Джо Кейдж - Этюд "Втрачений сенс", Джо Кейдж

За тисячі років безперервно відбуваються вічні піднесення, а потім — нищівні падіння цивілізацій, імперій та інших людських спільнот.
Це явище помітне й у житті окремих індивідів, чиє існування тримається лише на чомусь нематеріальному. Народження, перші кроки, перші слова, шкільна програма, університет і безліч доріг, що зрештою ведуть до єдиного фіналу.

Серед ряду крихітних, мов бджолині соти, будинків стоїть невеличкий дім. Ззовні, можливо, він має свої риси, але всередині — такий самий, як і всі: кілька спалень, туалет, душ, кухня, якщо пощастить — балкон, кладовка, іноді підвал, і на цьому все.
У ньому немає стабільного й гідного достатку для кращого життя, але вистачає на відновлення запасів, на іноді новий одяг. Якщо не топити біль алкоголем, а триматися дисципліни й холодного розуму — можна вирватися.

Усередині — зрідка спалахує радість, сміх, сварки. Але щастя заходить лише у свята — в інші дні воно тут чужинець. Люди звикли не відчувати щастя без причини, "для душі" — тут це розкіш.

З шостої ранку життя в домі вже кипить: хтось збирається на роботу, хтось варить каву, наймолодший, як правило, вигулює чотирилапого улюбленця. І кожен робить свій вибір — бути щасливим у цей момент чи ні. З дому тягне ароматним теплом.

Один із мешканців уже вийшов — на вухах навушники, попереду — зупинка маршрутки, що от-от прибуде й забере таких самих, хто просто їде на роботу.

Дехто почувається щасливим, маючи те, що має, не прагнучи більшого — адже мають роботу, дім, спокій.

Сьома ранку. Більшість уже працює. Хтось залишив удома дітей, хтось — кота, а хтось — вечерю в самотності. Та це вже не має значення — люди зосереджені на собі, не на життях довкола.

Настає обід. І в більшості прокидається холодна рівновага — із сумок дістають контейнери з їжею, затим — сигарета і ще горнятко кави.

Вечір. Люди залишають робочі місця з відчуттям перемоги. День вдався. Хтось заробив більше — у нього відсоток. А хтось — рівно стільки, щоб вистачило на проїзд, вечерю й пачку цигарок. І вже поспішає додому з пляшкою пива, зекономленою на чомусь іншому, щоб посидіти в тиші перед завтрашнім днем, що принесе усе те саме, що й сьогодні.

Ніч. Солодкі сни, передчуття, дикі бажання перемог — хоч крихітних, але важливих. Ланцюг маленьких тріумфів — що зрештою об’єднаються в міцний ланцюг, який колись віддячить за зусилля, за біль, за терпіння. У такі миті розквітає цивілізація. Бо завтрашній день обіцяє щось нове, ще не пізнане.

Але сонце ще не встигло з’явитися над горизонтом, як почались приглушені удари по землі. Дім здригнувся. Те, чого всі боялись, те, про що мовчали — прийшло. Не як буря. Як зітхання ворожої долі.

Серед цих вуликів розлетілися постріли. Дорога між будинками залилась червоним — мов ріка. Люди в камуфляжі, озброєні, без жодної жалості, почали чистити оселі. І залишили після себе лише німоту. Через неї пробивався дитячий крик — дітей, які тільки-но навчилися ходити й говорити.

Гуркіт лунав по околицях — і не знав жалю, не знав щастя, не знав нічого. Лише хаос і попіл.

Ранок після найдовшої ночі. Люди сховалися в передсмертній тиші, згадуючи те щастя, яке завжди було поруч. Але тепер воно — у тіні. Воно плаче й кричить. І вже не повернеться — навіть за десять років. Воно пам’ятає ті щасливі обличчя, коли батько повертався з роботи, а мати творила теплий, ароматний затишок.

Та вони залишились разом — поховані під камінням.
Вони більше нічого не знають.
Лише вічний холод.
І ту довгу ніч.

Кінець