Арістофан - Комедії

Арістофан — найвидатніший сатирик стародавнього світу, «батько комедії», як його назвав Ф. Енгельс. У творчості Арістофана досягає розквіту антична політична комедія. У драматургічних творах цього майстра слова широко відображене суспільне та культурне життя Афін V ст. до н. е.
До тому ввійшли найславетніші комедії Арістофана.

Арістофан

КОМЕДІЇ

©

Переклад із старогрецької

Вступна стаття ОЛЕКСАНДРА БІЛЕЦЬКОГО

Примітки, словник імен і назв ЙОСИПА КОБОВА

НЕПОВТОРНИЙ АРІСТОФАН

Комедії Арістофана — найдавніші зразки комедійного жанру в літературах Європи. Але ми цінимо Арістофана не тільки як, «батька комедії» (так назвав його Ф. Енгельс), не тільки як незрівнянного художника слова, але і як полум’яного агітатора за мир, як борця проти загарбницької війни. З глибини віків його голос приєднується до голосів багатьох мільйонів, які в наші дні вимагають організації міжнародних відносин на основі взаємної поваги і справедливості. Багато тем, зачеплених Арістофаном, залишаються і в наші дні актуальними.

Чи не перебільшення це? Невже й справді дві тисячі з лишком років не провели між Арістофаном і нами непрохідної межі, не перетворили його творчість в музейну цінність? З усіх видів драматургії комедія найщільніше зв’язана з злободенністю. Навіть сатиричні стріли Мольєра протягом трьох, століть встигли притупитися, і половина його спадщини в наші дні належить історикам літератури і театрові, втративши своє живе звучання.

Однак Мольєр живе, оскільки в багатьох своїх образах він розкрив неминущі в класовому суспільстві риси людських характерів і прагнень. Та деякі образи Мольєра вдїє вкрилися павутиною часу.

Що ж сказати після цього про Арістофана людям, які живуть в епоху величезних соціальних змін, економічних катастроф, пережили воєнні зіткнення, перед якими найбільші війни і чвари грецького світу здаються метушнею в розворушеному мурашнику?

Читача, який вперше приступає до Арістофана, твори стародавнього комедіографа можуть збити з пантелику, викликати подив уже однією своєю формою. Його комедії погано вкладаються в звичне уявлення про даний драматургічний жанр. У багатьох з них сюжети ледве намічені і побудовані з цілковитим нехтуванням зовнішньої правдоподібності, звичної для нас логіки. В них відсутні розвинуті і всебічно змальовані характери. В них часто не дотримуються елементарні вимоги благопристойності.

Перше враження від театру Арістофана схоже на те, яке в «Фаусті» Гете відчувають герой і його супутник, піднявшись на Брокен в розпалі відьомського шабашу Вальпуржиної ночі:

Біжать, летять, свистять, стукочуть,

Скриплять, шиплять, киплять, клекочуть,

Смердять, іскрять, горять, печуть!

Відьомський дух повсюди чуть![1]

Замість людей — фантастичні істоти, що виступають на такому ж, найчастіше фантастичному фоні — в повітряному просторі, в підземному світі — «царстві мертвих». Учасники хору вдають із себе жаб, ос, птахів, небесні хмари. Герой п’єси «Мир» летить на небо, до оселі богів, осідлавши відгодованого жука-гнойовика. На сцену виносять у клітках, як двох півнів, приготованих до бою, Правду і Неправду, і вони починають сперечатися між собою. До людської мови домішуються голоси тварин, химерні звуконаслідування: Кої, кої, кої! Мімі-мімі-мімі! Бомбакс-бомбалобомбакс-брекекекекс, коакс, коакс!

Вирує вир каламбурів, двозначностей, непристойностей. Перед нами світ «вивернутий навиворіт». Громадянин, незадоволений затяжною війною, укладає в індивідуальному порядку сепаратний мир з ворожою державою (комедія «Ахарняни»). Батько віддав сина учитися, та, повернувшись, син сам навчає батька і б’є його за нетямущість і неслухняність («Хмари»). Жінки беруться за керування державою, віддаючи чоловікам кухню та догляд за дітьми («Жінки в народних зборах»). Держави вимушені припинити затяжну війну, бо жінки відмовляються жити з своїми чоловіками («Лісістрата»). У підземному царстві, «на тім світі», відбувається літературний диспут, внаслідок якого визнаний переможцем драматург одержує дозвіл повернутися на землю і продовжувати перервану смертю діяльність («Жаби»).

А в цілому — незвичайне поєднання цирку, оперетки, огляду, комічного балету — г— що завгодно, тільки не те, що ми звикли називати комедією. Не кажемо вже про свавілля автора, який випускає на сцену акторів з іменами живих, добре відомих глядачам осіб — сучасного драматурга, популярного філософа, високопоставленого політичного діяча, відомого полководця…

* * *

Та навіщо гадати, що форма комедії зупинилась на тій стадії, якої вона досягла за часів пізнього феодалізму і в епоху капіталізму? Невже можливості комедії вичерпуються тими комічними подіями в чотирьох стінах сімейного дому, у вузькому колі ізольованого життя, в якому діють обдурені чоловіки і хитрі жінки, дотепні й заповзятливі слуги, безпорадні влаштувати своє щастя закохані, нестерпні тещі і сварливі свекрухи, в якому дія будується на немудрих містифікаціях, на раптових впізнаннях, — невже всі ці образи й ситуації, багато раз повторені — від коміка Стародавнього Риму Плавта до Лопе де Веги, від сучасника Шекспіра — Бен Джонсона до Мольєра і далі до плодовитого французького «драмороба» XIX ст. Скріба, — раз і назавжди обмежили фантазію комедіографів непорушними рамками?

Ще Гоголь звертав увагу на те, що в новий час любовна інтрига вже недостатня для комедії. Його «Ревізор», такі комедії Островського, як «Доходне місце», такий витвір російської драматургії, як трилогія Сухово-Кобиліна, показали, що соціальна сатирична комедія широкого масштабу сміливо ламає традиційні форми.

Тим менше в них може знайти вираз комедія, що є соціально-політичною сатирою.

Буржуазне суспільство не давало їй можливості розвиватися. А потреба в ній безперечна.

І за наших днів робилися неодноразові спроби вийти за межі канонічного комедійного жанру і спробувати піти шляхом старогрецької політичної комедії V століття до нашої ери. Їх не так багато. Можна згадати з-поміж французьких авторів, наприклад, Ромена Роллана з його п’єсою «Лілюлі», Муссінака і Вайяна Кутюр’є — «Батько Липень» (виродження «липневої» французької революції 1789 p.).

В російській радянській літературі блискучими зразками комедії «арістофанівського» типу є п’єси Маяковського «Містерія Буфф», «Клоп», «Баня», які створювались без всякої думки про Арістофана, але незрівнянно ближчі до нього, ніж німецькі спроби XVIII ст., що прямо наслідували комікові Стародавньої Греції, хоч деякі з цих наслідувань підписані ім’ям великого Гете.

Комедії Арістофана можуть мати для нас не тільки пізнавальне значення. До певної міри вони можуть бути також і школою комедійної майстерності.

Але для того, щоб оцінити це пізнавальне значення, щоб ввійти в цю «школу», усвідомити комедії Арістофана, як твори мистецтва, — треба зрозуміти, чим обумовлена своєрідність цих творів, які так і лишилися «неповторними» в пізнішій історії європейської драматургії і театру.

Почати доведеться з питання, як виникла стародавня аттічна комедія.

* * *

Звичайно вказують на два джерела стародавньої грецької комедії.

Одним був комічний хор, неодмінний учасник старогрецького