Народні - Сопілка і глечик, Народні

Пішли мама, тато і дівчинка Женя збирати суниці до лісу.

– Ось тобі, донечко, гарне місце. Тут багато ягід. Ходи і збирай.

Ходила-ходила Женя, дивилась-дивилась і нічого не знайшла.

Пішла до мами.

– Мамо, там ягідок нема, самі листочки.

– А ти під листочки заглядала?

– Не заглядала.

А тато каже:

– Ягідки – вони хитрі, від людей ховаються. Їх треба вміти діставати. Ось дивись, як я це роблю.

Тато присів, нахилився до самої землі, заглянув під листочки і почав примовляти:

– Одну ягідку зриваю, на другу поглядаю, а третю примічаю.

– Спробую і я так, як ти.

Пішла Женя на свою галявинку, заглянула під листочки – а там ягідок повно, аж очі розбігаються.

Присіла Женя, збирає ягідки і примовляє:

– Одну зриваю, на другу поглядаю, а третю примічаю.

Заболіли в Жені ніжки. Заглянула в глечик, а там дуже мало ягідок.

– I коли ж це я назбираю повний глечик? Краще піду пошукаю галявинку, де сунички не ховаються, а самі в руки просяться. Ходила-ходила Женя, а такого місця в лісі не знайшла, втомилася, сіла на пеньок і почала ягідки їсти. Усі з’їла. Порожній глечик. „Що робити? Хто ж мені допоможе?”

Тільки подумала, заворушилася травиця, і з пенька виліз маленький дідусь: пальто біленьке, борода сивенька, капелюх оксамитовий, а на ньому суха травинка.

– Добридень, дівчинко,– каже.

– Доброго дня! А хто ви?

– Я дідусь боровичок-лісовичок, хазяїн над усіма ягодами і грибами. Чому ти зітхаєш? Хто тебе образив?

– Образили, дідусю, ягоди. Вони від мене під листочки ховаються. Нахиляйся за ними, шукай їх.

– Не сумуй! У мене для цього є сопілочка. Тільки заграє – усі ягідки з-під листочків з’являться. Вийняв дідусь сопілочку і каже:

– Заграй, сопілочко!

Сопілочка заграла, і всюди з’явилися сунички.

– Не грай, сопілочко!

Музика скінчилась, і всі ягідки сховалися.

Зраділа Женя:

– Дідусю, подаруй мені сопілочку!

– Подарувати не можу. Поміняймося: я тобі – сопілочку, а ти мені – глечик.

– Гаразд.

Віддала Женя глечик, узяла сопілочку і побігла на свою галявинку.

– Грай, сопілочко! – наказала Женя.

Тільки почулася музика, усі листочки заворушились і почали з’являтись ягідки: спочатку молоденькі – зелененькі, потім більші ягідки із рожевими щічками, а за ними – великі та червоні. Від ягід уся галявина стала червоною.

„Ось тепер можна збирати!” – подумала Женя.

А куди ж збирати? Глечика немає. Побігла Женя до боровичка-лісовичка:

– Дідусю, віддай мій глечик.

– Добре, а ти поверни сопілочку.

Віддала Женя сопілочку, взяла глечик – і бігом назад. А на галявинці ягідок не видно, всі поховалися. От біда! Що робити? Знову біжить до дідуся.

– Дідусю, дай мене знову сопілочку!

– Гаразд, а ти мені – глечик.

– Не дам. Мені глечик потрібний, щоб ягідки збирати.

– Ну, то я не дам сопілочку.

– Як же я без твоєї сопілочки сунички шукатиму?

– Так, як інші люди,– відповідає дідусь.

– Інші до землі нахиляються, під листочки заглядають. Мені так не подобається. Поки набереш глечик, втомишся.

– Ось у чому річ,– сказав боровичок-лісовичок і так розсердився, що його сива борідка стала чорно-пречорною. – То ти просто ледащиця! Забирай свій глечик. Не буде тобі ніякої сопілочки! – тупнув ногою і зник під пеньком.

Подивилася Женя на порожній глечик і пішла збирати ягідки, як татко навчав. I назбирала повно-повнісінько.

– Розумниця,– похвалив тато. – Мабуть, утомилася?

– Ні, таточку,– сказала Женя. – Мені глечик допомагав.

Валентин Катаєв

Художник Юлія Муравйова