Аркадія моя - Прощення, Аркадія моя

Заприсягаюся ця книга автобіографічна. І я також вибачала те, що вибачати було не можна. В кінці кінців це наздогнало свій логічний фінал

Прощення або вибачають один раз

Якби мені дали вибір де бути тут і зараз, я б не знайшла місця кращого ніж це. Вся справа в тому, що повітря тут мало дещо інший запах. Воно було теплішим і з присмаком трояндового лате з двома цукру. Саме тут я відчувала атмосферу дому, в пошуках якого, я знаходилась більшу частину життя. Раніше я була тут тільки один раз. Жалкую що не довелося частіше. На годиннику 2:6 ночі, і скажіть хто вбіса прокидається о такій годині? І за ради чого?

Його сумні очі ледь розгледіли час на годиннику, але він би не дозволив собі заснути знову ніби нічого і не було. Він прокинувся щоб випити чаю, кави чи віскі. Це зовсім не мало ніякого значення. І все навкруги більше не мало ніякого значення. Приємно, що бодай хтось на планеті повністю розділяв мої почуття. Я дивилась на нього так ніби він був здатен пробудити мене. В будь який час, за будь яких обставин я була готова повернутися в реальність від свого сну аби ще раз глянути своїми зеленими в його сірі. Він був тим, кому я розповіла про себе все, мені не доводилось прикидатися, він знав всі мої секрети і потаємні думки. Але інколи, він дивився на мене так, ніби, мені не треба було говорити. Своїми очима він дивився крізь мою шкіру пробираючись до самої глибини душі.

Варто було йому вийти з кімнати повітря набувало свого звичного стану прохолоди і відтінку білого. Можливо зараз йому хотілось би побути наодинці. Що ж. Здається і мені було вже час. Час. Раніше я чула, що час створений для того щоб все що написано нам долею не сталося в один момент. Розкрийте карту мого життя і покажіть де саме був той час коли мені треба було прийти сюди. Що ж. Давайте подивимось на це більш детально.

 

                                                                                ****

Таксі під’їхало саме вчасно, за пів години до назначеного мені часу, залишивши мене на порозі Національної Київської Філармонії. Пів години були потрібні мені щоб зібратися з думками і налаштуватися на правильний лад. В цей день, тут, вирішувалась моя доля на найближчі сорок років. Раніше я ніколи не думала настільки заздалегідь. Мені подобалося змінювати дислокації і не бути прикутою до одного місяця. Але двері, в які я щойно зайшла відчиняли мені шлях до моєї  справжньої мрії. Музика для мене була сенсом життя. Тільки так я почувалася значимою. Точніше, значимою була моя віолончель, але оскільки моя рука була продовженням смичка це вселяло в мене не аби яку віру в те що і я чогось варта. Музика була втіленням мого голосу, через мелодію я могла говорити більше про свої почуття, в ній вміщалися всі історії які я знала. Я рідко використовувала слова. Чи то через невміння гарно виражали свої думки, чи то через брак тиші. Мені не хотілося порушувати навколишній шум своїм голосом. В ньому ніби не було нічого вартого уваги. То ж я просто робила те що вміла. Я грала мелодії перевірені віками, не вигадуючи нічого особистого.

Моє очікування було довшим ніж саме прослуховування. Я вклалась хвилин за десять не більше. Пів години на роздуми, увага чотирьох авторитетних журі, десять хвилин гри і одне таке довгоочікуване «так». Я не часто покладалася на вдачу, але то насправді була вона. Із більше ніж сорока претендентів на це місце  ухвалили мою кандидатуру. Мені не залишалося нічого окрім як повернутися додому і поділитися гарними новинами з моїми батьками. Від того дня життя розділилися на до і після, і тільки вони, мої батьки, були тією ланкою, яка з’єднувала мене до купи.

Квартира, в якій ми жили, була трьох кімнатна і це все що було дорого в ній, але не цінно. Вона дісталася моєму батькові в спадок від його батька. Старий ремонт, зберігав в собі спогади трьох поколінь.  Моя кімната була найсучаснішою. Свіжий ремонт в ній був подарунком моїх батьків на мої 25 років. Так, я все ще жила з батьками. Здебільшого через те, що я практично не жила вдома, в одному і тому самому місці більше шести місяців поспіль. Я була в більшості великих міст України, а також декілька разів за кордоном, але завжди поверталась сюди.

Мама чекала мене з чаєм і тортом. Такий ритуал: відсвяткувати на випадок перемоги і заїсти стрес на випадок поразки.

Мене взяли. Завтра перша репетиція – ніби мимохідь промовила я.Це дуже добре, сонечко – відповідала мама.Можливо хоча б це зупинить тебе і прив’яже до одного місця? – жартома говорив тато.

Повертаючись в свою кімнату, зазвичай, я залишала все за її дверима. Місце для мого відпочинку не мало бути наповнене турботами буденності. Цей день не став винятком. Можливо в цьому була деяка неправильність, але я вже не думала про сьогоднішні події. Натомість, я дивилась в величезне дзеркало, яке ніби жартома опинилося в моїй кімнаті. Я не була фанаткою того що бачила в своєму відображенні.  Звичайна дівчина, навіть зріст мій був «середньостатистичний», зелені очі і коричневе волосся. Ще я завжди була трохи за худою. В музичній школі мене називали мурахою, ніби та, як і я, здатна нести на собі вантаж більший за неї. Це ніяким чином мене не ображало, але і не тішило. Я була такою якою була- звичайною.

 

                                                                               ****

Моя здатність забувати імена нових людей ще до того, як вони від мене відійшли була не на часі. Я опинилася в середовищі, де більше тридцяти нових лиць оточували мене з усіх сторін, в усіх сенсах цих слів. Всі хотіли привітатися з новим членом команди. Скоріше з ввічливості ніж з щирої цікавості. Я не любила увагу, але з щирою зацікавленістю тисла руки кожному хто до мене підійшов. Впевнена кожна людина має дещо цікаве в собі. Я зовсім не збиралася дізнаватися що саме, але мені було дійсно не байдуже на людей навколо себе. Репетиція почалась з симфонії Гайдна. Я знала його краще ніж свої п’ять пальців, краще ніж саму себе. Це здавалося занадто просто, до тих пір доки ми не починали грати. Тоді зал наповнювався звуками, які мов камені зі скелі, летіли в різні сторони, розбиваючись об його стіни. Музика заповнювала весь простір і видавала знову дещо неповторне. Неповторною її робили ті почуття і емоції ,які я відчувала в той чи інший час. Зараз я відчувала збентеження, заінтригованість, розпач в деякій мірі. Все закінчилось в ту мить, колі із-за куліс хтось звернувся до диригента. Той дав нам 5 хвилин відпочинку

Яка нудьга – обізвався голос зліва від мене .‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍