Тетяна Григорівна Ситіна - Кінець Великого Юліуса

Пригодницька повість про боротьбу радянських контррозвідників з агентами імперіалізму, засланими до нашої країни.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення О. АЛЕКСАНДРОВА

— Ого… Спартаківці дружно захищають свої ворота! Дуже трудний м'яч тільки що взяв воротар! Ви чуєте, як аплодують москвичі чудовій атаці сталінградців! Ось м'яч знову на середині поля…

Полковник Смирнов з жалем вимкнув радіоприймач. Від дверей кабінету до його столу поспішно йшов маленький товстий чоловік у розстебнутому пильовику. З правої кишені пильовика стирчав кінчик зеленого галстука. Обличчя товстуна пашіло, в круглій дитячій ямочці на підборідді блищали крапельки поту.

— Нелегко добитися до вас, товаришу полковник! — задихаючись сказав він. — Мені довелося двом товаришам пояснювати свою справу! І обидва, не вислухавши до кінця, передавали мене один одному, мов папірець. Ви третій!

— Сідайте, будь ласка! — ввічливо перебив Смирнов відвідувача.

— Дякую! — з полегкістю сказав товстун і витер обличчя картатою хусткою, зібганою в кулаку. — Важко! В таку спеку відчуваєш кожен кілограм своєї ваги. Дуже важко…

Товстун буркотливо скаржився, а Смирнов мовчки його розглядав. Особливого довір'я відвідувач не викликав. Мабуть, доведеться довго вислухувати плутану розповідь, а в результаті «справа» виявиться дурницею. Такі випадки, на жаль, бувають…

— Ви віддихайтесь, перепочиньте, а потім розповісте мені, що з вами трапилось, — запропонував він товстунові, напружено прислухаючись до апетитного говірка Синявського, що долітав тепер з відчиненого вікна верхнього поверху. Раптом говірок потонув у могутній наростаючій лавині звуків. «Гол! — здригнувся Смирнов. — Але кому? Незабаром кінець другого тайма… Цей гол може вирішити гру».

— Я вже віддихався! — покірно сказав товстун і глибше усівся в крісло. — Справа в тому, що в 1945 році, перебуваючи в рядах Радянської Армії, на території Німеччини, у місті Мюнстенберзі, 11 серпня, о другій годині дня, я йшов вулицею… — несподівано складно і коротко почав розповідати товстун.

І Смирнов раптом перестав прислухатися до Синявського.

Спочатку його увагу привернула ділова інтонація відвідувача. Глянувши йому в обличчя, він побачив тугі рум'яні щоки, світлоголубі очі і в них зосередженість почуттів, яка зробила б честь людині з більш мужнім виглядом. Це були очі людини, що вирішила боротися до кінця. В них світилась упертість і веселе зухвальство.

— Вибачте, як вас звати? — перервав товстуна Смирнов, виймаючи з ящика коробку «Біломорканалу» і простягаючи її відвідувачеві.

— Дякую, не курю! Звуть мене Окунєв Борис Володимирович. По спеціальності механік. В армії служив у танковій частині. Тепер працюю в складальному цеху головним майстром.

— Так… так… Значить, о другій годині дня 11 серпня 1945 року ви йшли вулицею Мюнстенберга…

— Авжеж! — підхопив Окунєв. — Я йшов повз великий будинок, перетворений на руїни, і збирався вже повернути за ріг, коли почув жіночий крик. По мостовій назустріч мені йшов чоловік у сірих штанях і товстому зеленому светрі. Я можу розповісти вам окремо про кожну риску обличчя цього типа, бо те, що він при мені зробив… Словом, я впізнаю його вдень і вночі в будь-якому костюмі, навіть у гримі. За ним бігла дівчина в коричньовому платті, без панчіх, в одній ганчір'яній туфлі. Другу вона, мабуть, загубила під час погоні. Пам'ятаю, що волосся у неї було зовсім світле, рідкісного сріблястого відтінку, воно розплелось і хмаркою летіло за нею на вітрі. Помітивши мене, чоловік зупинився і повернувся до дівчини, чекаючи її. А дівчина кричала, і я пам'ятаю кожне її слово. «Негіднику! — кричала вона — Держіть його, товаришу! Зрадник! Скільки людей він знищив у катівні! Кат!» Звичайно, я винен! — Окунєв змовк і зморщився, немов від болю. Потім сильно хлопнув себе по коліну зім'ятим капелюхом. — Ніколи собі цього не прощу! Адже в мене була зброя, я міг підстрелити його, скажімо, в ногу. Але мене збила саме та обставина, що він не втікав. Він стояв і спокійно чекав її. За десять кроків від мене. А коли між ними лишилась відстань не більше п'яти-шести кроків, коли вона вже підняла руку, щоб схопити його за плече, він раптом нагнувся, узяв цеглину і, розмахнувшись з усієї сили, кинув її в обличчя дівчини. І тут же метнувся в руїни… Тут… — Окунєв знову витер обличчя хусткою. — Я зробив другу помилку. Я кинувся до дівчини.

— Зрозуміло… — сказав Смирнов.

Відчинились двері, на порозі кабінету з'явився працівник відділу капітан Захаров. Він хотів щось сказати, але Смирнов спинив його запитанням:

— Терміново?

— Терпить, товаришу полковник! — сказав Захаров, ступив крок назад і обережно причинив за собою двері.

— Так, ви кинулись до дівчини, а невідомий тим часом зник у руїнах…

— Так! — промурмотів Окунєв і підозріло глянув на полковника. — Скажіть, а ви слухатимете мене далі? На цьому місці обидва товариші перебивали мене і посилали далі…

— Я вас вислухаю до кінця. Отже, невідомий зник.

— Так, я сплохував. Дівчину відвезли в хірургічний госпіталь.

— Вона щось розповіла?

— Два тижні свідомість не поверталась до неї, а на третій ми виїхали з Мюнстенберга. Єдине, що я знаю про неї, — ім'я і вік. Її звуть Маша Дорохова, і в той час їй було сімнадцять років.

— Ну що ж, ви багато знаєте! — сказав полковник. — Далі, Борисе Володимировичу. Тільки ви не хвилюйтесь, ви спокійніше…

— Спокійніше я про це не можу. Далі… Сьогодні, через десять років, я зробив другу непростиму помилку. Я впізнав його там!

Окунєв ткнув капелюхом в сторону звуків, які долітали з вікна.

— На стадіоні? Борисе Володимировичу, ви могли помилитися! Минуло десять років!

— Товаришу полковник, не треба мені цього говорити. Я скромна людина, але я чесно прожив своє життя. Те, що я не зумів затримати негідника, — єдина темна пляма на моїй совісті. Ви можете не