Френсіс Скотт Фіцджеральд - Повернення до Вавилону

Повернення до Вавилону

Френсіс Скотт Фіцджеральд

1

- А де містер Кембелл? - спитав Чарлі.

- У Швейцарії. Він хворіє, містере Уейлс, кажуть, справи його кепські.

- Он як? Шкода. Ну, а Джордж Гардт? - поцікавився Чарлі.

- Повернувся до Америки, влаштувався на роботу.

- Невже і Нюхальник подався додому?

- Навряд, він сюди недавно навідувався. В усякому разі, його приятель, містер Шеффер, у Парижі.

Тільки два прізвища з довгого переліку знайомих, яких не бачив півтора року. Чарлі вирвав із блокнота сторінку й записав на ній адресу.

- Якщо побачите Шеффера, передайте йому ось це,- сказав він.- Тут адреса мого зятя. Я ще не знаю, в якому готелі зупинюся.

Правду кажучи, його не дуже засмутило те, що в Парижі майже нікого не лишилось. Але незвична тиша, що панувала в барі «Рітца», видалась йому майже зловісною. Ні, це вже не американський бар - ні тобі розслабитись, ані забути, що ти не вдома. Він знову став французьким. Ця переміна вразила Чарлі вже в ту мить, коли він висів із таксі й побачив, що швейцар, який раніше о цій порі не стояв і хвилинки без діла, теревенить з розсильним біля службового входу.

Йдучи коридором, він почув лише один знуджений голос із колись гомінливої жіночої вбиральні. Десяток кроків по зеленому килимку від дверей до стойки він пройшов, дивлячись, за давньою звичкою, просто себе. І, аж умостившись за стойкою, спершись погою на металевий обніжок, дозволив собі огледітися. Погляд його зустріла тільки одна пара очей - з кутка на нього зиркнув з-за газети єдиний відвідувач. Чарлі хотів побалакати із старшим барменом, Полем, який у золоту добу процвітання приїздив на роботу в шикарному, зробленому на замовлення лімузині, що його він, однак, обачливо залишав за квартал від «Рітца». Але сьогодні Поль відпочивав на своїй заміській віллі, і новини розповідав Алікс.

- Ні, досить,- сказав Чарлі.- Я тепер лічу чарки.

- Це добре. Кілька років тому ви й пляшок не лічили,- всміхнувся Алікс.

- З тим покінчено,- запевнив його Чарлі.- Я вже понад півтора року тримаюся.

- Як вам життя в Америці?

- Яв Америці востаннє був кілька місяців тому. Адже я працюю тепер у Празі - представляю там кілька фірм. У Празі про мене ніхто нічого не знає.

Алікс усміхнувся.

- А пам'ятаєте парубоцьку вечірку, яку влаштував тут Джордж Гардт? - сказав Чарлі.- До речі, куди подівся Клод Фессенден?

Відповідаючи, Алікс притишив голос.

- Він у Парижі, але сюди більше не заходить. Поль сказав, щоб і ноги його тут більш не було. Містер Фессенден понад рік пив, снідав та й мало не щодня обідав у нас - і все в кредит. Доки набігло тридцять тисяч франків, Поль зажадав, щоб містер Фессенден розрахувався, а той виписав недійсний чек.- Алікс скрушно похитав головою.- Не розумію, я завжди вважав його джентльменом. А як його розперло! - Він склав руки так, наче тримав у них велике яблуко.

Чарлі постежив очима за трьома крикливо вирядженими повіями, що влаштовувалися за столиком під стіною.

«Їм усе байдуже,- подумав він.- Акції дорожчають і знецінюються, люди, що вчора не мали клопоту, сьогодні никають без роботи, а цим - хоч би що». Йому захотілося вийти на свіже повітря. Перше ніж розрахуватись, він запропонував Аліксові зіграти на цю суму в кості.

- Ви надовго в Париж, містере Уейлс?

- Днів на п'ять. Я приїхав на побачення з донькою.

- Он як? У вас є донька?

На вулиці під тихим дощиком, немов крізь дим, спалахували реклами - вогняно-червоні, блакитні, як полум'я газу, блідо-зелені, мов привиди. Був ранній вечір, у центрі вирував рух, сяяли ліхтарики бістро. На розі бульвару Капуцинок він зупинив таксі. Площа Згоди, рожева й велична, пропливла за вікном, вони перетнули убрану в строгий камінь Сену, й Лівобережжя раптом видалося Чарлі майже провінцією.

Він звелів шоферові завернути назад і проїхати повз Оперу. Йому хотілося побачити, як блакитні сутінки огортають пишний фасад, знов уявити собі, що неугавні мелодійні клаксони таксі - це сурми Другої імперії. Сторож чіпляв замок на розсувні грати перед входом до книгарні Брентано, а в бістро Дговаля, за невисоким, рівненьким старосвітським живоплотом, усі столики були вже зайняті. Чарлі подумав, що жодного разу не був у справді дешевому паризькому ресторані, де обід із п'яти страв з вином коштує чотири з половиною франки, тобто вісімнадцять центів. Подумав - і чомусь пошкодував.

Коли вони знов переїхали на Лівобережжя з його, як здавалося Чарлі, провінційною тишею, він сказав собі: «Ти сам винен у тону, що краси Парижа для тебе не існує. Ти не помічав нічого довкола й не помічав часу, а дні зливалися, перемішувались, і двох років наче й не було, і тебе не було, і не лишилося нічого».

Йому сповнилося вже тридцять п'ять років. Обличчя в нього було приємне, типово ірландське - жваве й рухливе, але з суворою зморшкою над переніссям. Коли він, висівши на вулиці Палатін, натиснув на дзвоник квартири, де мешкав його зять, зморшка та стала ще суворішою - аж зімкнулися брови. Від хвилювання йому замлоїло в животі. Двері відчинила покоївка, і з-за її спіши прожогом вискочила гарненька дівчинка років дев'яти, скрикнула: «Татко!» - й кинулася йому на шию. Звиваючись у його обіймах, мов риба, вона за вухо притягла його голову до себе й притислася щокою до його щоки.

- Моя ластівко,- сказав він.

- Татку, татку, татку, татусю, татупечку!

Вона повела його до вітальні, де чекала родина - хлопчик і дівчинка її віку, дружинина сестра та її чоловік. Чарлі привітався з Меріон, не вдаючи надмірної радості, але й без видимої неприязні, а вона відповіла ще стриманіше, не приховуючи давньої недовіри в погляді, який відразу, щоправда, перевела на його дочку. Лінкольн Пітере по-дружньому потис йому руку й торкнувся долонею його плеча.

У вітальні, обставленій з американським комфортом, було тепло. Троє дітей почували себе тут вільно - вони гралися, ховаючись одне від одного в закапелках і в коридорі, що вів до інших кімнат. Наближення шостої години - приємної обідньої пори - вчувалось у веселому палахкотінні вогню в каміні, в суто французькому гаморі, що долинав з кухні. Але Чарлі не міг розслабитися, на серці в нього лежав камінь. Він би зовсім занепав