Лиськов Руслан - Колодязь. Нові пригоди отця Нікодима., Лиськов Руслан

Щось дивне , загадкове і страшне відбулося у далекому селі на березі Дністра. Відголоски тієї історії тягнуться до самого Кам'янця. Отець Нікодим намагається знайти відповіді на усі питання. Але чи під силу йому боротися з чимось надлюдським і моторошним?

Колодязь

Толька Жердян повільно йшов нічною вулицею через село. Він тихо і зморено щось бурмотів собі під ніс - розмовляв з самим собою.
Ноги погано слухали, Толька постійно шпортався на вибитій колесами фір нерівній дорозі. Здавалось - чоловʼяга ось-ось впаде, але на диво, йому завжди в останній момент вдавалося втримати рівновагу. І він плентався далі.
Цілий день Толька допомагав будувати новий хлів заможному господарю Тарасу Запоточному, якого поза очі називали Капелюшком. На вечерю Капелюшок виставив куліш на шкварках, тушкованої капусти, печеної ковбаси, а ще доброї горілки. Після важкої праці втомлені чоловіки славно повечеряли.
А після тої вечері, коли Толька був вже добряче п’яний, по дорозі додому він ще завернув до шинка, де пропив чверть зароблених сьогодні грошей.
І ось тепер, коли в темному небі вже виблискували зорі, він нарешті повертався до своєї хати.
Нічне небо було чистим. Срібні зорі світилися яскраво і виблискували у чорному небі, немов би вкрадене срібло у цигана на чорній хустині. Великий місяць повільно підіймався над старим панським садом, розливаючи над Отаринцями примарне неяскраве світло. І здавалося, що навіть камінці на шляху теж почали світитися.
Толька повільно плентався дорогою, переходячи від одного краю до іншого. Голова його гуділа, як дзвін на оринінській дзвіниці на Пасху. Гостре підборіддя, вкрите густою сивою щетиною торкалося впалих грудей. Толька усе бурмотів собі під ніс. Це продовжувалась уявна розмова з тим самим Капелюшком у якого Толька сьогодні працював.
Толька все дорікав скупому господарю за те, що той не виставив до столу ще однієї пляшки. Толька лихомовив Капелюшка усілякими словами, а коли стомлювався, то на якийсь час замовкав, ніби задрімавши. Та ось ноги знову чіплялись до каменюки на шляху, Толька ледь не падав, та все ж утримувався на ногах. Він повільно йшов далі. І знову тихо бубонів собі під ніс ті самі докори.
Місяць розливав на село, на сади, городи і шлях примарне сріблясте світло. Нічний вітерець приніс прохолоду і свіжість. Десь у темряві ліниво перебріхувались собаки, лякаючи парубків і дівчат, які ще шпацирували нічним селом.
Коли до рідної хати лишалося вже зовсім недалеко - ще три повороти і невеликий місточок через потік, Толька раптом зупинився, ніби прокинувшись.
Він протер кістлявими засмаглими кулаками очі і придивився до того, що було попереду.
У десяти кроках, коло краю дороги хтось лежав. Толька може би і не помітив темну фігуру, але у тьмяному сріблястому світлі місяця, там, попереду виблискувало бліде обличчя.
- Це ти, Семене?
Толькові чомусь здалось, що на дорозі лежав його кум Семен Гостяк, з яким вони сьогодні працювали у Капелюшка.
- Чого це ти розлігся посеред дороги? Чекай-но, зараз тобі допоможу.
Толька підійшов ближче і зупинився за кілька кроків. Він повільно протер очі кулаками, намагаючись щось розгледіти у темряві.
- Але ж я набрався сьогодні, - сам собі посміхнувся у вуса Толька, втримуючи рівновагу.
Край дороги точно лежала людина. Толька тепер чітко бачив бліде обличчя і долоні.
- Семене…
Раптом Толька завмер, придивляючись. Щось тут було не так.
Крізь теплі густі хмільні хвилі, що ніби розгойдували його свідомість, раптом пробився тоненький льодяний потічок жаху. Холодний прозорий як джерельна вода страх.
- Семене… Семене, це ти? Чого це тут лежиш?
Толька намагався підбадьорити себе. Голова гуділа від випитої горілки, але страх вмить наче вивітрив більшу частину хмелю з крові, залишаючи тільки слабість у ногах.
Толька наблизився до нерухомого тіла на кілька коротких кроків, відчуваючи слабкість у колінах.
- Семене, Семене. Це ти?- все повторював чоловік, намагаючись заспокоїти самого себе.
Чому йому стало так страшно? Чого він раптом став боятись?
Але тепер, коли в очах його трохи розвиднілося, Толька точно бачив, що край дороги лежав не його кум. То була жінка. У місячному сяйві Толька впізнав цей довгий гострий ніс на худому блідому обличчі.
То була Олена Заїка. Вона жила коло повороту на долину, Толька добре знав її.
- Чого це вона тут лежить? П’яна чи що?
Він зігнувся і обережно торкнувся тіла.
Крик вирвався зі зведеного судомою рота. Толька від різкого руху назад, втратив рівновагу і впав на спину. Він незграбно перекотився і навпочіпки відповз якомога далі від тіла. Тольку знудило вечерею.
Чоловік зірвався на ноги і шкутильгаючи побіг з криком якомога далі від цього проклятого місця.
Толька все біг і відчував на кінчиках пальців крижаний холод. А ще піддатливу нудотливу м’якість мертвого тіла. Тіла, у якому зовсім не було кісток. І він ніби знову і знову бачив, як з гострого носу жінки, з її наполовину відкритого рота все витікає і витікає щось густе і чорне. Толька зупинився коло муру і його знову знудило.

Стояла рання осінь. Старі кошлаті верби, які росли вздовж Смотрича ще були зеленими, але вже немов би сонно і неохоче нахилялися до зеленуватої води, коли налітав вітерець, ніби відчуваючи майбутні холоди.
Той вітер ніс з полів і навколишніх сіл вересневі аромати гараздів і достатку. Та вже скоро він стихав, ніби загубившись у довгому густому вітті. А зверху каньйону, на самих скелях, за кам’яними високими мурами старовинного Камʼянця, пахло кіньми, коров’ячим гноєм, смаженою цибулею і кислими огірками.
Різноплелеменний люд немов потривожені мурахи вештався вузькими камʼяними вуличками міста - більшість займалися щоденними справами, а були і такі, які швендялися без усілякого діла - шукаючи де б перехилити квасу чи пива, а може і чого міцнішого. Городяни, селяни з навколишніх сіл і хуторів, важні чиновники, їх дружини, православні монахи з куцими бородами і великими животами, католицькі монахині у чистеньких випрасуваних апостольниках, худющі як жердини євреї, невисокі широкоплечі вірмени, козаки у латаних шароварах, чорняві арнаути які привозили товари на продаж - високі і білозубі, а ще дітлахи, семінаристи, пияки, вози, брички, кози, коні, воли, худоба… Усе це текло вулицями міста, немов каламутний потік і не було тому ні кінця, ні краю. Сміх, крики, прокльоні і благословення, дитячий плач і гудіння худоби луною відбивались від кам’яних мурів, підсилюючись і спотворюючись до незрозумілого, але такого рідного і навіть затишного шуму. Гомін - це добре. Погано - коли тиша. Тиша - то значить біда. То значить, що людям немає місця у цій частинці світу.
Тож Кам’янець гудів як вулик.
А у кав’ярні старого Вачика, що знаходилась недалеко коло вірменського собору, було у цю годину лише два відвідувачі. І зовсім незвичні відвідувачі як для вірменської кав’ярні. Два православних священика. Один високий, широкоплечий, з засмаглим червоним обличчям і довгою бородою солом’яного кольору. Повну його статуру не міг сховати величезний підрясник підперезаний широким шкіряним поясом. Густе масне біляве волосся було зібране у хвіст, а чорна скуфія лежала на столі поруч з тарілкою нарізаного шароцу і мідною джезвою.
Інший священик був ніби протилежністю першого. Середнього зросту, худорлявий і стрункий наче парубок, але вже з сивиною на акуратній темній борідці і на скронях.
Священики давно знали господаря кав’ярні старого вірменина Вацика і одразу запросили його до свого столу, але той чемно відмовив їм, весело посміхаючись старим знайомим.
- Багато роботи, дорогі гості, - сказав він їм.
- Краще принесу вам такий хороватц, якого ви ніколи в житті не куштували! А поки пийте каву і відпочивайте!
Святі отці подякували господареві і зручно примостившись на м’якому дивані, насолоджувались ароматним напоєм і розмовою. Вони не бачились вже чотири роки і зустрілись у Кам’янці можна сказати, випадково. Кам’янецький владика святкував ювілей. На свято прибули дуже поважні особи. Але владика також не забув своїх однокашників по академії. Кожному було відправлено персонального листа із запрошенням. У тому числі і ось цим двом духовним особам - кремезному ігумену Саві , настоятеля монастиря під Бакотою і отцю Нікодиму - худорлявому священику, настоятелю невеличкої церкви у Красноставцях, недалеко від Кам’янця. Колись усі вони були молодими студентами. Ховались з купленою у складчину пляшкою вина під старими липами серед вузьких вуличок київського Подолу від суворого професора отця Анатолія - Всевидящого ока, як його називали студенти. Ховався і отець Нікодим, і ігумен Сава, і навіть теперішній кам’янецький владика. Тоді вони були лише молодими хлопчиськами, а не поважними духовними особами. А ось тепер зовсім інша справа. Тепер деякі з них досягли таких висот… Але дружба є дружба. Вони рідко зустрічались. Та не забували ті далекі часи. Найщасливіший час.
При зустрічі отець Нікодим і ігумен Сава сердечно обійнялись. Обоє були раді бачити один одного. Ігумен Сава голосно сміявся, м’ясисті щоки його вкрились рум’янцем, зовсім як у далекій юності. Отець Нікодим, більш стриманий, лише посміхався, хоча був радий зустрічі старого товариша не менше. Вони домовились після прийому у владики, пообідати разом. І ось тепер сиділи і пили ароматну каву у улюбленому місці отця Нікодима - у закладі старого вірмена Вацика.
Отець Нікодим мав слабкість до кави. Буваючи у Кам’янці, він завжди заходив сюди і купляв мішечок ароматних обсмажених зерен, щоб вже дома, після ранкової молитви, у тиші насолодитися міцним напоєм, який бадьорив і ніби дарував нові сили.
Поки гості насолоджувались кавою і розмовляли, господар приніс буряковий квас і велике блюдо зі смаженим м’ясом, викладеним на тонкому лаваші. Це і був знаменитий хороватц.
Отець Нікодим одразу згадав давнього товариша отця Андрія, з яким ось рівно рік тому сидів саме у цьому місці і ласував вірменським різновидом шашлику.
- Ти пам’ятаєш отця Андрія? - сказав він ігумену Саві.
- Він служить в Отаринцях, зовсім недалеко від Бакоти. Ми рік тому з ним тут були. А цього разу я його чомусь не бачив на прийомі у владики.
Міцна рука ігумена Сави, яка підносила горнятко з кавою до вуст завмерла на половині шляху. Потім ігумен обережно поставив горнятко назад на стіл.
- То ти не знаєш?
- Про що?
- По отця Андрія.
- Що? Ні. А що трапилось?
Отець Нікодим нахмурив брови. У серці щось закололо. Він ще нічого не почув, але серце ніби знало, що саме зараз скаже товариш.
- Отець Андрій вже не з нами.
Ігумен зітхнувши перехрестився.
- Господи!..
- Як? Як це сталося!? Коли?! Я про це нічого не знав!
- Це дивна і темна історія. Господи помилуй душу раба твого Андрія.
Ігумен розгублено почесав масного лоба. Потім узяв горнятко і зробив великий ковток.
- Це сталося ще на початку весни. Отець Андрій поїхав на требу на один з хуторів, що на околицях Отаринець. Бувало він затримувався, ночуючи у знайомих. Але завжди повертався наступного дня. Того дня як раз повинна була бути служба, а отця Андрія все не було. Староста і дяк, не дочекавшись повернення священика, відправили за ним людей. Міркували, що отець Андрій захворів, чи може з конем чи візком щось сталося. Але того ж дня, під вечір, знайшли і коня, і візок коло старого болота, недалеко від шляху. А ось бідного отця Андрія так і не знайшли. Думали спочатку, що лихі люди напали дорогою на священика. Але усі речі були на місці. Ось тільки самого отця Андрія ніде не було.
- Тоді селяни і згадали про старе болото і про погані чутки, які ходили серед людей про те місце. Казали про нечисту силу, про водяників і таке інше, про що не під час трапези і згадують.
- А я вважаю як і більшість розумних людей, що то був нещасний випадок. Напевно повертався отець Андрій додому, і напевно випав з візку, задрімавши. Бо шлях там проходить поруч з мочарами.
Ігумен Сава знову зробив ковток кави, поцмокав повними губами. Задумливо зітхнув.
- Правду сказати, люди жердинами перевірили болото де могли, але тіла так і не знайшли.
Отець Нікодим мовчки слухав страшну розповідь давнього товариша. Високий мелодійний голос ігумена Сави немовби пом’якшував жахливі новини.
Отець Нікодим відчував якесь отупіння. Так, ніби його хтось по голові пригостив товстою важкою палицею. Усі відчуття ніби відмерли, пропали і лише бліде витягнуте худорляве обличчя отця Андрія з рідкою куцою борідкою, впалими карими очами, темними і уважними, були перед внутрішнім зором.
Вони ж отцем Андрієм пили каву і вино рік тому у цьому самому закладі! Розмовляли, сміялись, згадували минуле… Ех, та що тут казати! Вони ж були товаришами! Як ось с ігуменом Савою.
- Напевно змовився і заснув дорогою, - продовжував розмову ігумен Сава, - зо мною самим так частенько траплялося.
- Закуняв, ось і випав з візку прямо у багновицю. Може і голівонькою до каменюки вдарився. Так і пішов на дно і нікому було йому допомогти. Спаси Господь його бідну душу!
Ігумен Сава усе зітхав, але вже почав косити око до тарелі з ароматним блискучим підсмаженим м’ясом. Кілька разів він навіть ковтнув слину. Згодом перехрестився і обережно підчепив пальцями шматок.
Отець Нікодим задумливо слухав розповідь ігумена Сави, дивився як той з апетитом пережовує смакоту, запиваючи усе квасом і думав про ту свою зустріч.
- Я ж відчував, що з отцем Андрієм щось не так, - раптом промайнула думка у його голові.
Отець Нікодим згадував ті посиденьки і ту дивну розмову, яка сталася тоді між ними. А точніше сказати, свого роду сповідь отця Андрія. Не то що то була справжнє таїнство, але…
Вони зустрілись майже так саме як і з ігуменом Савою - випадково.
Отець Нікодим побачив невисоку тонку фігуру у чорному трохи вицвілому на сонці підряснику, попереду, серед перехожих. Отець Нікодим одразу впізнав давнього товариша і прискоривши крок, скоро нагнав.
Отець Андрій здається дуже зрадів зустрічі. Він голосно сміявся, міцно обійняв однокашника. Але саме тоді, першої миті, коли рука отця Нікодима торкнулася вузького плеча товариша, отець Андрій вмить ніби увесь підібрався. Втиснувши голову у плечі, різко обернувся. І на якусь короткий момент, отець Нікодим побачив дивний незрозумілий страх у впалих темних очах свого друга. Кого він злякався? Кого боявся зустріти посеред галасливих кам’янецьких вулиць?
Але це тепер отець Нікодим згадав про дивний недоречний страх бідного товариша, а тоді не звернув уваги на те. Бо вже через секунду отець Андрій розправив вузькі плечі, міцно обійняв давнього товариша, весело сміявся, можливо трохи і занадто голосно, але…
Тим часом ігумен Сава вже закінчив з м’ясом і насолоджувався свіжим чаєм і гатою - смачним солодким печивом. Він розповідав про свій невеличкий монастир, про риболовлю на Дністрі, а отець Нікодим слухав у піввуха, думаючи про своє. Одного разу лише, коли неспішна розмова знову повернулась до старовинних товаришів, він спитав, чи не жалівся на що бідний отець Андрій і сам згадавши дещо.
- Не пам’ятаю я вже про таке. Отці з навколшніх сіл буває приїздять до нашого монастиря - за просфорами чи до сповіді. Буває і жаліються на життя. Але як подивляться на наш монастир, то і самі наступного разу гостинці нам везуть. Ех, смачне ж отут ось це солодке - пряник це, чи що.
- Так, - відповів отець Нікодим задумливо, - такий різновид вірменського пирога.
- А сам тим часом думав про ту свою розмову з отцем Андрієм. Вони тоді теж ласували гатою. Але не з чаєм, а пили розбавлене криничною водою солодке і терпке вино. Спекотно було.
Але ще до того, як вони сіли у затінку старої липи, отець Нікодим помітив, що настрій отця Андрія був якимось дивним. Він то голосно починав говорити, то раптом зупинявся, втягував голову у плечі і швидко обертався, ніби вишукуючи когось у натовпі. Тоді отець Нікодим спитав, чи не чекає отець Андрій когось. Але той у відповідь знову голосно сміявся і нарешті запропонував десь пообідати. Так вони і опинились в гостях у старого вірменина Вацика.
- Бачу, що ти постійно про щось своє міркуєш, - перервав роздуми отця Нікодима ігумен Сава.
- Так, друже. Постійно згадую торішню зустріч з бідним отцем Андрієм. Ще коли я його зустрів, мені здалось, що його щось бентежить.
- Бентежить?
- Так! Він був якимось нервовим… Спочатку нічого не хотів розповідати. А коли ми прямували від Ратуші ось до цього закладу, то він взагалі викинув дивну штуку. Під час розмови раптом схопився і кинувся до якогось селянина, що віз товар возом . Зірвав з бідного чоловіка солом’яного бриля… А потім довго вибачався, говорив, що обізнався. А під кінець всунув переляканому чоловікові монету і поплентався геть. Я наздогнав отця Андрія, а він ніби і забув про мене. І лише коли ми випили солодкого вірменського вина і після моїх наполегливих вмовлянь, отець Андрій нарешті погодився розповісти, що з ним відбувається.
- Посповідаюсь, тобі, братику, - так і сказав. Він завжди називав мене братиком.
Отець Нікодим сумно посміхнувся.
Отець Андрій попросив налити йому вина, одним духом осушив келих і тоді почав свою повість. Ось тепер і ти її послухай, пане-отче ігумене.

- Може ти вирішиш після моєї розповіді, що я зовсім здурів. Але хай буде як буде,- отець Андрій опустив порожній келих на столик і зморено відкинувся назад, до мʼякої спинки канапи. Вузькі його плечі опустились ще більше донизу і він ніби одразу постарів.
- Довгенько те вся я в собі ношу. Може з часом я дійсно позбувся клепки. Ну то слухай. Ти, отче Нікодиме, людина розумна - сам усе зрозумієш.
- Почалась та дивна і страшна історія на початку літа, перед Трійцею. Я служу Богові, як ти знаєш, в Отаринцях. Невелике, але і не маленьке село, що розкинулось на звивистому березі Дністра, недалеко від старовинного містечка Бакота. Так ось, однієї літньої ночі прямо посеред дороги було знайдено вбитою молоду селянку. Олена Заїка - так її в Отаринцях називали.
Бачу по твоїх очах, братчику, що ти хочеш спитати мене - чому саме вбитою, а не померлою? Так?
У неї була зламана шия - голова виявилась вивернутою в інший бік. А ще, Господи помилуй нас грішних, увесь писок набитий чорним намулом. Та земля витікала і з носу, і ще була під нігтями, і, прости Господи, під свиткою.
Отець Андрій поспіхом перехрестився і налив собі ще вина. Він зробив невеликий ковток, але потім, ніби пригадавши щось важливе, поставив келих назад на стіл і продовжив свою розповідь.
- Знайшов тіло місцевий пияка Толька Жердян. Після того він і пити перестав. Почав заходити до церкви. Дуже він перелякався. Але протримався місяць. Знову запив і втопився того ж літа у річці, коли п’яний поліз у воду. Так люди казали. Але я відволікся - не про бідного цього чоловіка тепер моя розповідь. А про ту жінку - Олену. Олену Заїку - як її в селі люди називали.
Я знав її. Знав. Вона десь за тиждень перед своєю смертю приходила до церкви на сповідь.
Отець Нікодим уважно слухав розповідь, смакував маленькими ковтками каву і не говорив ні слова.
Тим часом отець Андрій продовжував тихо розповідати.
Не дуже я її пам’ятав, але того разу сповідь тої Олени щось зачепила у моєму серці. Вона підійшла до мене якась перелякана. Її посмішка… Я ту посмішку ніколи не забуду.
Вона тоді сказала мені, що дуже боїться смерті. Боїться померти. Я щось почав їй лепетати про Царство Боже, так, як нас в семінарії вчили. А вона раптом відсторонилася від мене і так подивилася. Прямо у очі. І усі слова у мене одразу закінчились.
- Боюсь, каже, свого чоловіка Бориса.
- Чого ти його боїшся? - питаю.
- Це не він, - каже. І бачу, що сльози течуть по її засмаглому обличчі.
Важке життя у молодиць. Працюють коло землі з ранку до пізньої ночі. А ще господарство. Ось, думаю, від важкої праці стала жінка не сповна розуму. Але почала Олена розповідати, тоді вже і я задумався.
Жили Олена і чоловік її, якого кликали в Отаринцях Рудим Борисом, самі - без дітей. Жили не бідно, але й не багато. Як усі люди. Мав Борис коней, воза. Заробляв на життя тим, що возив на продаж до Бакоти і Кам’янця молоко, яйця, городину і таке інше. Бувало і підбирав по дорозі торговок за копійчину. Жили як усі люди. Але одного разу все змінилося.
Якось вирішив Борис викопати у себе в господарстві криницю. Хоч і хата його була недалеко від річки, але за питною водою треба було йти далеченько, ще й під гірку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍