Тютюнников Анатолій - Лісорубів син, Тютюнников Анатолій

Початок цієї історії загубився понад п’ятсот років тому в одній із скандинавських країн… Жив собі лісоруб із сином Зоромдідом. Оскільки батькова праця була нелегкою, то господарством займався хлопець. Якось тато не повернувся з лісу. Отож малому довелося жити самому… Минуло сім років від часу зникнення батька. І от одного вечора біля хати почулося шарудіння. Парубок запалив свічку, вийшов на ґанок і побачив літнього чоловіка в санях. – Здоров був, юначе, – стиха привітався старий. – Чи не зустрічалися ми колись? – Вибачте, та я вас ніколи не бачив. – Вибачаю, Зоромдіде, бо я – твій батько. – Як?! – вигукнув юнак. – Заходьте до хати й усе поясніть. І лісоруб розповів синові, яка доля випала йому на останні сім років життя. – Пригадую, як, підрубавши столітню сосну, відскочив вбік, але деревина, падаючи, зачепила мене гіллям. Скільки залишався без пам’яті, сказати не можу. Пригадую тільки, що навіть поворухнутися було боляче й відчувалася присутність лося, вовка, лиса, ведмедя... А вперше свідомість повернулася в оселі незнайомих людей. Минав час, господарі турбувалися про мене, лікували, вчили ходити… Навіть не перерахувати всього доброго, що зробили для мене! – Тату, я такий щасливий, що бачимося зараз і хочу всьому світу віддячити за цю чудову мить і твій порятунок, – гаряче промовив юнак, схопивши в обійми батька. Старий поміркував хвильку: – Тоді, Зоромдіде, хай там, куди приведе тебе дорога, завжди розпочинається маленьке свято. А як трапиться нагода – вручай малятам подарунки. Ніхто, ніде й ніколи за цей час не запитав мого імені, а тому буде краще, якщо і ти не говоритимеш свого. Хай величають, як забажають. Благословив батько сина, й пішов Зоромдід розносити татову вдячність усьому живому на Землі. За довгі дні та ночі в парубка виросла чимала борода й довге волосся, і став він схожим на справжнього дідуся. Минаючи ліси й луки, гаї та діброви, збирав шишки й горішки, засушені гілки і ягоди, квіти й інші дари природи та складав у торбину. Коли приходив до якоїсь країни, дарував зібрані скарби дітям, а вдячні за подарунки люди називали гостя вигаданими іменами: американці – Санта-Клаус, французи – Пер Ноель, італійці – Баббо-Натале, а також Крискиндлі, Юлетомтс, Ла Бефана та Василиця. Коли ж завітав до наших країв, мандрівника охрестили Дідом Морозом. Це було дуже давно, та й нині Зоромдід – Дід Мороз – загальний улюбленець. Із його приходом починаємо святкувати Новий рік, вітаючи одне одного і кажучи давні магічні слова: «З Новим роком і новим щастям!» Так само, як і пращури, бажаємо віри, надії, любові рідним, близьким, знайомим і незнайомим людям.