Олександра Мороз - Поні на балконі, Олександра Мороз

У п'ятирічної Ясі є велика мрія – стати конюхом і завести власного поні, якого можна тримати прямо на балконі. Але чи насправді це так просто, як здається? Казка "Поні на балконі" – це зворушлива історія про дитячі мрії, несподівані сюрпризи та важливі відкриття, що іноді справжнє щастя ховається там, де його зовсім не чекаєш.

Поні на балконі

Яся з дитинства захоплювалася конячками. Відтоді, як мама з татом привели дівчинку до зоопарку, де вона вперше побачила поні та диких коней Пржевальського, – Яся марила про власного коника. Вона, також, мріяла стати конюхом. Усі родичі Ясі знали про її захоплення. Бабусі й дідусі, тітка і дядько, хресні, – усі дарували дівчинці різноманітних коней: м'яких плюшевих коників, пластмасових "My Little Pony", ковбоїв з текстильними кіньми. Але всі вони були іграшкові. Яся ж дуже хотіла мати власного справжнього коника.

Якось незадовго до Ясиного дня народження, батьки спитали в Ясі:

– Який подарунок ти хотіла б отримати у свій день народження?

– Хочу справжнього поні! – рішуче відповіла дівчинка.

– Куди ж ти його подінеш? – запитала Мама. – Він такий великий!

– Усім відомо, що поні – це маленький кінь, – відказала Яся.

– Звичайно, – погодився з нею Тато. – Але навіть він не поміститься у нашій квартирі: йому тут буде затісно.

– А він буде жити у мене на балконі! – сходу вигадала дівчинка.

– Йому потрібно буде багато сіна, і прогулянки, час від часу. Ти зможеш забезпечити це для свого поні? – запитала Мама.

– Так! Мені дарували гроші. Я куплю на них багато сіна.

– Люба доню, і ти будеш сама прибирати за коником, доглядати його гриву, купляти їжу, як справжній конюх?

– Так, буду!

Тато хитро посміхнувся, а тоді підморгнув мамі та Ясі:

– Ну, що ж, не можу обіцяти тобі, Ясю, що він буде жити у нас вдома, та ми знайдемо тобі справжнього поні у місті.

– Не хочу у місті! Хочу поні на балконі! – насупилася Яся.

– Дівчинко моя... – Мама спробувала пояснити Ясі, що поні – не домашня тваринка, і йому буде сумно й незручно жити у тісноті на балконі. Та все було марно.

Того вечора Яся нахнюпилася, майже не спробувала вечері і, навіть, не захотіла слухати на ніч казку ні від мами, ні від тата. Вона довго схлипувала в ліжечку, перед тим як заснути, і була сердита на батьків, що не хочуть дарувати їй власного поні.

Увесь наступний тиждень Яся з нетерпінням чекала на свій день народження. Вона часто перепитувала маму й тата:

– А ви вже знайшли поні? Чи справді у мене буде поні, мам?

– Треба трошки почекати. Ти все скоро дізнаєшся, –  лагідно відказувала Мама.

– Тату! Тату! Це буде він чи вона? А якого кольору шорстка буде у мого поні?

– Не знаю я таких подробиць, Ясю, – посміхався Тато. – Подивимось разом у твій день народження.

У переддень свого 5-річчя Яся попросилася спати раніше. Вона хутко надягала піжамку, теж із кониками та яблучками, лягла у ліжечко. Їй хотілося негайно заснути, щоб "завтра" настало швидше. Та як це завжди буває, коли чогось дуже чекаєш, дівчинка довго крутилася у постелі й не могла поринути у сон. Коли, нарешті, Яся задрімала, їй наснилося, що мама з татом крадькома заводять у темряві великого поні у Ясину кімнату. Вона так зраділа цьому, що аж прокинулася. 

На превеликий жаль, Яся побачила, що за вікном уже світить сонце, а на балконі – досі порожньо. Ніякого поні і, навіть, його слідів на підлозі балкону видно не було. Яся дуже засмутилася.

Дівчинка стала ще більш засмучена, коли побачила, що батьки увійшли привітати її без подарунку. Яся заплакала і не одразу послухалася Маму, що просила її заспокоїтися і одягнутися для прогулянки. Ситуацію допоміг вирішити тато. 

– Ясю, якщо ти хочеш побачити свій подарунок, треба вийти на вулицю. А для цього потрібно вдягатися. Послухай маму.

– На вулицю? Ви лишили мій подарунок на вулиці? – з подивом перепитала Яся.

– Так. Він трохи далі від нашого дому. Ми дуже швидко дістанемося до нього пішки, якщо ти зараз зберешся.

Це подіяло. Ясі кортіло побачити, що то за подарунок, про який казав Тато. Вона швиденько вдяглася, дала мамі зачесати своє волоссячко у високий хвостик, і слухняно взула черевички, жакетик і шарфик. Батьки теж швидко вдягалися і вся сім'я вийшла на вулицю.

– Далеко ще? – записала Яся, після 2-х хвилин дороги.

– Ні, скоро прийдемо, – відповіла Мама.

– А зараз далеко? А зараз, ми вже поряд з подарунком? – дівчинка знову і знову ставила запитання.

– Майже прийшли. Потерпи, ще трошки.

За декілька хвилин Яся з батьками, дійсно, зупинилися перед старою будівлею і довгою білою загородою по обидва боки від неї. Зверху, на даху споруди височів якийсь напис.

– Що тут написано, прочитаєш? – записав Ясю Тато.

Дівчинка спробувала, але була надто схвильована, тож Мама їй допомогла.

– І-По-Дом, – промовила по складах Ясина Мама. 

– Що це таке?

– Зараз побачиш, – хитро посміхнувся до неї Тато. 

– Це – місце нашої зустрічі... – додала усміхнена Мама.

– З ким? 

Та Мама лише посміхнулася до неї, а тоді жестом руки запросила до воріт, що виднілися у загорожі. Там, Тато і Мама накрили Ясині очі своїми руками і обережно повели її крізь ворота. Зупинилися, і гукнувши разом: "Сюрприз!" прибрали руки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍