Olha Alder - Юпітер у Леві, Olha Alder

Мін Су — хост-бой і звик почуватися на вершині світу. Він король у модних клубах і барах Сеула. У нього розкішне життя, увага і дорогі подарунки від шанувальників. Але за фасадом успіху ховається тягар страху перед майбутнім. Коли його становище в барі «Король» починає змінюватися, Мін Су розуміє, що його краса не вічна, і вирішує терміново знайти партнера, який дасть йому стабільність. Його вибір падає на Кім У Шика, голову великого конгломерату. Проте, немає шансів зблизитися з ним. Тоді Мін Су використовує милого власника кав'ярні по сусідству, який давно закоханий у нього. Утім усе стає трохи дивним, коли Мін Су мало не потрапляє в аварію. Здається, хтось намагається утримати його в барі «Король» або поховати разом із чужими секретами.

Я — Мін Су

— Братиме те, що захоче. І дружина буде статусною… — Ось, що захоплено говорив астролог моїй матері, коли мені виповнилося вісім днів.

Сьогодні мені двадцять вісім років. І я зовсім не збираюся одружуватися.

— Мін Су, вип’єш з нами?

— Звичайно. — Я солодко посміхнувся.

Адже моя робота називається — хост-бой.

Юпітер у Леві, до того ж у сьомому домі. Цим захоплювався той астролог. Він сказав, що я буду гарним. І це дійсно так.

Струнке тіло, на яке чудово сідають обтислі та блискучі речі. Пухкі губи, на які я щовечора наношу гігієнічну помаду — цього достатньо, щоб ніхто не міг відірвати від мене погляду. І величезні очі з довгими віями.

Я був зіркою елітного бару “Король”. Чоловіки та жінки, мої шанувальники приходили, щоб насолодитися моїм зовнішнім виглядом. Але купити мене міг не кожен. Це коштувало дорого. Дуже дорого.

Я підливав напої лише великим бізнесменам та політикам. Навіть співаки та актори не могли бути нагороджені моїм поглядом.

Усі дивилися на мене, поки я дивився у дзеркало.

Чудовий.

Я закінчив медичний коледж університету Йонсе, звичайно ж, завдяки своїй блискучій зовнішності та унікальним навичкам… умовляти.

І після практики не пропрацював жодного дня в лікарні.

Останні п’ять років я змінював клуб за клубом, пробиваючи собі дорогу до багатих і дуже багатих. Такий, як я, повинен дістатися лише тому, хто може мене безупинно вихваляти.

Чоловіки приходили і йшли. Деякі падали ниць перед моїми начищеними туфлями. Маючи медичну освіту та певну щедрість, кільком я навіть провів серцево-легеневу реанімацію. За що отримав щедрі чайові.

Мені подобалося працювати хост-боєм в атмосфері свята та неробства.

Я міг прокидатися о другій годині дня. Повільно пити гарячу каву. Сходити на тренування. Вибрати новий наряд. І лише до дев’ятої вечора прибути до бару.

Мій розклад був дійсно щільним. Охочих, щоб я посидів з ними в закритій кабінці, підливаючи іскристе шампанське в келихи Сваровскі, — було на місяці вперед.

Того вечора я супроводжував міністра економіки та його друзів. Потрібно було лише підтримувати вогонь розмови та кількість алкоголю. З цим я завжди справлявся на відмінно. Але мій настрій був зіпсований ще до початку вечора.
Один огидний відвідувач, без гроша в кишені, зумів притиснути мене в темному кутку бару і прошепотіти пару брудних речей на вухо. Це було огидно.

Звичайно, я вирвався. Але це зіпсувало мій настрій. І натягнута до вух ввічлива посмішка не здавалася моїм гостям щирою.

— Мін Су, ти сьогодні в поганому настрої? — Міністр поплескав себе по коліну, запрошуючи мене сісти.

У звичайний день я навіть не вагався: сів би й обхопив його потужну шию рукою. Але сьогодні це здалося мені неприйнятним запрошенням.

Я чудово знав свою роботу: грати, зваблювати, приваблювати, можливо… цілувати. Але вже точно не заходити далі.

Ті речі, що мені прошепотіли в пориві брудної пристрасті, здалися мені занадто, занадто… Я почувався низькосортним обслуговчим персоналом, ледь не хлопчиком на ніч.

— Мін Су. — З натиском у голосі промовив міністр.

— Звичайно. — Я знову солодко посміхнувся.

Якщо мені залишать мало чайових або поганий відгук, то зірка швидко впаде. Я не був готовий до падіння.

Однак часто згадував астролога, про якого мені розповідала мама. Мені обіцяли розкішне-розкішне життя. Але, мабуть, щось забули додати.

Ми сміялися й веселилися з гостями міністра. Цокалися келихами й лили-лили шампанське. Увечері мені вдалося відвернутися від важких думок, лише забувшись в алкогольних парах.

А вранці я похмуро пив каву в кафе навпроти мого будинку.

— Погано спали, Мін Су~щі? — Мене ввічливо запитував офіціант.

Ми були знайомі вже кілька років. Я заходив щоранку за однією й тією ж кавою, а він уже навіть не питав, що я буду.

Ми не були друзями чи кимось у цьому роді, але цей хлопець поважав мене, тому я опустився до розмови з ним.

— Весь у турботах. — Пробурмотів я, навіть не знімаючи сонцезахисних окулярів.

— Що вас турбує? — Він відсунув стілець і сів переді мною.

Я з подивом подивився на нього поверх окулярів. Наші стосунки не були приятельськими, і я не запрошував його сісти зі мною за один столик.

— Чого ви сіли тут без дозволу. — Грубо відповів я, відставляючи стакан з кавою.

— Та годі вам, — він чарівно посміхнувся, показуючи мені свої рівні білосніжні зуби. Тоді я вперше уважно подивився на його обличчя і помітив ямочки на щоках. — Ми знайомі вже три роки. Я думав, що ми трохи ближчі, ніж продавець і покупець.

Сховавши погляд за очками, я ковзнув поглядом на його бейджик: “Чхве І Чон”. Я навіть не знав його імені до сьогоднішнього дня.

— Та годі… — Він раптом відкинувся на спинку стільця. — Ви не знали мого імені?

Я зніяковів, але не подав знаку. Нахмурившись, запитав:

— З чого ви вирішили? — Адже ж він не міг бачити, як я дивлюся на бейджик? Правильно?

— Ви замовкли.

— І що?

— Я просто припустив, що ви мене не запам’ятали за три роки.

— Запам’ятав. — Я зірвав очки з обличчя і з гуркотом поклав їх на стіл. — До чого цей допит, Чхве І Чон?

— Це не мій бейджик. — З розчаруванням зітхнув він. — Моєї молодшої сестри.

Я закрив стрімко обличчя, що почервоніло, руками:

— Навіщо ви носите бейджик своєї сестри?

— Тому що за регламентом потрібен бейджик, а я приходжу всього на кілька годин зранку, щоб дочекатися вас. І приготувати вашу улюблену каву. Я навіть не відкриваюся, поки ви не вип’єте її в тиші.

Я опустив руки й оглянувся. У кафе й справді було пусто. І тільки зараз я зрозумів, що пусто було завжди. Мені навіть на думку не приходило, як вони виживають, якщо немає відвідувачів.

— До чого такі старання? Ви ж навіть не власник кафе. Лише псуєте прибуток заради мене. Так і до закриття недалеко. — Я фиркнув і знову потягнувся за стаканом кави.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍