Ігор Даровський - Простір без насильства, Ігор Даровський

На молодіжному фестивалі в карпатських горах стираються межі між звичним світом і древніми карпатськими таємницями. Серед барвистих масок героїня знайомиться з майстром, чиє ремесло пробуджує дикі інстинкти. У цьому просторі люди і звірі стають схожими, і тепер кожному доведеться обирати, ким залишитися.

Простір без насильства

   Карпати бриніли. Полонина гула немов бджолиний вулик і поміж ятками сповненими химерним реманентом блукали квадробери. Їх тут були сотні. Веселих молодих людей у масках з різноколірними хвостиками та кумедними рукавичками. Фестиваль «Карпатські квадростожари», заснований місцевою адміністрацією вже декілька років вважався однією з найгучніших подій серед поціновувачів нової для України субкультури. Прийнятий мешканцями околиць вельми прохолодно, цей двіж збирав у теплих осінніх горах гостей не тільки з України, але й усього світу.

   – Слухай, ну тут просто космос, – Меланія потягнула мене за собою. – Я сюди їжджу вже четверту осінь і з кожним разом тут все краще. Не відставай, коли почнуть «Іто Оті» біля сцени місця не буде. А я хочу бачити їх якомога ближче… , – вона махнула переді мною своїм шикарнючим лисячим хвостиком і пришвидшила крок.

   – Їх чи їхнього кудлатого вокаліста? – я намагалася не відставати від нової подруги, але купа незнайомих ароматів та натовп трохи збивали мене з пантелику.

   – Я б зайнялася з ним квадробікою… – замріяно промурчала Меланія і почесала помаранчевою хутровою рукавичкою за вушком своєї маски. – Але вони всі кльові… хутчіш…

   За кілька хвилин ми вже були під сценою. Тиснява та запах молодих тіл. Такий п’янкий, що я зробила глибокий вдих. Ось чому я не люблю такі події, тут занадто складно стримувати свої інстинкти. Я пошукала поглядом подругу, але та вже забула про мене, стрибаючи під сценою з групою лисичок, що тримали у руках великий плакат «Іто Оті – ми твої лисички».

   – Класне око, – біля мене зупинився хлопець у масці вовка. Від нього тхнуло дешевим ароматизатором та свіжим папером. Схоже, що десь під худі він ховав улюблені комікси. Хлопець безсоромно дивився на моє праве янтарне око, – Не можу зрозуміти ти лисиця чи вовчиця?

    –  Я собака, – мені не подобався його тон, але батьки вчили мене бути чемними. – Можеш звати мене Кефа.

   – Я Хорт, – він ніби випадково відкинув назад своє довге, пофарбоване у срібло, волосся.

   – Зрозуміло, – стандартне ім’я, комплекс неповноцінності і лише маска, що дисонувала з власником. Морда вовка сповнена спокійної тваринної люті. Ніби зліпок справжньої тварини. Незвична річ виконана у прадавній техніці. – Де взяв маску? Замовив на amazon?

    – Та ні, купив тут в одного лузера, – хлопець махнув рукою у невизначеному напрямку, – називає себе старим майстром, а у самого навіть хвоста немає. Хоча маска дійсно непогана, – він загарчав. – Хочеш на змагання з бігу разом підемо? Там через пів години будуть бігти у змішаній техніці. Ведмежий стиль проти котячого… 

    – Ні, я дякую, тільки но звідти, – я посміхнулася Хорту і пішла у бік дороговказу з мапою фестивалю.

 

   Ятку «Старого майстра» я знайшла біля самого лісу. Неохайна, брудна із кількома понівеченими рекламними манекенами на яких були грубо натягнуті неймовірно красиві маски вовків та собак. Та сама якість і та сама техніка. Я втягнула повітря: різкий запах хутра, поту та клею поєднувався із чимось мускусним і ефемерним. Ніби територія навколо була помічена великим хижаком. Перед яткою стояла невеличка черга з охочих купити нову маску, тож здається я знайшла те що шукала.

    –  Наступний, – на вулицю вийшов задоволений хлопець у неймовірній масці чорного собаки. З кожним пружним кроком, він ніби перероджувався. Маска ставала його невіддільною частиною і він перетворювався на справжню дику істоту. Злу та агресивну. Уся черга здається на кілька секунд затамувала подих, споглядаючи як щасливчик проходив повз них із глухим гарчанням, виблискуючи гострими очима крізь невеликі прорізи.

   Не думала, що хтось ще робить справжні сутнісні маски!

   У ятці зник наступний хлопець і черга посунулася на кілька кроків уперед.

   – Не знаю як йому це вдається, – до мене розвернулася одна з подружок-лисичок, що стояли спереду. – Але я сподіваюся що все це не натуральне хутро. Ми з Лілі ненавидимо, коли знущаються з тварин… а тим паче вбивають заради грошей. Квадробінг для нас це не здоровий спосіб життя, але й маніфест.

   – Так, тварини мають права, – підтвердила Лілі. – І ми за них боремося.

   – Ну тоді вам доведеться відмовитися від шампунів, знаєте на кому їх тестують? – я обожнюю пусті балачки, але ці тупоголові курки, що одягаються у хижаків починали мене дратувати. На щастя від скандалу що наближався, мене врятував інший скандал.

    З ятки буквально вилетів хлопець, що зайшов до неї кілька хвилин тому. Він впав на землю, у кількох метрах біля входу і з острахом почав відповзати.

    – Він скажений! – закричав молодик. – Він зараз вб’є мене. Кличте охорону!

  – Не справжня? – спочатку ми почули рик і лише потім побачили кремезного старого у великій кудлатій масці одноокого собаки, що вибіг з брудної ятки. – Та ця маска найсправжніше що ти людисько можеш побачити у цьому шапіто. Я продаю тебе нову сутність за безцінь. Наділяю тебе мужністю, якої в тебе немає… дарую тобі шанс… а ти мені кажеш таке…

   Черга рефлекторно повитягала з джинсів телефони і почала знімати скандал. Старий майстер замахнувся на хлопця, але побачивши телефони сплюнув на землю і дав молодику втекти.

    – У тебе навіть хвоста немає, який ти майстер, – закричав з безпечної відстані хлопець, – я йду до адміністрації. І заяву на тебе напишу… вони виженуть тебе звідси.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍