Микола Хвильовий - Вальдшнепи, Микола Хвильовий

I

В цей, колись заштатний городок, що стоїть вiд Не-Парижа (так хтось iронiчно назвав наше мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй приїхали в серединi червня,- тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi. Вiн приїхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до "буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика": Дмитрiй в своєму листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певної мiри рiдне йому по звукозбiгу прiзвище.

- Так от що, дорогий джентльмене,- сказав вiн, чемно скидаючи панаму,- менi потрiбна адреса моїх друзiв.

- А хто ж вашi друзi? - поцiкавився I. Л. Карасик. Товариш Вовчик нiяк не чекав такої вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.

- Хiба ви не знаєте мусьє Карамазова й мадам Карамазову?

I. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. "Братiв Карамазових" вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже, вiн вважає за потрiбне якомога скорiш затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши своєму несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому плушку фiалки власного виробництва.

- Дуже дякую! - сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п'ятнадцять копiйок.- Але ви мене не зрозумiли... Справа от у чому...

Далi вiн з'ясував, у чому справа, i ребус нарештi було розв'язано. I одразу ж ясно стало, яке має вiдношення I. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн знає про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов. Вiн пiшов далi й за якусь годину найшов своїх. Про "буфет найкращих фiалок" та комiчне непорозумiння вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю, що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з досить-таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про "тих же женщин".

- Одну звуть... не пам'ятаю як,- говорив товариш Вовчик,- а друга - тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько... А втiм, може, й не батько - я не поцiкавився.

- Так ти запевняєш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? - сказала Ганна, кидаючи шитво.

- Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! I ще я хочу сказати, що тьотя Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж приїхали на два мiсяцi) я, мабуть, в неї остаточно закохаюсь.

Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув своєю бiлою бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з "Князя Iгоря", пiшов митись.

- Ну й козлетон! - беручись за ушi, сказав Карамазов. Нiяк вiн не погодиться, що йому спiвати не можна. Ганна спiдлоба подивилась на Дмитрiя.

- Менi здається, що я не помиляюсь, називаючи твоїх нових знайомих нахабками,- промовила вона.- Чи, може, ти думаєш, що це не вони зачепили товариша Вовчика?

Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на одвертiсть.

Безперечно, вони,- спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов.- Ти вгадала.

Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй наважився нарештi. покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспiрацiю. I справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру зачеплену Вовчиком тему? Ганна знає, що це - чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боїться за репутацiю свого чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються їй цi дачницi, i вона знову пригадує всi подробицi невеличкої сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi.

Як пам'ятає вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, здається, молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмi усмiхнувся й сказав, що вiн погоджується з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображає. Вона спитала чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти її, що тут поганого нiчого нема, бо... й вся його нацiя трохи мамулувата. - Але хiба це виправдання? - спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своєму i якось дуже романтично рекомендував свою країну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона першого мужчину зустрiчає з такою яснiстю думок. Ясностi, на жаль, нiякої не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась.

- Ну, добре, - зiтхнула вона, - я задоволена твоєю вiдповiддю.

Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його.

- Чого тобi треба вiд мене? - спитав вiн. - Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб?

Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспокоїлась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами зiграють в її життi неабияку роль.

Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинковi, де й Дмитрiй. Йому дали окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга, безперечно, зiпсувала б йому дачний вiдпочинок. Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й служниця Одарка: Ганна найняла її на два мiсяцi. Служниця варила обiд i ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому куховарку з не менш вiдомого "Смiху", й вiн, коли вона мовчки позирала на нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на своїх хазяїв, нiби вони й справдi щось негарне затаїли в собi. Вона була страшенно мовчазна, й вiд неї Карамазови чули тiльки коротке "слухаю".

Словом, з такого-то числа такого-то мiсяця в обивательське коло заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм'я.

Але не дуже радiсно зустрiв її пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i провiнцiальнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарами й так палило обличчя, що не було жодної можливостi вийти з кiмнати.

Iсторiя почалась в один iз таких вечорiв. Спалене сонце уже