Народні - На Івана Купала, Народні

Коли ще Буськ помежи людьми називався Божеськом, коли ще у ньому можна було побачити аж два замки , і був він столицею князівства, та не було в ньому ані папірні, на якій пізніше друкувались книги знаного друкаря Івана Федорова, ані гарбарні, ”фабрики шкіри”, що згодом забезпечувала взуттям трохи не всю австрійську армію, ані сукновальні, на якій заправляли прибулі до Буська з-за кордону волохи, жив у місті кравець Василько Навесьсвітмолодець.

Щоб хто не казав, був то кравець - над усіма кравцями кравець! Всі його знали і мріяли хоч щось у нього пошити. Кожен бужанин шанував і пам’ятав Василькові крої та саме пошиття. Важко навіть уявити, скільки доводилось працювати цьому майстрові. А якщо згадати, що мешканці Буська любили носити тільки те, чого не мали сусіди, просто дивуєшся, коли ж кравець встигав?! Міщани з усіх сил старалися на добрі тканини: і шовкові, і сукняні, і оксамитові, при чому як свої, так і привізні. Навесьсвітмолодець мав таку пам’ять, що ніхто б того, що він міг запам’ятати, не перепам’ятав. Він ніколи нікуди нічого не записував, але розміри та форми кожнісінького чоловіка знав як свої п’ятки. Навіть коли хтось довго не заходив до майстра, той продовжував пам’ятати зняті мірки. Оскільки Василько змалечку мріяв про кравецьку справу, вчився з великим завзяттям, схоплював на льоту все, що хоч де чув про кравецтво, коли виріс, ясно бачив що, куди і як у своєму ремеслі.

Одного разу на Івана Купала, саме тоді, коли сонце почало купатися, хтось постукав у Василькові двері. Майстер визирнув у вікно – нікого, підійшов до дверей, спитав: „ Хто там?” У відповідь – мовчанка. Ще раз поспитав. І аж тепер виразно почув голос, який виспівував:

„Я істота маленька
І не маю серденька.
І нічого з цим не поробить
Ані вітер, ні град,
Ані дощ навпопад,
Ані потемки, ані повидну,
Хоч мене і не кожному видно”.

– Хто ти? – перепитав Навесьсвітмолодець.

– Пуп. Власною персоною. По справі.

Ат! Як хотілося кравцеві на свята про всі справи забути, але нічого не вийшло. Мусив відчиняти, аби гостя не скривдити. Зрештою, поти і живеш на білім світі, доки потрібен. Як тільки двері прочинилися, в хату посувом посунув сам Пуп, себто пупець від чоловіка. Василько аж поступцем поступився до стіни. Чи то здивувався, чи то налякався – не знаю. Але коли пан Пуп зайшов, розкланявся на всі боки, господар заспокоївся. Насвистуючи „ Ходить гарбуз по городу”, Пуп підійшов до лави, всівся та затягнув: „Кричу отут на пуп, мало не надірвався, а воно навіть муха на світі для того, щоб ліниві вдень не спали. Вітайте гостя! Я ж нюхом чую, що тут ласий шмат пирога є. Найкращий майстер – найкращий стіл.”

Кравець усміхнувся і почав припрошувати до столу. Пуп охоче потягнувся до їжі. Їв він багато та швидко. „І куди тільки він те все складає?” –подумав Василько. А Пуп тим часом змітав усе зі стола, приказуючи: „Де господар не ходить, там нивка не родить. Красненько дякую”. Як наївся, почав просити: „Візьми мене собі”. „Я вже маю пупа”, – відбивався кравець.

– То може знаєш кого, хто без пупа по світу ходить. Стільки пупців за день бачиш! – набридає гість.

– Ще не бачив, – знітився майстер, – жоден чоловік без пупа до мене не заходив, скільки шию. Але скажи мені, бо не доторопаю, де твій господар?

– Я його з’їв, – одказує Пуп.

Запанувала тиша.

– Так ти й мене можеш з’їсти? – набравшись духу, запитав кравець.

– Так-то воно так та не так. Але я тобі віддячу за гостину. Слухай і запам’ятовуй, тільки дивись, щоб де не обмовився.

Помовчав і продовжив:

– Я можу з’їсти тільки того, хто лише мене і слухається, хто мені повсякчас догоджає.

– Не розумію. Тож тобі нащо?

– Бо я такий. Я Пуп!

– Добре, а як ніхто не стане тобі служити?

– А такого не буде, поки житимуть люди. Всі до їжі беруться.

Вони ще балакали і балакали. Кравець розповідав про Буськ, про людей, Пуп слухав і думав, що ж йому робити: тут люди при ділі, про справу дбають, їм не до нього, хіба з дорогою душею почастують на свято. Розмова затяглась до ранку. Але як тільки стало розвиднюватись, кравець попросив вибачення і взявся до роботи. Скільки можна ляси точити! Що було робити Пупові? Похопився та й пішов. Більше в Буську його не бачили.