Василь Різдвяник - Помста Теодори Лерфи , Василь Різдвяник

Де куняли та бродили, 
Мої буденні думи? 
Чи читали, чи гуляли, 
У душі сповна Зими? 
Не раз і не два, 
Казала гірка душа, 
Про свою огидну відразу 
Що сповна на повні жаху. 
  
У пітьмі де кажани, 
Вісники кривавої ночі, 
Очі яскраво-червоні, 
Зуби як бритви гострі 
Не привабливі й лихі.
У шею в'ються 
І крові нап'ются, 
І та душа - губить кохання. 

Мої думи з душею, 
Поєднанні лихою долею 
З тою душею діви, 
Що гуляє цвинтарем ночами 
Шукає тіло любові 
Що кажани лишили без крові. 
Теодора Лерфа - нещасна, 
Настала для неї - переломна пора. 

Як ніч настане темна, 
Усе проковтне пітьма, 
І нарешті вона - 
Теодора Лерфа, 
Кине дім повний дум 
Про її колишній сум. 
Під покровом ночі, 
Цвинтарем піде - у чорній сукні. 

Обличчя її бліде, 
І серце зовсім темне, 
Шкіра стала зовсім біла 
І вже не ясно чи вона людина. 
Але ясно чітко - 
Що вона розлючена дівчина, 
По її чорним очам  
Зрозуміло все змістовно. 

Волосся чорне - у повітрі, 
Воно довге як проміні,
Тільки її, не Місяця - і темні 
Як таємниці космічні. 
Теодора Лерфа - 
Кажанів упирів, знищить,
Під зорями що горять 
На полум’ї вони згинуть. 

І от сплива, нічна година, 
Довга й велика; 
Кажани над цвинтарем
Завзято кружляють, 
Пророкують жах й лють, 
І свою не стримну жагу 
Спорожнити кожну жилу, 
Теодори Лерфи у хвилину. 

Та кинувсь на неї один, 
Вкусив за руку, 
І без кожного зубу 
Лишився злий упир. 
Кров Теодори чорна 
І як смертельна кислота, 
Вона жорстоко упиря розчинила. 
Кажани-упирі тікали геть. 

Але як пробила година, 
І як кривава господиня, 
З очей її чорною полелася
Кров, і стала як покров 
Усього цвинтаря земля. 
З криком що душу розриває, 
Вона спускала з себе кров
Чорну як нічний покров. 

Очі як ридають чорною кров'ю, 
Але шкіра обличчя її біла
І зовсім ніяк не змінна.
І врешті, чорно-кривавий плач, 
Став для упирів як палач, 
Що знищив їх опліч 
За свою господиню охоч. 
А опісля страти - знов
       
Цвинтарня звичайна тиша. 
І гірка Теодора Лерфа, 
Проте досхочу задоволенна, 
Сіла на багорбі біля дерева, 
Де колись з коханням гуляла. 
І ось вона, думка легка, 
Але вкрай філософська і гірка: 
Помста - не покращала їй життя. 


В. РІЗДВЯНИК                                

Кінець