Віра Воля - Мама, Віра Воля

Знаєте, як буває... минають роки, і ви раптом озираєтеся на своє життя і розумієте, що у вас все добре і нема на що скаржитися. І з'ясувалося, що поруч була мама... Але зараз її немає, а я  тільки-но стала дочкою...

Сьогодні, 10 липня – її день народження... Ця історія про те, як у мене майже три роки була мама. Напевно, неправильно говорити, що вона тільки моя, але...

... Я прийшла в цей світ, коли моя мама була на 33-му тижні вагітності. Для 18-річної дівчини я стала чимось незрозумілим. За її власними спогадами, я була лялькою, якою вона погралася і віддала своїй мамі, моїй бабусі. Коли я це почула, то образилася до сліз. Але бабуся оточила мене такою турботою, що, незважаючи на відсутність мами, у мене було щасливе дитинство. В мене була найкраща бабуся в світі. А ще був дідусь, який мене обожнював, я відчувала це кожною клітинкою. Для них я була золотою онучкою. А як же моя мама? До моїх двох років вона встигла розлучитися з моїм батьком, якого я майже не знала в дитинстві, та знову вийшла заміж. Саме тоді, як вона вважала, у неї з'явилася повноцінна сім'я. Від нового чоловіка вона народила двох дітей. Першим був син, народжений, по її словах, в любові, а потім дочка, щоб попасти в пільгову чергу на очікування житла, старше покоління мене зрозуміє. Квартиру дійсно дали, в неї і переїхала сім'я, а я залишилася у бабусі з дідусем. Але мама і вітчим пішли на роботу і їм, природно, потрібна була нянька, і я стала жити на два будинки. Відразу хочу сказати, що мені було непогано, якщо не брати до уваги тих днів, коли мама була на другій зміні, а вітчим напивався до свинячого вереску. Тоді було дуже страшно. Я намагалася втекти з дому, схопивши брата і сестру, ми бігли на вулицю в тому, в чому були. Бувало, що вітчим біг за нами, але побачивши незнайомих людей, зупинявся і тихим загрозливим голосом чи жестами вимагав, щоб ми повернулися. Але я міцно тримаючи молодших, мчала до бабусі, знаючи, що якщо повернуся, то буде ще гірше. Чи знала про це моя мама? Так, звичайно, знала, але ніколи не заступалася. Одного разу вітчим чіплявся до мене в кімнаті, мама була на кухні і, звичайно, все чула. У якийсь момент я його відштовхнула, він був п'яний, спіткнувся і впав на підлогу, вдарившись об виступ тумбочки. Я сіла на ліжко, нажахана тим, що він зі мною зробить, коли підніметься. Поруч з ним лежала гітара, вітчим схопив її і розтрощив об мене. Синці, порізана шкіра від струн - ось що побачила мама, коли заглянула в кімнату. Вітчим, звичайно, почав виправдовуватися, кажучи, що я його сама спровокувала. Мама кричала і обзивала мене. А він стояв і посміхався.

— Ти ж знаєш, що вона мені повірить! – казав він потім.

Так, я це знала... Це був далеко не перший і не останній подібний випадок. Чи казала я про це бабусі? Ні, не казала! Вона щось знала і сама бачила, щось здогадувалася, але як і я, мовчала. Напевно, моя історія тоді мало чим відрізнялася від більшості інших... Зараз можу сказати, що багато з того, що я пережила тоді, не зламало мене, а зробило сильнішою. Я рано подорослішала, але знову ж таки, у кожної людини свій вік для всього. Хтось стає самостійним в 15 років, а хтось в 30 років не знає, як жити без матері. Багато хто мене зараз зрозуміє... У 16 років я закохалася, миттєво, блискавично. Я вийшла заміж. А як же моя мама? Вона була здивована і навіть ображена моєю витівкою.

— Мені нема ще й сорок років, а ти вирішила зробити з мене бабусю? – кричала вона мені.

Я тоді промовчала, що я могла їй сказати? Що вона не права, егоїстична, навіть не намагається зрозуміти когось, крім себе. Через місяць я дізналася, що вона чекає дитину, четверту! Якийсь час все було спокійно. Ми з чоловіком були просто щасливі, але в один прекрасний день світ зруйнувався. У мене стався викидень, ми втратили дитину. Я лежала в лікарні і, відвернувшись від усіх, плакала мовчки, стримуючись з останніх сил, щоб не видати себе перед чужими жінками. Я не хотіла, щоб хтось бачив, як мені боляче. Тихий голос усередині мене шепотів: «Я повинна бути сильною». Моя бабуся мені завжди казала: – Ніхто ніколи не повинен бачити твоїх сліз!

Пам'ятаю тоді в палаті, коли з очей перестали текти сльози і я трохи заспокоїлася і обернулася, на мене дивилася літня жінка. Був ранок, а всі інші ще спали. Вона мовчки дивилася на мене з розумінням. Її погляд говорив, вона знає, що я зараз відчуваю. Я вдячна їй за мовчазну підтримку, яку пам'ятаю досі. А де була моя мама?! Мама була вдома. Ми з чоловіком на той час жили з його батьками. Мене забрала швидка прямо з роботи, свекруха тільки ввечері розповіла їй про те, що зі мною сталося. Не знаю, як саме розвивалися події, але через декілька днів мама сказала, що їздила в лікарню дізнатися, як я, але мене вже там не було. Що далі? Дуже багато душевного болю, я не хочу описувати, що зі мною було. Скажу лише, що то був перший раз, коли я усвідомила абсолютне горе. Через кілька днів я побачила маму. Чи запитала вона мене, що сталося, чи підтримала мене словом підбадьорення? Ні! Чесно кажучи, я і не очікувала від неї розуміння чи співчуття, вона просто не вміла співпереживати, принаймні мені...

Через деякий час у мене народилася сестра. І цього разу мама видала, що тільки тепер відчула себе матір'ю. Я б сказала, що не зовсім, і ненадовго.  Але знаючи її... Вона дійсно проявляла деякі почуття до своєї четвертої дитини. Що тут сказати, мама була дуже своєрідною. Але я любила її. У той час було багато речей, про які ми не говорили. Невиражені емоції, пригнічений крик, задушене бажання наорати, грюкнути дверима і більше не бачити і не чути її. Але після урагану тих емоцій, хотілося її пожаліти. Просто посидіти поруч з нею, поки вона в черговий раз злегка дратувала мене розмовами, голосом, який б'є по вухах. У повсякденному житті я не знала своєї мами, рано пішовши у самостійне життя. І перші роки дитинства я теж не проводила з нею, коли б мені було взнати її?! Думаю, що в багатьох сім'ях з кількома дітьми картина була однаковою. Старші діти були надані самі собі. Можливо, зараз все інакше, але в мій час це було нормально.