Vasyl Shyrman - Ставлення до смерті, Vasyl Shyrman

Оповідання "Ставлення до смерті" звертається до важливих роздумів про неминучість смерті, яка водночас є двигуном життя та джерелом трансформації. Автор аналізує людський страх перед смертю, схильність уникати думок про неї та егоїстичну прив’язаність до інших. Проведено паралелі між життям, як пильнуванням і смертю, як сном перед пробудженням. Через філософську призму магії герой розглядає смерть не як кінець, а як рушій, що стимулює до розвитку та духовного зростання.

Втрачені обійми

Коли мага починають долати сумніви та страхи,
він думає про смерть.
Думка про смерть — єдине,
що здатне загартувати наш дух.
— Карлос Кастанеда

На площі метушилися люди і будували поміст для страти. Я виглядала з вікна, ставши на шкарпетки. Підвіконня було дуже високим для мене, хоча я була високою дівчиною не для своїх років. Після того, як у мене почалася юність, мене стали одягати як жінку: нестерпний корсет, важкі спідниці та туфлі на підборах тягнули мене до землі, позбавляючи тієї свободи, яка була раніше. У минулому я б з легкістю влізла на підвіконня і могла б бачити всю площу, а зараз навіть на підборах це стало неможливим. Спочатку я думала, що це покарання, але батько пояснив, що всі леді ходять у такому одязі.

— І навіть матуся носила це все?

— Так, щойно їй виповнилося тринадцять.

— Але я пам'ятаю, що мама дуже легко рухалася.

— Ти не можеш це пам'ятати, тобі тоді було три роки.

— Але я пам'ятаю, пам'ятаю…

— Не плач, мила, не треба, ти звикнеш.

Так мені говорила і Рітрода, моя гувернантка, яка мучила мене по півтори години, одягаючи та розчісуючи вранці й увечері. Мій батько служив при графі радником, і його поважали всі у палаці. До мене ставилися з повагою та запобіжною лицемірною усмішкою. Я була копією своєї матері, як мені казали, і тому мені прощалося багато витівок. А пустувати я, вам скажу, дуже любила — кажуть, це від батька.

Батько був великою людиною з гострим винахідливим розумом, і я не відставала від нього. То олією змащувала підлогу між залами, де ходили придворні пані. Закриваючи рот від сміху, сидячи в схованці, я спостерігала за реверансами на слизькій підлозі та смішними падіннями. Або стягнувши з кухні свинячі кишки, надувала кульки і закопувала їх на доріжках, де любили гуляти ті самі пані. Сидячи в кущах, було дивно спостерігати, як вони верещали, коли ті вибухали під їхніми ногами.

Мої витівки закінчилися, як тільки мені наділи цей тортурний скелет, іменований корсетом, і одягли на мене гардину, ще п’ять спідниць і туфлі, в яких ходити могла тільки чапля. Мадам Тріло, яка займалася моїм світським вихованням, була справжньою деспоткою.

Батько дуже любив мене, як я вже казала, я була копією моєї матінки. Бестер, була дуже красивою жінкою, скажу я вам, судячи з портрета, що висів у батька в кабінеті. Він балував мене різними цікавими штучками, але головна моя пристрасть — це книги, їх у мене було більше, ніж у священика Моргуса. За що, мабуть, він був незадоволений, але про нього потім. Так ось, я сумувала за батьком, адже він завжди був зайнятий або від’їжджав далеко. Тоді мене брала в обіг мадам Тріло, і я не могла насолодитися тим, чого найбільше хотіла — читанням.

То танці, то лицемірна дипломатія, то етикет, то столові прилади, то ще якась світська нісенітниця. А молитви та ці латинські проповіді, повні зневіри та потойбічного співу, і постійні причіпки Моргуса — "це не так, це так треба, це гріх, це не до вподоби Господу". Напевно, сам Господь зітхав від занудства священика.

Я здогадувалася, що мене готують заміж за якогось високопоставленого кретина, але в мене ще було як мінімум п’ять років до повноліття. Якби не ці безглузді кайдани, моє життя було б чудовим. Корсет не лише не давав мені нормально дихати, а й заважав нормально їсти. Я вже не могла, як раніше, запхати три шматки торта. Але це не страшно, моя мила Рітрода завжди приносила мені ввечері щось смачненьке з кухні. Вона служила ще моїй мамі, а тепер — мені, але ми були справжніми подругами. Вона навчила мене читати і прищепила любов до мистецтва. Я непогано малювала, хоча техніка була не надто досконалою. Мені це подобалося, і я намагалася приділяти час малюванню, окрім читання.

Моє легковажне життя закінчилося, коли привезли тіло мого батька. Я не повірила цьому навіть тоді, коли побачила його в церкві в труні. Мені не говорили три дні, але я запідозрила щось недобре, адже усмішка з облич придворних дам зникла і вони стали лицемірно жалісливими. "Бідолашне дитя", — зітхали вони, але я їм ніколи не вірила; їхня брехливість завжди злила мене і через це я часто пакостила їм.

Рітрода в ці дні була мовчазна, на відміну від її звичної балакучості, а ще вона весь час плакала. Батько мене вчив, що питати "що трапилося" ніколи не треба, адже самі розкажуть або потрібно вчитися читати по обличчях, спостерігаючи за іншими. Для мене це було незрозуміло, адже хто, як не Рітрода, мала мені сказати правду.

Осмислення того, що сталося, і шок накрили мене, коли я стала біля труни. Батько, здавалося, посміхався, і мені не вірилося, що його вже немає. Взявши його за руку, я почала смикати її, говорячи "вставай", все голосніше і голосніше. Його холодна, велика рука більше не стискала мою маленьку ручку. Я почала кричати і плакати: "ВСТАВАЙ! ВСТАВАЙ! ЗАРАЗ Ж ВСТАВАЙ! ЙДЕМО ЗВІДСИ…"

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍