Maurice Fedoux - Енріке Портеро в Академії Баленсіага, Maurice Fedoux

Юний та амбітний Енріке Портеро мріє про блискучу кар'єру у світі високої моди. Доля веде його до престижної Академії Баленсіага, де його чекають не лише нові друзі, а й заздрісні суперники. Протягом шляху від наївного новачка до визнаного таланту Енріке стикається з інтригами, заздрістю та прихованими таємницями модного світу. Чи зможе він відстояти свої мрії та розплутати мережу зрад і таємниць, що огортають світ моди?

I

Глава 1

Зранку в будинку Гонсало і Пілар Дуран панувала тиша, яку порушував лише звук посуду на кухні. Їхній племінник Енріке Портеро, сидячи за столом, вкотре намагався не помічати спопеляючого погляду дядька Гонсало. Його пальці нервово торкалися товстого журналу про моду, коли до кімнати увійшов Дієго — син Гонсало і Пілар.

— Дієго, синочку, ти знову запізнився на сніданок, — люб'язно зустріла його Пілар.

— Так, не хотілося вставати, — позіхнув Дієго. — А що цей робить? Знову про шмотки читає? — звернув увагу Дієго на те, як Енріке читає журнал.

— Енріке, — із суворим виразом обличчя почав Гонсало, — скільки разів я тобі казав, що займатися модою — це не для чоловіків? Ти хочеш, щоб тебе всі навколо вважали посміховиськом?

Енріке не знайшов, що відповісти. Слова застрягли в горлі, і він просто опустив погляд на журнал, який притискав до грудей.

— Ось мій син, Дієго, займається спортом, вивчає бізнес, готується стати справжнім чоловіком, — продовжував Гонсало, його голос міцнішав із кожним словом. — А ти... — презирливо похитав він головою. — Ти проводиш час за цими глянцевими сторінками, думаючи, що у світі моди знайдеш своє місце? Це марна трата часу. Це неправильно. Це не для справжніх чоловіків.

Енріке вже звик до подібних розмов, але щоразу вони відбирали в нього сили. Він виріс у цьому будинку, де Гонсало, Пілар і Дієго дивилися на нього зверхньо, ледь терплячи його присутність. Для них він був тягарем, незручним нагадуванням про трагедію, що змінила їхнє життя. Річ у тім, що батьків Енріке жорстоко вбили, коли він був ще зовсім дитиною. Про цю гучну справу писали всі газети, особливо коли вбивцю знайшли та посадили до в'язниці. Ним виявився найманий вбивця Сіріо Негро, проте мотиви вбивства для Енріке досі залишалися загадкою. Після смерті батьків Гонсало і Пілар погодилися взяти його під опіку як рідного племінника. Але він постійно розчаровував їх своїми, на їхню думку, прогалинами у вихованні.

— Як ви не можете зрозуміти? — промовив Енріке, зітхаючи. — Мені вас шкода. Ви ніколи не зрозумієте, як важливо гарно одягатися, мати гарний вигляд. Мода — це спосіб вижити, це спосіб виразити себе у світі, який вас не розуміє.

Енріке Портеро звик до холодних поглядів і різких слів, що наповнювали будинок Дуранів. Того холодного ранку його дядько, Гонсало Дуран, із силою поставив чашку кави на стіл, і кілька крапель темної рідини виплеснулися через край.

— Досить нам тут лекції про моду читати, що нам робити і як нам жити! Самі розберемося, — гримнув Гонсало.

Енріке продовжував дивитися в підлогу, знаючи, що краще не відповідати. Тиради його дядька були для нього такими ж звичними, як і ранкове сонце. Але сьогодні, здавалося, Гонсало тільки почав.

Пілар Дуран, тітка Енріке, вибрала цей момент, щоб підлити масла у вогонь. Вона важко зітхнула, ніби вчинки Енріке були для неї тяжким тягарем.

— Та він не тільки нас дістав, але й сусідів теж, — сказала Пілар. — Вони вже втомилися від твоїх дурниць. Скільки разів вони скаржилися мені на твої так звані «поради» щодо того, як їм одягатися! Ти став посміховиськом! Щоразу, коли вони приходять зі скаргами, я змушена їх заспокоювати, запевняючи, що це просто фаза в розвитку, що ти переростеш це. Але коли ж це станеться? Сил більше немає!

Кузен Енріке, Дієго, з єхидною посмішкою втрутився, підливши ще більше отрути в розмову:

— А давайте здамо його до божевільні? Вочевидь, що з головою в нього не все гаразд. Тільки божевільний витрачатиме стільки часу на ганчірки.

Енріке завмер, відчуваючи, як кров відливає від обличчя. Гонсало примружився, явно обмірковуючи пропозицію Дієго. Пілар посміхнулася, ніби ця ідея була не позбавлена сенсу. Вона злегка насупилася, обмірковуючи пропозицію, і раптом її обличчя прояснилося.

— Знаєш, Дієго, це непогана ідея, — сказала вона, посміхнувшись. — Гонсало, чому б тобі не написати СМС шкільній психологині? Нехай вона розбереться з цим питанням. Адже невідомо, що з Енріке виросте з такими дивними й дикими захопленнями. А раптом у нього це переросте в щось ще більш божевільне?

Гонсало скептично подивився на дружину, кивнув і дістав телефон із кишені.

— Може, ти й маєш рацію, Пілар, — сказав він, набираючи повідомлення. — Краще розібратися з цим зараз, поки не стало занадто пізно.

Енріке, почувши їхню розмову, зблід і стиснув кулаки. Йому стало не по собі від того, що його долю вирішують так холодно, не враховуючи його думки. Раптом Гонсало отримав відповідь на своє повідомлення. Він глянув на екран і одразу зблід.

— Що таке? — запитала Пілар, помітивши його реакцію.

— Це шкільна психологиня, — хрипким голосом відповів Гонсало. — Вона каже, що надіслала модні роботи Енріке до Академії Баленсіага, і там ними зацікавилися. Вони хочуть обговорити його вступ до Академії. Представник приїде до нас у будинок уже незабаром.

— Що?! — вигукнула Пілар, ледь не впустивши тарілку. — До Академії Баленсіага? Ти жартуєш!

— Я не жартую, — огризнувся Гонсало, закриваючи телефон. — Вони справді хочуть його там бачити.

— Але це ж... жахливо! — вигукнув Дієго, який явно розраховував на зовсім інший результат. — Кого ж із нього там зроблять?

Енріке сидів тихо, але на його обличчі з’явилася легка посмішка. Нехай вони були в жаху, але це була його перша справжня перемога. І тут дзвінок у двері пролунав так раптово, що всі троє — Гонсало, Пілар і Дієго — аж здригнулися від несподіванки. У повітрі повисла напруга, немов сам будинок відчув зміни, що насуваються.

— Хто це може бути? — здавленим голосом запитала Пілар, стиснувши руки.

— Невже вже приїхали? — Дієго з тривогою подивився на батька.

Гонсало підвівся, спрямовуючи напружений погляд на двері.

— Зараз дізнаємося, — буркнув він, прямуючи до виходу. Його кроки луною віддавалися в тиші.

Він повільно відчинив двері, і перед ним постав високий чоловік в окулярах, з акуратною зачіскою і строгим костюмом. Його обличчя виражало ввічливу серйозність, а в очах блищала впевненість людини, яка звикла вести важливі справи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍