Альона Чихічина - Тиша серед полиць , Альона Чихічина

Бібліотека завжди була її прихистком. Місцем, де панувала тиша, запах старого паперу й час ніби зупинявся. Марія працювала тут уже десять років, знаючи кожну полицю, кожну книгу й кожного постійного відвідувача. Але в той дощовий вечір щось було не так.

Двері скрипнули, і до зали ввійшов чоловік у сірому пальто. Обличчя закрите шарфом, очі — уважні, ніби шукають не книгу, а людину. Марія звично усміхнулась, але чоловік нічого не сказав. Він пішов до віддаленого кутка — туди, де зберігалися архіви газет за 80-ті роки. Туди ніхто ніколи не ходив.

Вона спостерігала за ним крадькома, серце починало битися швидше. Через пів години чоловік вийшов, лишивши після себе лише ледь помітний запах тютюну та одну розгорнуту газету на столі. Марія підійшла. На першій шпальті — пожовкла стаття: "Зникнення молодої письменниці. 1984 рік". Фотографія — знайома. Надто знайома.

Її мати.

Марія сіла. Її мати зникла, коли Ірині було п’ять. Її тіло так і не знайшли. Батько тоді мовчав. Усі мовчали. Лише книги лишалися вірними.

Наступного дня вона переглянула архіви. З’ясувалося, що за кілька днів до зникнення мати працювала над романом — детективом, у якому головний герой був викрадений через те, що дізнався державну таємницю. І ніхто не знав, що в романі все було не вигадкою.

Марія шукала роман — марно. Жодного запису, жодної згадки. Аж поки не відкрила одну зі старих книг на полиці з краєзнавством — і з подиву впустила її. В обкладинці була захована рукописна зошитка. "Тиша серед полиць", — стояло на першій сторінці. Це був той роман.

Він виявився щоденником. Її мати, Мирося, вела нотатки про переслідування, про людину, що хотіла змусити її замовкнути. Останній запис був жахливим: "Якщо я зникну, шукай мене в місці, де зберігаються всі правди і всі мовчання".

Криптично. Але Марія знала — це бібліотека.

Вона перевірила всі сховища. Тиждень нічого. Але однієї ночі, коли чергувала, почула звук за стіною. Полиці трохи хитнулись. За однією з них — двері, замасковані деревом. Вона знайшла ключ у шухляді старого письмового столу, який ніхто не чіпав.

Двері вели в невелике сховище. Пил, павутина — і... кістяк. У руці — кулон, ідентичний тому, який Марія зберігала як сімейну реліквію. Її мати.

Поліція підтвердила — тіло належало Миросі. Смерть настала від удару в потилицю. Але головне — її щоденник став доказом. Чоловік у сірому пальто був колишнім офіцером спецслужб. Його затримали того ж тижня. Саме він переслідував Миросю, боявся викриття. Через тридцять вісім років його таємницю розкрила дочка жінки, яка не замовкла навіть після смерті.

А в бібліотеці знову запанувала тиша. Тиша серед полиць. Але вже не мовчання.

Кінець