Роман Близнюків - Чорний высник, Роман Близнюків

Перед сном, як завжди, я переглянув кілька пізнавальних роликів. Над одним навіть посміявся. Потім заради інтересу зайшов на книжковий сайт без логіну, як простий гість, і не повірив своїм очам. Під нашою новою книгою вже рясніло з два десятки відгуків і навіть дві рецензії. Втім, нічого дивного, у автора може піти цілий рік на написання роману, а то й більше, тоді як читачеві достатньо однієї ночі, щоб усе проковтнути і написати, що йому мало, давай ще. Адже продовження справді вимагали. Але ні, я вирішив, що більше працювати з таким співавтором не буду. Нехай не ображається та шукає іншого партнера. Мені вже набридло постійно пригальмовувати його нестримну фантазію, а то й відверто виправляти помилки, які щоразу підкидали персонажам нові неприємності, немов нестримна лавина. Інакше б герої ніколи не вибралися з посланої на їх долю деміургами-авторами глибокої дупи, а то й загинули би всі, згідно із законами фізики, моралі та логіки.

Мені їх навіть шкода стало, тож нехай насолоджуються заслуженою нагородою. Їхня історія закінчилася.

Пролунав відеодзвінок. Від співавтора. Відповідати не хотілося, але радість загальна. Якщо він взагалі з приводу неї дзвонить.

– Привіт! Ти не спиш?

– Ні. Ось на сайт зайшов, – зізнався я.

– Я теж не втримався, – з натхненням заявив він. – Ну як? Як? Я ж казав, що це буде бомба? Стільки позитивних відгуків, усім сподобалося. Ну, майже всім, але я тих йолопів заблокував. Так чого я телефоную? А так, всі просять продовження з улюбленими героями. Я маю… у мене тут кілька ід...

– Ні, – відрізав я, відкладаючи розмову про розрив співпраці на інший час. – Я поки що не писатиму.

– Вирішив взяти перерву? Згоден, відпочити треба, але я все одно тут дещо накрапаю, згоден?

– Як хочеш, – я відключився, щоб не наговорити зайвого. Ідей бачиш у нього повно. У мене теж повно… але краще за цю, мабуть, вони не будуть. Може точно десь відпочити. На дачі, наприклад.

А якщо йому так хочеться продовжити історію, то нехай спочатку спробує викупити в мене права на використання персонажів. Так, саме так я і вчиню, не поступатимуся до останнього, адже стовідсотково загубить збудований всесвіт. Він взагалі не має навичок роботи з великою кількістю персонажів. Мені постійно доводилося нагадувати, скільки їх було на початку, хто загинув, а хто просто вийшов погуляти і потім повернувся. Для письменника бути генератором ідей мало. Я погодився лише заради того, щоб він цьому навчився, подивився як слід, порівняв.

А він бачте, вирішив, що це просто, достатньо по клавіатурі постукати. Я анітрохи не шкодую про нашу співпрацю, ні, адже результат в наявності, але все ж таки яка вона обтяжлива.

Коли я вже майже заснув, від співавтора прийшов файл, навіть у запечатаному вигляді він палав ентузіазмом. Я одним оком глянув і жахнувся, – о, Боги, він поліз у наукову фантастику. Тепер точно світові кришка. Ні, щоб насолоджуватися вже заслуженими «аплодисментами» – йому навіщось треба ще більше. Я точно в цьому не бритиму участі.

І завтра йому про це напишу.

Надійшов ще один лист, але його вже я не читав.

***

…Прокинувся, по звичці, під звуки раннього будильника. За вікном тільки світало. Змусив себе піти до ванної, вмився, витерся, подивився у дзеркало. І завмер.

На обличчі красувалося татуювання. Буревісника.

Мерехтливе, неонове…таке ж… як… у нашій книзі.

Я відсахнувся, ніби дзеркало бризнуло осколками. Кинувся назад до кімнати, відчинив вікно — сподіваючись, що це лише жарт, надто бурхлива уява. Але відображення міста на склі й реальність збігалися. В кімнату затягло звуки й запахи ранкової прохолоди. Місто жило власним життям.

Ні-ні-ні! Це галюцинація… хе-хе… це сон! Я сплю. Просто дуже реалістичний сон. Треба лише… прокинутись.

Але внутрішнє відчуття — те саме, яке завжди змушувало мене виправляти помилки співавтора — не відпускало. Стискало обуренням, розривало зсередини. Я знав відповідь – він втрутився. Увірвався в наш світ, незважаючи на мою відмову. І тепер усе піде шкереберть. Він стовідсотково все загубить.

А я… Я — чорний вісник. Маю повідомити цьому світові про його кінець.

Я вибіг надвір, упав навколішки перед величезним, прекрасним містом — і заридав.

Книжка отримала назву «Чорний вісник».

Кінець