтятьВ дивне місто завітать.

Та Салтан не згоден з ними;Грізно блиснувши очима, –«Що я – цар чи немовля?

Він із гнівом вимовля. –Нині ж їду!» – Тут він тупнув,Вийшов – і дверима гупнув.

Під вікном Гвідон сидить,Мовчки в море він зорить.

Море тихе, не хлюпоче,А лише ледь-ледь тріпочеІ далеко в синій мліПоявились кораблі:

На просторах окіянаїде флот царя Салтана.

Князь Гвідон поспішно встав,Громогласно заволав:

«Матінко моя єдина!

Молода моя княгине!

Подивіться ви туди:

їде батечко сюди».

Флот до острова підходить.

Князь Гвідон трубу наводить:

Цар на палубі сидитьІ в трубу на них зорить,З ним ткачиха, й повариха,Й сваха баба Бабариха,І дивуються вониІз чужої сторони.

Враз гармати загриміли,На дзвіницях задзвонили.

Йде Гвідон до моря самГ царя стрічає там,З ним ткачиху, й повариху,Й сваху бабу Бабариху,І веде їх мовчки вінДо зубчастих білих стін.

Біля брами городської,Бачить цар: у срібній зброї,В панцирах, як жар зорі,Тридцять три богатирі,Та все велетні вродливі,Добрі лицарі сміливі,Йдуть дозором по земліЗ Черномором на чолі.

Цар вступив на двір широкий –На ялиночці високійБілка пісеньку співа,Та горіхи розбива,Зернятка із них виймаєІ в торбиночку складає,І весь двір навколо нихУ шкарлупках золотих.

Гості далі йдуть квапливо,А навстріч – княгиня-диво:

Місяць у косі блищить,На чолі зоря горить,А сама, неначе пава,Виступає величаво,І свекруха йде при ній.

Цар поглянув, сам не свій,Кров у ньому схвилювалась.

«Що я бачу?! Як це сталось?

Це ж вона!» – аж дух зайнявсь.,Цар сльозами тут заллявсь,Обіймає він царицю,І синка, і молодицю.

Тут до столу всі пішлиІ банкет розпочали.

А ткачиху, й повариху,Й сваху бабу БабарихуОхопив такий тут жах,Що розбіглись по кутках.

А коли їх розшукали –Злочин свій вони признали.

Цар на радощах такихВідпустив додому їх.

День минув. Царя СалтанаСпати вклали напівп'яна.

Я там був, мед-пиво пив.

Тільки вуса обмочив.