Янг Роберт Франклін - Коли час лише починався, Янг Роберт Франклін

I.

Карпентер не здивувався, побачивши стегозавра, що стояв під високим гінкго. Але він не повірив своїм очам, побачивши, що на дереві сидять двоє дітлахів. Він знав, що зі стегозавром рано чи пізно зустрінеться, але зустріти хлопчика і дівчинку він аж ніяк не сподівався. Ну, скажіть на милість, звідки вони могли з'явитися у верхньокрейдяному періоді? Подавшись вперед у водійському сидінні свого трицератанка з автономним живленням, він подумав — можливо, все це якось пов'язане з тією незрозумілою археологічною знахідкою зі стародавніх часів, заради якої він був посланий в століття динозаврів, щоб з'ясувати, в чому тут справа?

Правда, міс Сендз, його головна помічниця, яка встановлювала на часоскопі годину і місце, ні слова не сказала йому про діточок, але це ще нічого не означало. Часоскопи показують тільки найзагальніші контури місцевості — з їх допомогою можна ще побачити середньої величини пагорб, але жодних дрібних подробиць не розгледіти. Стегозавр легенько штовхнув стовбур гінкго своєю пагорбоподібною задньою частиною. Дерево різко хитнулось і двоє дітей, які сиділи на гілці, ледь не звалилися прямо на зубчастий гребінь на спині чудовиська. Обліччя у них булі такі ж білі, як ланцюжок круч, які виднілися вдалині, за розкиданими там і тут, доісторичною рівниною, магноліями, дубами, вербовими гаями, лаврами і пальмами.

Карпентер випрямився у своєму сидінні. — Вперед, Семе, — мовив він трицератанку.— Давай йому покажемо!

Покинувши кілька годин тому точку входу, він досі рухався неспішно, на першій передачі, щоб не проминути жодних ознак, що могли б вказати на орієнтири загадкової знахідки. З незрозумілим анахронізмом, який неможна пояснити завжди так — палеонтологічне товариство, де він працював, зазвичай набагато точніше визначало їх перебування в часі, ніж в просторі. Але тепер він ввімкнув другу передачу і націлив всі три рогогармати, що стирчали з лобової частини ящуротанка, точно в нервовий центр нижньої частини хребта нахабного стегозавра.

"Бах! Бах! Бах!" — пролунали вибухи паралізуючих зарядів і вся задня половина стегозавра осіла на землю. Передня ж його половина, отримавши від крихітного, величиною з горошинку, мозку повідомлення про те, що трапилося щось недобре, зігнулася назад і маленьке око, що сиділо в голові розміром з пивний кухоль, нарешті помітило трицератанк, який швидко наближався. Тут же короткі передні лапи чудовиська посилено запрацювали, намагаючись понести десятитонне горбате тіло подалі від театру бойових дій. Карпентер посміхнувся. — Легше, легше, товстобокий, — сказав він.— Присягаюся тиранозавром, ти не встигнеш схаменутися, як знову шкандибатимеш на всіх чотирьох.

Зупинивши Сема в десятку метрів від дерева, він подивився на переляканих дітей крізь напівпрозорий лобовий ковпак кабіни ящурохода. Їх обличча стали, мабуть, ще біліші, ніж раніше. Нічого дивовижного — його ящурохід був більше схожий на трицератопса, ніж більшість справжніх динозаврів. Карпентер відкинув ковпак і відсахнувся — в обличчя йому вдарила волога літня спека, незвична після кондиціонованої прохолоди кабіни. Він встав і висунувся назовні. Гей, ви, злазьте, — крикнув він.— Ніхто вас не з'їсть! На нього витріщилися дві парі найрозплющеніших, найблакитніших очей, які він тільки бачив в житті . Але в них не було помітно щонайменшого розуміння. — Злазьте, кажу! — повторив він.— Боятися нічого.

Хлопчик обернувся до дівчинки і вони швидко-швидко заговорили між собою на якійсь співучій мові — вона трохи нагадувала китайську, але не більше, ніж туманна мрячка нагадує дощ. А з сучасною американською у цієї мови було не більше спільного, ніж у самих дітей з оточуючим мезозойським довкіллям. Ясно було, що вони ані слова не зрозуміли з того, що сказав Карпентер. Але так само ясно було, що вони нібито заспокоїлися, побачивши його відкрите, чесне обличчя або, мабуть, почувши його добродушний голос. Перемовившись між собою, вони покинули свій повітряний притулок і спустилися вниз — хлопчик поліз першим, а в важких місцях допомагав дівчинці. Йому можна було дати років дев'ять, а їй — років одинадцять. Карпентер виліз з кабіни, зістрибнув зі сталевої морди Сема і підійшов до дітей, що стояли біля дерева. До цього часу стегозавр вже повністю відновив здатність керувати своїми задніми кінцівками і відчайдушно тікав геть рівниною. Хлопчик був одягнений в широку блузу абрикосового кольору, сильно забруднену і зім'яту після лазіння деревом; його широкі штани того ж абрикосового кольору, такі ж забруднені і м'яті, доходили до середини худих литок, а на ногах взуті відкриті сандалі. На дівчинці одяг був такий самий, тільки блакитного кольору і не такий м'ятий і брудний. Дівчинка була сантиметри на два вище за хлопчика, але така ж худенька.

Обідва відрізнялися тонкими рисами обличчя і волоссям золотавого відтінку і обличча у обох були до сміху серйозні. Можна було не сумніватися, що це брат і сестра. Серйозно дивлячись в сірі очі Карпентера, дівчинка вимовила декілька співучих речень — судячи з їх звучання, всі вони булі сказані різними мовами. Коли вона замовкла, Карпентер похитав головою: — Ні, це я ні в зуб ногою, крихітко. Про всяк випадок він повторив ті ж слова англосакською, греко-еолійською, нижньокроманйонською, верхньоайшельською, середньоанглійською, ірокезькою і хайянопортською, — обривки цих мов і діалектів він добре засвоїв під час інших подорожей в минуле. Але нічого не вийшло: все, що він сказав, для цих дітей було незрозуміло. Раптом у дівчинки спалахнули очі, вона сунула руку в пластикову сумочку, що висіла у неї на поясі і дістала щось подібне до трьох пар сережок. Одну пару вона протягнула Карпентеру, іншу — хлопчикові, а третю залишила собі. І дівчинка і хлопчик швидко пристосували сережки собі на мочки вух, знаками показавши Карпентеру, щоб він зробив те ж саме. Він покорився і виявив, що маленькі диски, які він прийняв за підвіски, — це насправді не що інше, як крихітні мембранки. Досить було защипнути мініатюрні затискачі, як мембрани виявлялися міцно притиснутими до отвору вуха. Дівчинка критично оцінила результати його старань, підвелася на пальчики і вправно налаштувала диски, а потім, задоволена, відступила назад. — Тепер, — мовила вона чистісінькою англійською мовою, — ми розумітимемо один одного і зможемо в усьому розібратися. Карпентер витріщився на неї.

— От дивина! Швидко ж ви навчилися балакати по-нашому! — Та ні, не навчилися, — відповів хлопчик. — Це сережки-балакалки — ну, мікротранслятори. Коли їх притиснеш до вух, то все, що ми говоримо, ви чуєте так, наче ви самі це сказали. А все, що ви говорите, ми чуємо так, як це сказали б ми. — Я зовсім забула, що вони в мене з собою, — сказала дівчинка.— Їх завжди беруть з собою в подорож. Ми-то, щиро кажучи, не зовсім звичайні мандрівники і їх би у мене не було, але вийшло так, що, коли мене викрали, я якраз йшла з уроку спілкування з іноземцями. Так от, — продовжувала вона, знову серйозно заглянувши в очі Карпентера, — я вважаю, що якщо ви не заперечуєте, краще за все спершу покінчити з формальностями. Мене звуть Марсі, це мій брат Скіп і ми з Великого Марса. А заразом, люб'язний пане, скажіть, як вас звуть і звідки ви?

Нелегко було Карпентеру, відповідаючи, не видати свого хвилювання. Але потрібно було зберегти спокій: адже те, що він збирався сказати, було, мабуть, ще неймовірніше, ніж те, що тільки що почув він. — Мене звуть Говард Карпентер і я в Землі, з 2156 року. Це 79.062.156 років наперед від зараз. Він показав на трицератанк. — А це Сем, моя машина часу. Ну і ще дещо крім того. Якщо його підключити до зовнішнього джерела живлення, то його можливості практично безмежні. Дівчинка тільки кліпнула, хлопчик теж — і все.

— Ну що ж, — через деякий час сказала вона.— Виходить, ми з'ясували, що ви з майбутнього Землі, а я — із справжнього Марса. Вона замовкла, з цікавістю дивлячись на Карпентера. — Ви чогось не розумієте, містере Карпентер? Карпентер зробив глибокий подих, потім повільно випустив повітря. — Загалом, так. По-перше є така дрібниця — різниця в силі тяжіння на наших планетах. Тут, на Землі, ви важите в два з гаком рази більше, ніж на Марсі і мені не зовсім зрозуміло, як це ви можете тут так вільно рухатися, а тим більше лазити он по тому дереву.

— А, розумію, містере Карпентер —відповіла Марсі.— Це цілком справедливе зауваження. Але ви, очевидно, оцінюєте по Марсу майбутнього і так само очевидно, що він сильно відрізняється від Марса сучасного. Я вважаю... я вважаю, за 79.062.156 років багато що могло змінитися. Ну, гаразд. Загалом, містере Карпентер, в наш з Скіпом час на Марсі приблизно така ж сила тяжіння, як і на цій планеті. Бачте, багато століть тому наші інженери штучно збільшили існуючу тоді силу тяжіння, щоб наша атмосфера більше не розсіювалася в міжпланетному просторі. І подальші покоління пристосувалися до збільшеної сили тяжіння. Це розсіяло ваше занепокоєння, містере Карпентер? Йому довелося признатися, що так.

— А прізвище у вас є? — запитав він. — Ні, містере Карпентер. Колись у марсіан були прізвища, але з введенням десентименталізації цей звичай вийшов з вжитку. Але перш ніж ми продовжимо розмову, містере Карпентер, я хотіла б подякувати вам за наш порятунок. Це... це було дуже благородно з вашого боку. — До ваших послуг, — відповів Карпентер, — боюся тільки, що якщо ми і далі будемо так тут стирчати, мені доведеться знову вас від когось рятувати, та і себе також. Давайте все троє заліземо до Сема в кабіну — там безпечно. Домовилися? Він підійшов до трицератанка, схопився на його морду (корпус) і протягнув руку дівчинці. Колі вона піднялася слід за ним, він допоміг їй піднятися в кабіну водія. — Там, за сидіннями, невеликі дверцята, — сказав він.— За нею каюта; лізь туди і влаштовуйся як вдома. Там є стіл, стільці і ліжко і ще шафа з різними смачними штуками. Загалом всі зручності. Але не встигла Марсі підійти до дверей, як звідкись зверху пролунав дивний свист. Вона поглянула в небо і її обличчя миттево зблідло. — Це вони, — прошепотіла вона. — Вони нас вже знайшли! І тут Карпентер побачив темні крилаті силуети птеранодонів.